Український журнал - 6/2011

Повернення кримських татар до Криму

Т е к с т : Ю л і я Т и щ е н к о , У к р а ї н с ь к и й н е з а л е ж н и й ц е н т р п о л і т и ч н и х  д о с л і д ж е н ь , К и ї в

Від початку повернення кримських татар до Криму на півостровінародилося нове покоління дітей, які, на відміну від їхніх батьків, особисто не знали вигнання, проте сьогодні досі складно говорити про їх рівні можливості порівняно з іншими, існування ефективної системи соціальних ліфтів, задоволення культурних потреб. 

Загальні проблеми соціально-економічної та ціннісної кризи в українському суспільстві накладаються на специфічні проблеми кримського півострову, процеси інтеграції та облаштування кримських татар, що робить ці питання ще складнішими для вирішення. Кримське суспільство, яке все ще залишається квазірадянським, стало дещо толерантніше ставитися до репатріантів, проте до цілковитого усвідомлення проблем кримських татар та їх вирішення ще далеко.

В містах можна зустріти оголошення про оренду помешкань чи прийом на роботу з поміткою „тільки для слов’янської національності“. Досі панує стереотип „якщо комусь дають, значить у мене забирають“, що ускладнює і без того непросте порозуміння в суспільстві.

Повернення кримських татар на історичну батьківщину почалося за 2–3 роки до проголошення української незалежності, в 1988–1989 роках. Це стало можливим лише завдяки десятирічній боротьбі та зусиллям кримськотатарського національного руху, героїчним вчинкам його активістів, помноженим на наслідки розпаду авторитарного радянського режиму, який в 1944 році депортував кримських татар як цілісний народ та впродовж десятиліть не давав можливості повернутися до Криму. Кримськотатарський національний рух має свою давню історію і славетні традиції. Його було започатковано кримськими тарарами відразу ж після депортації ще в умовах спецпоселень, боротьба не припинялася впродовж усіх подальших років поневірянь поза межами батьківщини. Основними та унікальними принципами цього руху, які послідовно сповідуються й досі, є демократичність та ненасильницьке, мирне вирішення питань. Багато в чому саме це сприяло уникненню гострих конфліктів в регіоні, які неоминули інші країни пострадянського простору. Провідні цілі національного руху були сформовані ще всередині 50-х років двадцятого століття. „Повернення кримськотатарського народу на історичну батьківщину і відновлення у правах. На сто відсотків досягнути цього покине вдалося. Досить велика кількість кримських татар змушена залишатися і досі в місцях заслання“, – свідчить сьогодні, аналізуючи минуле голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 році держава практично опинилася сам-на-сам з підтримкою повернення. Першим президентом України Л. Кравчуком наприкінці 1991 року було сформоване тодішнє специфічне кредо української влади стосовно відновлення національних прав кримськотатарського народу. Він заявив: „Ми маємо створити для кримськотатарського народу умови, й економічні також, для його переселення на історичну батьківщину. Це перше й найголовніше нині… Сьогодні потрібно вирішувати питання таким чином, щоб кримськотатарський народ, який перебуває в Криму і є сьогодні меншиною відносно населення Криму, зайняв з урахуванням історичного аналізу відповідне місце в державних владних структурах, які є сьогодні в Криму... Говорити про перетворення територіальної Кримської Автономної Республіки в національно територіальну немає достатніх підстав“ („Голос України“, 7 грудня1991 р.). У той же час, українське політичне керівництво на початку та в середині 90-х вбачало в кримських татарах союзників у протидії кримському прорадянському чи то проросійському сепаратизму (зокрема й за часів першого і останнього президента Криму Юрія Мєшкова). Подібне бачення пояснюється між іншим і чітко висловленою проукраїнською позицією кримських татар, які стали відігравати роль противаги на півострові, де досить відчутно почали проявлятися сепаратистські тенденції. Відповідна позиція дотримується й сьогодні. 12 лютого 1991року Верховна Рада України відновила Кримську АРСР у складі України. Відновлення кримської автономії за територіальним принципом не викликало захоплення у кримських татар. І сьогодні автономія – це єдине в унітарній Україні адміністративно-територіальне утворення, де в складі населення домінують етнічні росіяни, які відповідно до Всеукраїнського перепису населення 2001року складають 58,5 % від загальної чисельності мешканців Криму. Етнічні українці становлять тут 24,4 %.В Автономній Республіці Крим проживає 249,714 тис. кримських татар, 12,5 %.

