Український журнал - 6/2011
В Криму немає «руского єдінства»
(Скачати весь номер: 6/2011 [PDF, 2.8 Mb])
Текст: Андрій Нікіфоров, кримський політолог, Сімферополь
Коли ми говоримо про російський рух, російські сили у Криму, вони чітко розмежовуються на дві категорії. Перша — це значна частина населення Криму, яка складає десь 80%. Вони проявляють себе переважно у ході виборів, коли досить узгоджено протягом двадцяти років вільного волевиявлення близько 80% населення підтримують сили, яким вони повірили, які транслюють приблизно ту ж саму програму. Це пов’язане і зі збереженням статусу російської мови, і зі зовнішньополітичним вектором у бік Росії, і ще з певними іншими моментами, які можна вважати знаковими для цієї категорії кримчан. Сили міняються, оскільки одні виходять з довіри, інші входять у довіру. Наприклад, на рубежі століть, тисячоліть, це були комуністи. Однак сьогодні вони виявились маргінальною силою у маргінальному стані, а довіра перейшла в основному до Партії регіонів. Ці 80% населення більш-менш стабільні у своїх інтересах, цінностях.
Друга частина російських сил Криму — це, власне кажучи, ті, хто організаційно представляє цей рух. Серед них ніколи не було єдності, тут завжди йде доволі активна боротьба за потенційні 80%. Це такий солідний куш, якого може вистачити навіть не обов’язково на одного. Відсутність єдності між даними силами зумовлена різними причинами — тут є і гроші, і амбіції. У нас чомусь усі, хто потрапляє в політику, одразу починають псуватися, незалежно від їх забарвлення. Ніхто, прийшовши до політики, кращим не став — ні з політиків регіональних, ні з центральних. Українська політика представляє таке собі сміттєзвалище розбитих надій. Тому виходить, що люди, котрі потрапили у політику, займаються не вирішенням проблем електоральної групи, яка привела їх до влади, а починають вирішувати інші проблеми, їм ближчі. В результаті виходить, що в пошуку можливостей отримати підтримку електорату завжди існує розбрід, завжди більше претендентів, ніж потрібно для нормальної перемоги однієї політичної сили. Йде конкуренція, як у біології між спорідненими видами, в яких однакова екологічна ніша: вони між собою більш жорстко конкурують, ніж з представниками протилежних видів, які займають іншу екологічну нішу. Тобто, який сенс воювати з націоналістами, якщо все одно у них свій електорат, який голосуватиме за них? А ось інші, хто намагається тих же виборців отримати собі — з ними конкуренція йде жорстка. Тому іноді це виглядає не дуже пристойно, і тому тут дуже рідко бувають якісь альянси. Навіть якщо вони трапляються, все одно кожен тримає свою дулю в кишені.
Напередодні останніх виборів в ході підготовки виборчої кампанії була зроблена заява про об’єднання російських сил Криму. Знову ж, це не всі сили проросійського спектру. Була створена Координаційна рада проросійських організацій, потім заявили про створення громадської організації під назвою «Русское единство», громадсько-політичного руху. Але вже до організації взяли не всіх з даної Координаційної ради. Ну, і звичайно ті, кого не взяли, почали розповідати, що ці росіяни з «Единства» не такі росіяни. А ми, яких не взяли, саме ми справжні. Одним словом, чим ближче до виборів, тим більше ображених, ніж тих, хто залишився всередині створеної організації. І вже напередодні виборів про справжню єдність мови не могло бути.
Після виборів ті, хто опинились за бортом, стали критикувати тих, у кого щось вийшло, по-різному оцінили результати. З точки зору критиків — це провал, з точки зору учасників проекту «Русское единство» — це справжня перемога. Правда десь посередині: 4,2% — це нормальний маргінальний результат. З маргінальної ніші «Русское единство» вискочити не змогло. А в цій маргінальній ніші організації, які експлуатують етнічні питання, отримують від 3 до 5 %.
Іноді у діях «Русского единства» присутня радикальна риторика. Іноді якісь окремі їх учасники намагаються пропонувати певні радикальні дії. Власне, якісь радикальні дії і здійснюються. Наприклад, оголосили, що «Русское единство» проведе Марш у Львові 9 травня. Однак, коли стало зрозуміло, що з боку влади є певні побоювання, що суд заборонить дану акцію, по суті, справу акції згорнули. Залишились групи радикалів, яких не можна було стримати. Вони поїхали, провели, що хотіли. Але це не Марш, це не сотні людей і навіть тисячі, про які, власне, спочатку йшлося, що йдуть по вулицях Львова з червоними прапорами і партійними символами. Все було дезавуальоване.
Останні місцеві вибори в Криму не відрізнялись особливою чистотою. Поставлене Партією регіонів завдання отримати 80 місць зі 100 у кримському парламенті було виконане суворо у такій пропорції. Інформаційне панування Партії регіонів було повним, вона використала своє становище як партія влади. Останній місяць виборчої кампанії, «Русское единство» змирилось, що воно працює, не борючись з Партією регіонів, а ніби будучи в Партії регіонів на побігеньках. Жорстку критику, яку пробували робити комуністи, спроби подати себе як певну альтернативу — усе це згорнули. Кримчани абсолютно не так себе поводять, мислять, не так оцінюють політичну ситуацію, як жителі навіть Східної України, звідки прибула Партія регіонів. Одним з рефренів нової влади стала теза, що «Крим — це Україна». І навіть якщо цього не говориться, повного розчинення Криму в українському політичному просторі так і не сталося.
Тепер у Криму давно вже немає такої політичної активності, як на початку 1990-х років, це навіть важко порівняти. Тоді це була певною мірою реакція на те, що відбувалось з колишньою країною під назвою СРСР. Це була спроба відреагувати на зникнення СРСР, знайти місце у цьому світі, який змінюється, не дозволити виключити себе з цієї великої країни. Але та енергетика була вичерпана, власне кажучи, десь в середині 1990-х років. І нового подібного енергетичного заряду кримське суспільство не отримало. Тому воно бурчить на виборах, іноді поводиться виклично щодо центральної влади. Але саме таких вольових акцій, коли політична воля транслюється політичною елітою — цього давно вже не помітно.
З іншого боку, звичайно, 20-річна інерція існування української держави також діє. Кримчани загалом зберігають певну зовнішню лояльність, ніхто мости не спалює. Виконуються закони України, платяться податки тощо. Є такий тост: «Хай живе Україна!». Але є інше українське слово, за змістом дуже подібне, але за забарвленням дещо інше — «Нехай!». Так ось до «Хай живе!» кримчани не дійшли, але «Нехай живе Україна!» — це якраз мабуть те, що характерне тепер для багатьох. Тобто така лояльність, можливо, є найбільш оптимальною. Ті, хто ближче не знайомі з Кримом, здивуються, що це не зовсім Україна, але тепер це не є якимсь викликом.
