УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 6/2011

Загрози і виклики безпеки в Чорноморському регіоні

(Скачати весь номер: 6/2011 [PDF, 2.8 Mb])

Текст: Дмитро Штибликов, керівник міжнародних програм аналітичного Центру «Номос», Севастополь

 

 

З урахуванням євразійського розташування, регіон Чорного моря має свій географічний розмір і свої основні стратегічні транспортні та торговельні артерії. Є в ньому і перспективні природні ресурси, що стосуються енергетики, є в ньому і великий конфліктогенний потенціал, якому притаманні мінливий характер загроз та учасників. Регіон завжди був джерелом перманентної нестабільності.

 

 

На території регіону є кілька ключових зон — больових точок, контролюючи які, можна різнобічно впливати на ситуацію як у самому регіоні, так і за його межами. Такими ключовими зонами є турецькі протоки Босфор і Дарданелли, український Крим, Грузія, і зона, локалізована територією від Фокшанського проходу в Румунії до Дністра. Розташоване на перехресті Європи та Азії, Чорне море протягом століть було зоною протистояння. При цьому, з давніх-давен регіон традиційно виконував роль заднього двору однієї або двох держав, які домінували і закривали його для решти світу. Пізніше, за часів «холодної війни», він опинився на передньому краї боротьби за панування в світі.

 

Впродовж 40 років члени НАТО — Туреччина і Греція — охороняли південь і південний схід Чорного моря, в той час, як члени Варшавського договору — Радянський Союз, Болгарія і Румунія — домінували на його іншому боці. Однак, незважаючи на той факт, що регіон був розділений стратегічним суперництвом Схід–Захід, ця напружена політична і військова рівновага в дійсності забезпечувала певну стабільність.

 

Існування блоків виключало можливість як функціонування багатьох значимих зв’язків, так і співпрацю в цілому різних берегів цього морського регіону. Ця ситуація також призвела до ізоляції деяких країн і народів Чорного моря від решти світу.

 

Розпад наддержави СРСР привів до народження 6 нових суверенних держав і виникнення низки сепаратистських рухів та збройних конфліктів. Воно (падіння) також відкрило регіон впливам ззовні і конкуренції і одночасно ініціювало повільний процес регіонального будівництва.

 

Але зусиллям держав регіону на шляху регіонального будівництва серйозно заважає цілий ряд факторів. До них належать нерівномірний економічний і політичний розвиток, відродження конкуруючого націоналізму, який супроводжується давньою ворожістю між суб’єктами регіону, а також конкуруючими інтересами головних дійових осіб.

 Рушійною силою співробітництва після «холодної війни» стала необхідність переходу від руйнівного впливу глобальної ідеологічної та військової конфронтації до переваг економічного співробітництва, які відповідали б інтересам усіх мешканців регіону.

Але в нових незалежних державах чорноморські регіональні організації, покликані служити інтеграційним процесам, нерідко розглядаються як форуми не для співпраці зі своїми сусідами, а в якості ще одного місця, де можна підняти національні прапори і підкреслити свою новознайдену державність.

 

Появу «регіоналізму» в Чорному морі після «холодної війни» було сприйнято багатьма, як найбільш розумний спосіб подолання залишеного у спадок вакууму в сфері економіки та безпеки. Участь у регіональних проектах співробітництва розглядається як крок на шляху до інтеграції в більш широкі глобальні економічні, соціальні і політичні системи. Існувало широко поширене переконання, що ці об’єднання і ініціативи могли би шляхом вживання заходів по зміцненню довіри сприяти геополітичній стабільності через сприяння спільним діям, спрямованим проти виникнення нових загроз. Однак різні підходи учасників до діяльності і завдань таких регіональних організацій призвели до того, що на сьогоднішній день ці організації, на жаль, малоефективні.

 

Такі країни, як Вірменія, Азербайджан, Болгарія, Грузія, Греція, Молдова, Румунія, Росія, Туреччина і Україна є невід’ємними складовими того, що визначається термінами: «Чорноморський регіон», «регіон Чорного моря» і «Чорне море». Вони і є головними зацікавленими суб’єктами регіону. Іншими ключовими гравцями є ЄС і НАТО — вони обидва, поряд зі Сполученими Штатами, також зараз присутні на Чорноморських теренах. Всі ці актори відкрито висловили свої інтереси в регіоні і сформулювали відповідну політику.

 

Однак збереженню протиріч сприяє виникнення все більш конкурентного середовища, що іноді межує або навіть виливається у відкрите протистояння.

 

У сфері геополітики, перебуваючи на стику останнього етапу розширення ЄС і НАТО, а також «глобальної війни з терором», яка ведеться США, регіон набув нового значення, особливо в роки, що минули після подій в Америці 11 вересня 2001 року.

