УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2011

Алькський дракон. Ще раз про сучасну українську есеїстику

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Остап Сливинський, Львів

 

 

У романі Анатоля Франса «Острів пінгвінів» є чудовий епізод, у якому мешканці острова Алька намагаються описати дракона, який люто тероризує їхню місцевість. Одні свідчать, що він схожий на хмару, інші — що на гору, ще інші — що на людину, так що якась жінка навіть переплутала його з власним чоловіком; комусь він видався жовтим, комусь зеленим, ще хтось уперся, що кольору він драконячого.

 

Так і з есеїстикою як жанром: ніхто не сперечається, що він існує, але так само ніхто достеменно не знає, який він насправді на вигляд і смак, і чи не забарвлюється, подібно до хамелеона, залежно від того, до чого саме наближається. Не буду сперечатися: природною і необхідною річчю є те, що простір між як-не-як штучно окресленими «романом», «оповіданням», «репортажем» тощо також заповнений якоюсь знаковістю, і вона має право на життя, тобто публікування, читання й обговорення, отже, мусить якось називатися в «літературному меню». Проте тут є одна небезпека, яка коли вже залишатися вірним кулінарним паралелям наводить на згадку історію виникнення піци: її, за переказами, вперше почали готувати неапольські кухарі для міської бідноти, насипаючи на корж усього, що залишалося в кухні, і лише з плином часу ця спонтанна стряпанина отримала свої рецепти приготування та емансипувалася у ряд достойних страв. Так-от, дуже не хотілося б, аби з есеїстикою остаточно відбулося протилежне: щоб, зродившись із поважних Монтеневих «Спроб» та Беконових «Есеїв», вона зараз перетворилася на смітник для літературних обрізків і недоробок, жанровою легітимацією, яка дозволяє виносити на публіку будь-що, позбавлене початку, кінця, мотивації і проблиску ідеї. А оскільки людське марнославство, так само, як і погана есеїстика, меж не має і під’юджує публікувати все, що коли-небудь лягло на папір/монітор, небезпека ця стає цілком реальною.

 

Зрештою, ця небезпека була вже не раз проговорена. І навіть українськими критиками. Ще 2005 року Богдана Матіяш у статті «Щось на кшталт есеїстики», опублікованій в часописі «Критика», писала, що слово «есей» ніби «запалює зелене світло для будь-яких експериментів у тому числі й із читацьким терпінням», тож у «буцімто есеїстичні книжки запихається сила літературно-критичних текстів, гора рецензій і наостанок дрібка есеїстики». Як свідчить практика, український письменник здебільшого істота глибоко непостмодерна, сповнена недовіри до інтернету та нетривких газетно-журнальних шпальт і скептично налаштована до ідеї глобального обігу текстів. Якщо хтось в Україні намагається проголошувати занепад сакрального статусу книги, мусить негайно прикусити язика, бо виглядає на те, що український письменник лише тоді заспокоюється, коли його щойно видана книга стає на полицю хай би навіть вона там мала простояти вічність, ніким не гортана. Натомість ніякий інтернет вічності не обіцяє, а електронна книга взагалі забавка для шмаркатих дебютантів, котрі, вочевидь, на друкований артефакт ще просто не заслужили. Нічим іншим, ніж недовірою до «неагрегатних» (чи «недо-агрегатних», як-то газетні) форм існування тексту, я не можу пояснити цієї кулеметної черги так званих «есеїстичних» книжок, яка останнім часом обстріляла полиці книгарень. Втім, очевидний пієтет до книги в українських авторів далеко не завжди йде в парі з усвідомленням відповідальності (хай буде й «перед вічністю»), яку книжкова форма публікації передбачає, прагнучи бути зв’язною і хоч якось структурно мотивованою цілістю, а не клаптиковою ковдрою чи колекцією газетних вирізок. Ні, я міг би повірити, що так, вочевидь, і мусить бути, що читати збірку «есеїстики» треба, лише добре зосередившись і не забуваючи щомиті «перемикати передачу», бо автор без додаткових попереджень кидає читача з рівного і добре асфальтованого підйому інтелектуального есе на розбиту ґрунтівку якихось випадкових нотаток, а потім на серпантини політичної публіцистики чи інтерв’ю. Міг би повірити, якби не мав досвіду читання справді добрих есеїстичних книг зі зваженою структурою, в якій тексти поступово розвивають виразно означену тему, аби завершитися переконливою кодою: «Порушені заповіти» Мілана Кундери, «Хочу задекларувати» Джуліана Барнса, «Фадо» Анджея Стасюка, «Непередбачуване» Міхала Павела Марковського чи нещодавно видані «Уроки темряви» поляка Даріуша Чаї цей ряд можна продовжувати доволі довго. Півжартома ризикну ствердити, що українським авторам властива типово катастрофічна свідомість (спричинена, що там приховувати, хронічною нестабільністю життя в нашій країні), яка змушує їх нічого не відкладати на непевне «потім», а все, що назбирується, вкидати до одного книжкового мішка без особливої селекції, наклеївши відтак якомога абстрактнішу «бирку» як-от «А.Г. та інші речі» у Віктора Неборака чи «Письмо з околиці» в Анатолія Дністрового.