Фактично з 1992 року процес облаштування кримських татар фінансується за рахунок коштів із державного бюджету України. Втім, сьогодні можна говорити про недостатню ефективність виконання відповідних заходів. Останніми роками ситуація змінюється, зокрема й через стагнацію процесу правового розв’язання проблем кримськотатарської громади, відсутність конструктивних соціальних та соціокультурних змін, які підтверджували б усвідомлення значимості для українського політичного керівництва кримськотатарської ідентичності.

Можливо, саме відсутність підходу та діалогу влади й кримських татар (з огляду на специфічну ісламофобію), суспільні стереотипи стосовно кримських татар пояснюють, чому проблеми роками залишаються невирішеними. Зокрема, це – законодавча відсутність реабілітації кримськотатарського народу, неврегульованість питання про правове унормування статусу національних органів самоврядування (Курултай, Меджліс) та десятирічна відсутність закону України про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. Не менш важливою залишається проблема представництва кримських татар в органах виконавчої влади. Керівництво меджлісу наполягає на адекватному представництві фахівців з числа кримських татар у республіканських та місцевих органах виконавчої влади, вважаючи, що нинішня їхня кількість не лише не відповідає частці кримських татар у складі населення, але й свідчить про дискримінацію за національною ознакою. Разом із тим законодавство України в ряді випадків обмежує можливості заміщення вакансій у зв’язку з наявністю певних цензів. Зокрема, для призначення на посаду судді кандидат повинен не менше 10 років проживати на території України, що практично не дозволяє претендувати на ці вакансії більшості юристів з числа кримських татар.

Не втрачають актуальності соціально-економічні питання земельної приватизації. Складним залишається питання виділення кримським татарам земельних ділянок для індивідуального будівництва та господарської діяльності на південному узбережжі Криму. Це підтверджується фактами самозахоплень земель та інших акцій протесту в Судаку, Морському, Веселому, Симеїзі, Ялті, Алушті, інших населених пунктах. Місцева влада через етнічні упередження та корумпованість не сприяє виділенню землі кримським татарам під індивідуальне будівництво, особливо в південних районах АР Крим.

У черзі на отримання державного житла в міських і сільських радах перебувають більше 7 тис. сімей (27 тисяч осіб). 16 тис. сімей (64 тисячі осіб) індивідуальних забудовників через відсутність коштів неспроможні завершити розпочате будівництво, хоча багато хто проживає в недобудованих будинках або тимчасових будівлях. На Кримському півострові загалом налічуються 632 загальноосвітні школи, з них 192 – з двома й трьома мовами навчання, 15 – із кримськотатарською мовою. 95,6 % учнів Криму навчаються російською мовою, 6,3 % – кримськотатарською й лише 3,2 % учнів – українською. До відповідного переліку проблем додаються також виклики, пов’язані зі збільшенням кількості вірних, що сповідують дещо радикалізовану версію ісламу.

Залишається складним питанням налагодження інституційного діалогу офіційного Києва з кримськими татарами. Зокрема, 18 травня 1999 року тодішній президент України Л.Кучма після низки протестних актів кримських татар підписав указ „Про Раду представників кримськотатарського народу“, яка складалася саме з представників Меджлісу. Відбулася своєрідна легалізація Меджлісу. Втім, наступники Кучми на президентській посаді мало використовували відповідний інструмент політичної комунікації з політичним керівництвом кримських татар. Майже не приділяв уваги відповідним можливостям В. Ющенко. Його наступник на президентській посаді В.Янукович влітку 2010 року взагалі змінив принцип формування цього консультативно-дорадчого органу винятково з членів Меджлісу, включивши до його складу більшість сил, опозиційних політиці національно-демократичного руху кримських татар. Меджліс, фактично, бойкотував засідання ради. Ситуація не зрушила з мертвої точки й досі. Представники Курултаю–Меджлісу сьогодні мають у цій раді меншість – 8 проти 11, тож нескладно передбачити результати обговорень і голосувань. Попри численні натяки на можливі зміни формату ради, принципи її формування досі так і не переглянуті.

Подібний стан речей став практично традиційною моделлю взаємовідносин влади та кримських татар. Влада радше ситуативно реагує на ті чи інші проблеми, аніж керується цілеспрямованою стратегією діалогу, що само по собі є складним і дивним, адже значна кількість проблем кримських татар у соціогуманітарній, економічній сферах вже давно перезріли.