 

Роль регіону в транспортуванні енергоресурсів, а також його зростаюча привабливість як економічного простору, поступово перетворює Чорне море в регіон геополітичної значимості. Він стає одним із ключових регіонів у конкуренції, яка посилюється щоденно, між основними світовими державами: Росією і США, і певною мірою — ЄС.

 

Менші країни Чорноморського регіону, що потрапили в цю спіраль конкуренції, вільно чи мимоволі стали гравцями цієї гри розбіжностей.

 

У той час, як подібна увага сприяла створенню нових регіональних та міжрегіональних геополітичних угруповань, довготривалі конфлікти залишаються невирішеними, гострі проблеми, що виникли в результаті складних питань енергетики та безпеки і присутність сильних учасників призвели до крихкого балансу.

 У зв’язку з цим, постійно зростаюча участь ЄС і США, а також двох найпотужніших країн регіону, Росії і Туреччини, справила вплив на процес регіоналізації, створивши складні геополітичні головоломки.

При сучасному стані речей — збільшення уваги США до регіону після подій 9/11, серпнева війна 2008 року між Росією і Грузією, поточна фінансово-економічна криза, різні потрясіння, включаючи сепаратизм, етнічні конфлікти, політичні кризи і «кольорові» революції, — разом із виникненням структур нового глобального політичного та фінансового управління, змушують змінити парадигму у світовій політиці, а отже, в регіоні Чорного моря також. В цілому, парадокси глобальної безпеки жорстко вмонтовані в чорноморську систему.

 Економічні дані і поліпшення соціально-економічних показників, до початку світової фінансової кризи, продемонстрували, що Чорноморський регіон був, а отже, знову може стати одним із регіонів світу, які розвиваються найбільш швидкими темпами. Тим не менше, відмінності між державами регіону і різноманіття, що існує в них усередині, як і раніше, залишаються досить значними.

Проте, всупереч здоровому глузду, зростаюче економічне процвітання не може стати достатньою гарантією проти відновлення бойових дій, і, на жаль, навпаки, в ряді випадків призводить до мілітаризації регіону.

 

Взаємозв’язок між енергопостачанням, боротьбою за транзитні маршрути, безпекою трубопроводів і техніко-економічними сферами впливу сприяє зміцненню лінії розлому, бо питання енергетики все більше стає заручником політики з позиції сили.

 

Найбільш складне парадоксальне явище пов’язане з конфліктом між глобалізацією і укоріненим націоналізмом в регіоні Чорного моря, який сам по собі є одним з найбільш багатополярних регіонів світу.

 Відлуння розділових ліній — чи то ідеологічних, чи блокових, чи тих, що виходять з Москви, або тих, що беруть початок у західних столицях, — як і раніше, є проблемою. Нинішня спроба перегляду відносин з Росією з боку ЄС, США і НАТО визначить, які настрої візьмуть гору в регіоні: спрямовані на суперництво або на співпрацю. Те ж саме можна сказати і про взаємини між Туреччиною і Росією.

У кінцевому рахунку, війна в серпні 2008-го вчергове продемонструвала, що Росія все ще насторожено ставиться до послідовного тяжіння пострадянських країн до Заходу. Отже, у просторі європейської безпеки Чорноморський регіон являє собою унікальне поєднання проблем — старих і нових, традиційних і нетрадиційних.

 

Таким чином, основні аспекти парадигми безпеки — це і її зв’язок як з біполярною моделлю часів «холодної війни», так і розв’язування та розвиток кількох етнічних, національних і територіальних конфліктів, які були придушені в цей період, а також зв’язок із процесами глобалізації та намаганням перерозподілу «зон впливу» між глобальними гравцями.

  

Конфлікти інтересів основних учасників та зацікавлених сторін

 

Велика кількість регіональних і нерегіональних учасників припускає зіткнення інтересів, які тягнуть варіанти політики Чорноморської безпеки в протилежні напрямки.

 Це особливо очевидно в демонстрації сили між Росією та євроатлантичною спільнотою. Для Росії основним завданням є відновлення і зміцнення своєї влади в її «ближньому зарубіжжі», поряд з обмеженням присутності в регіоні інших суб’єктів. Такі держави, як Україна, Грузія і Молдова деколи відчувають тиск Росії, їхні лідери вважають свої країни об’єктом політики стримування.

Посилення активності діяльності НАТО через політику його розширення, програму «Партнерство заради миру» і Плани дій щодо членства, а також підписання двосторонніх угод з оборони зі США і підтримка, що надається прозахідним елітам, сприяли тому, що у Росії зросло відчуття небезпеки. Її страх оточення став абсолютно очевидним у заявах її уряду, зроблених до і під час серпневої війни 2008 року.