 

Але ми абстрактними не будемо і поглянемо на конкретні книги найсвіжіші з тієї «черги», яка вишикувалася в книгарнях за останні місяці. Оскільки найактивніше просуванням української есеїстики останнім часом займається видавництво «Грані-Т» зі своєю серією «статей та есеїв» «De profundis», то й книги будуть з їхньої кухні: згадане вже «Письмо з околиці» А.Дністрового, «Героїні та герої» Є.Кононенко, «Метаморфози» С.Грабара, «Подорож крізь туман» І.Ципердюка, «Дуби і леви» І.Андрусяка.

 З усіх перелічених книг лише остання залишає більш-менш цілісне враження, та й то не завдяки «послідовному розкриттю теми» чи очевидно вимогливому доборові текстів (поряд із оригінальними й цікавими текстами є доволі резонерські та поверхові як-от «Karl Marx Tour» про «показне лівацтво» українських письменників), а радше завдяки стилеві письма подекуди архаїзованому (особливо в есеях-ретроспекціях), але індивідуальному й добре впізнаваному, яке стягує різношерстий вміст збірки докупи. А загалом маємо типовий для українських есеїстичних книжок вінегрет: родинні нариси, історико-краєзнавчі тексти (про скіфське місто Гелон та Опішне), «приватну культурологію» (есеї про Шевченка, Франка, Бажана), «медіакритику» (нариси про українське телебачення), звичайні житейські спостереження. Не обійшлося й без рецензій здається, в уяві більшості українських «есеїстів» (як і видавців) цей жанр сплівся з есеєм у таких смертельних обіймах, що невдовзі кожен критик буде вважатися за сумісництвом есеїстом і навпаки. Добре, хоч інтерв’ю у книжці немає (на відміну від «есеїстичних» книг Ципердюка і Кононенко). Попри все, «Дуби і леви» Андрусяка зберігають одну з головних чеснот есеїстичного жанру вони залишаються вільною і невимушеною розмовою двох розумних людей, автора і читача. Не нарцисичне говоріння до «власного пупа», не вивищування над читачем чи плазування перед ним, а звертання до Іншого по той бік книги без улесливості і поблажливості ось те, без чого есей неможливий, без чого він лише імітація жанру.

З огляду на це поява в серії «Граней-Т» (яка, нагадаю, жанрово означена як «статті та есеї») книги Сергія Грабара «Метаморфози» чистий курйоз. Бо це ні статті, ні есеї. Радше конспекти шкільних уроків краєзнавства, які могли б допомогти молодим учителькам водити Києвом вервечки своїх підопічних. Навіть для дорослих туристів особливо для «цнотливих» західних ці тексти не дуже годяться через подекуди нестерпну примітивність викладу і в’язкий каучукоподібний совєтський пафос, яким залиті шпарини між погано припасованими частинами книги. Есеїстичної рівності у розмові, інтелектуальної тривоги й парадоксального мислення, вільного й відповідального авторського «я», заангажованого, але не врослого намертво у дійсність, — словом, усього того, що визначає есеїстику як жанр і спосіб письма, тут немає й близько. Зі сторінок чути монотонне бубоніння радянського екскурсовода.

 Книга Анатолія Дністрового «Письмо з околиці» претендує на те, аби бути усвідомленим хаосом. «З нотаток, блогу і заначок», — таке формулювання стоїть на титулці книги, і воно конфліктує, з одного боку, з «офіційним» видавничим підзаголовком «статті та есеї», а з другого боку — з анотацією, яка стверджує, що маємо справу з «ultra lait [саме так, не «light» – О. С.] публіцистикою». Сам же автор у вступі пише про свою мрію створити «приватну» книгу — «настільки ж обов’язкову, як і принагідну, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї». Що ж, так і є — книга вийшла дуже приватною. Вже починаючи від самої структури, бо ж «приватніший» варіант побудови, ніж хронологічний, за роками, вигадати важко. Отже, «Письмо з околиці» — це така собі кардіограма думки, матеріали до інтелектуальної біографії. Непогана, в принципі, ідея хронологічного розташування текстів, втім, дає не найкращий результат у перспективі читацького сприйняття. Бо ж майже кожен письменник (за власним бажанням чи з необхідності) — мультиінструменталіст, який однією рукою грає на клавесині, другою — на цимбалах, а ногою гупає у бас-бочку. Щойно закінчивши статтю, береться за репортаж, а поміж тим веде якийсь щоденник чи блог. І все це саме так у книжці подане. Тому, наприклад, після кількох коротких необов’язкових рефлексій і бліц-рецензій раптом наштовхуємося на доволі спеціалізовану й велику за обсягом статтю про протопопа Филимоновича, малознану історичну постать ХVII століття, аби за мить знов загубитися серед бліц-рецензій і нарешті дійти до логічної «пуанти»: «Ми всі — фу-фу, / За винятком Ду Фу». Втім, якщо відкинути монотонне «прочитав…», «подивився…», «щойно думав…», яким починається чимало записів, і дещо втомливе кружляння довкола одних і тих самих тем (літературні покоління, графоманія, література і мода, початківство, важкі 90-і), читати все це доволі цікаво. Тільки от парадокс: найменш доречними у цій книзі буцімто «статей та есеїв» виявляються власне статті та есеї, яких тут із десяток таки набереться. Бо в цій строкатій і пливкій плазмі подекуди дуже оригінальних і влучних коротких нотаток вони виявляються якимись несподіваними центрами тяжіння, які стягують на себе клаптикову ковдру тексту. І знову виходить, що за різнобійним текстовим «лісом» не видно дерев. Не лишається нічого іншого, як визнати: з огляду на потребу хоч би мінімальної кристалізації есею як жанру загалом вартісна книга Дністрового робить українській літературі доволі кепську послугу. У всьому цьому я ніби й непослідовний — з одного боку, дорікаю українським авторам за їхній «непостмодерний» пієтет до «книжкового тіла», а з другого боку, вболіваю за «кристалізацію жанру» в епоху, коли всі жанри, роди й види якраз навпаки, зливаються в одну тягучу й нечленовану текстову магму. Але тут, як і в усьому іншому, принцип такий: хто хоче в модерний балет, мусить уміти станцювати польку. Невипрацюваність української есеїстики, непрописаність її «кроків і па» дається взнаки, зокрема, в тому, що вона (попри  застережні голоси критиків) стає дедалі всеїднішою жанровою нішею — замість того, аби перетворитися на пружний і самодостатній жанр, у рамках принципів і правил якого можна було б ефектно експериментувати. Якщо так далі піде, алькський дракон українського есею назавжди загубиться в нетрях випадкових і недороблених текстів, і ми так ніколи й не довідаємося, якого він кольору й племені.
Український журнал