 

Багато держав регіону, затиснуті між позиціями більш потужних суб’єктів, практикують і використовують різні варіанти політики, залежно від ступеня їх лояльності до Росії, ЄС або євроатлантичного співтовариства.

 

Слід зазначити, що Туреччина, схоже, готова запропонувати всеосяжне бачення регіону, що включає нещодавно розроблену концепцію політики «нуль проблем з сусідами» і зовнішньою політикою, заснованою на регіональному підході. Вона також підтримує чи ініціює ряд регіональних програм співробітництва, включаючи ЧЕС, BlackSeaFor, «Чорноморську гармонію» і Кавказьку платформу стабільності і співпраці. У всьому цьому пріоритетною метою Туреччини є створення регіону, в якому, як кажуть вони і росіяни, для забезпечення безпеки не будуть потрібні «нерегіональні держави».

 

Метою Туреччини є також сприяння політичному та економічному співробітництву та підтримка інтеграції Чорноморського регіону в світову економіку. І, нарешті, забезпечення безпеки на морі залишається винятковою турботою прибережних держав, а збереження нинішнього правового режиму проток, заснованого на Конвенції Монтре, є для Туреччини неодмінною, беззастережною умовою.

 

На відміну від цього, менші за розміром прибережні країни, зокрема Румунія, опираються тому, що вони називають не інакше, аніж «турецько-російський кондомінімум», і намагаються залучити «нерегіональні сили», щоб врівноважити вплив двох основних регіональних суб’єктів.

 

У той же час, країни-члени ЄС — Греція, Болгарія і Румунія — прагнуть посилити вплив і роль ЄС з точки зору його загальної зовнішньої політики і політики в сфері безпеки і оборони через відсутність чітко визначеної політики НАТО в Чорному морі. У результаті, ЄС також виявляється тут потенційно значущою дійовою особою у сфері безпеки.

  

Мінливий характер загроз та учасників

 

Величезна кількість і складність загроз безпеки — як потенційних, так і фактичних — сприяють загальному сприйняттю Чорноморського регіону як небезпечного і нестабільного.

 

Деякі з них включають і спірне поняття «сусідство», і етнічні, релігійні та інші розбіжності, що зберігаються до сьогодні, і наслідки визнання Росією незалежності Абхазії та Південної Осетії, які відокремилися від Грузії.

 У цьому контексті, майбутнє територій, що відкололися, та інших затяжних конфліктів (Придністровський та Нагірно-Карабаський конфлікти, курдська проблема в Туреччині), залишається неясним. Вони продовжують перешкоджати руху вперед держав, на території яких вони існують. Крім того, це також перешкоджає регіональній співпраці, безпеці і стабільності на Чорному морі в цілому.Наявність зон заморожених конфліктів, крім усього іншого, призводить до зростання транскордонних загроз, таких, як незаконна торгівля наркотиками, зброєю і людьми, та інших проявів дій організованої злочинності в регіональному масштабі.На цьому тлі військовий аспект регіональної безпеки і посилення прагнення деяких держав до авторитаризму і зростаючої мілітаризації, як і раніше, залишаються предметом стурбованості.

Серйозну заклопотаність викликає питання енергетичної безпеки. Важливість диверсифікації енергопостачань, ризики, пов’язані з залежністю від Росії, вартість нафти і газу з інших джерел для європейських ринків — все це питання, які стали очевидним наслідком того, що показали суперечки між Росією і Україною в 2008–2009 роках. Необхідно відзначити, що енергетика стала не тільки великою національною, міжнародною та регіональної проблемою, але у випадку з Чорним морем, прецедентом для розвитку надійної та стійкої системи відносин між виробником, споживачем та транзитними країнами. Можливості Росії задовольнити попит Європи на природний газ тісно пов’язані з її здатністю поставок без великих інвестицій у технології та інфраструктуру. Все це перетворює Чорне море на потенційний центр транзиту енергоресурсів, і в той же час, в зону суперництва.

 

З цих же причин різні очікування, перспективи та інтереси зацікавлених сторін не сприяють розвитку регіонального режиму безпеки.

 

Такий стан речей викликає занепокоєння ще і через зменшення ролі міжнародних організацій, таких, як ОБСЄ, та зростання ролі Європейського Союзу з його «вибірковим членством». Нарешті, випробувані та апробовані в регіоні Чорного моря до цього часу механізми запобігання та врегулювання конфліктів виявилися неефективними, тому існує явна потреба в нових і творчих ідеях з урегулювання конфліктів.

 Питання, таким чином, на сьогоднішній день полягає в тому, чи є реалістичною єдина структура безпеки в регіоні Чорного моря, яка враховує всі основні проблеми, виклики та інтереси своїх партнерів, або ж вона приречена на подальшу нестабільність, незважаючи на все більшу значимість для регіональних та «позарегіональних» сил.
Український журнал