Український журнал - 7/2011
У 1991 році в Україні не відбулося справжньої зміни еліт
(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])Текст: Андрій Портнов, історик, Київ
Кожні посутні політичні зміни містять в собі очікування зміни персоналій при владі. Щоправда, у випадку України, зрештою, як і більшості країн Центральної Європи (вже не кажучи про інші колишні республіки СРСР), процес трансформації був значною мірою ініційований та підтриманий колишніми партійними та комсомольськими елітами. Вони цей процес очолили і вони ж посіли ключові ролі за «нового ладу».
З такої перспективи 1991 року в Україні справжньої зміни еліт не відбулося.
Без згоди значної частини комуністичних еліт на незалежність України, події 1989–1991 років виглядали б інакше. Саме ця згода, схвалена, до речі, і опозиційними антикомуністичними силами, забезпечила мирний характер розвитку країни. І, водночас, визначила те, що посутньої зміни еліт не буде. Саме тому ключові ролі в пострадянській українській політиці і бізнесі посіли представники комуністичного, комсомольського та КГБістського апаратів. Подібним чином ситуація виглядала в інших радянських республіках. Можна тільки шкодувати, що дотепер немає цілісних статистичних досліджень персонального складу органів влади пострадянських країн. Але навіть побіжне ознайомлення з біографіями провідних політиків та бізнесменів підтверджує наведений висновок.
Сіра зона
Негативні наслідки такої моделі трансформації стали очевидні вже незабаром (хоч про головний позитив — мирний перебіг цього процесу — не випадає забувати за жодних обставин). Швидко з’ясувалося, що пострадянські українські еліти мають дуже низьку мотивацію до проведення серйозних реформ. Реформ, яких країна потребувала і 1991, і 2004 року. Основна причина такої настанови полягала в тому, що ґрунтовні реформи мусили неминуче спричинити певні втрати позицій цих еліт. Позицій, здобутих здебільшого не у відкритій конкуренції, а в результаті непрозорих, напівмафійних укладів. У нехіті до реформ ці люди, парадоксальним чином, знайшли широку підтримку в суспільстві, яке воліло миттєвого покращення стандартів життя і не було підготоване до наполегливої праці та болісних реформ. Якщо у країнах Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія) та Балтії (Литва, Латвія, Естонія) потужним зовнішнім чинником реформування виступила перспектива членства в ЄС і НАТО, то Україна, як і Білорусь чи Росія, одразу опинилася у своєрідній сірій зоні, в справжній модернізації якої жоден потужний геополітичний гравець не був зацікавлений.
Єдина з-поміж колишніх радянських республік (поза державами Балтії), що наважилась на кардинальні і системні реформи, починаючи з найнижчих суспільних щаблів (охорона здоров’я, податки, освіта, поліція, ведення бізнесу тощо) — це Грузія за президентства Міхаїла Саакашвілі. До окремих елементів його політики можна ставитися по-різному, але політична воля та здобутки команди Саакашвілі заслуговують на повагу і подив. У Грузії, на відміну від України, після «революції троянд» зміна еліт таки мала місце. Нова влада доклала свідомих зусиль для запрошення на ключові посади молодих людей із західною освітою. Жодна інша пострадянська країна на подібний крок не наважилась. Тому в Україні чи Росії дотепер ключові позиції у владі посідають люди з комуністично-комсомольським минулим.
Україні бракує щирої рефлексії над самим процесом здобуття незалежності
Загалом країна досить швидко і легко набула формальних ознак державності. Наповнення їх фактичним змістом не просто триває дотепер, а є перманентним процесом, у якому втрат наразі більше, ніж здобутків. Як і двадцять років тому, українське суспільство загалом поділяє ідею європейського вектора розвитку, але надалі робить менше, ніж могло б, для наближення європейської перспективи. Влада ж трактує її, значною мірою, інструментально. Повсякчас говорячи про «європейські стандарти» будь-чого, вона відкладає справжні реформи на потім. А ЄС не чинить на неї тиску, який можна було б порівняти з тиском на уряди Румунії, Болгарії, Хорватії чи інших країн, що дістали чітку перспективу членства. Наразі ЄС боїться такої перспективи для України. І тим самим сприяє зростанню асиметрій у соціально-економічному, політичному, культурному розвитку України та Польщі чи Словаччини.
Безальтернативні
Загальні правила гри, визначені у перші роки незалежності України, були покликані, зокрема, мінімізувати можливість появи нових політичних еліт. На деякий час до влади були інкорпоровані окремі діячі дисидентського руху. Вони допомагали посткомуністам здобути державницьку легітимність, але жодним чином не визначали політики нової держави. Те саме сталося з поодинокими активістами студентської «революції на граніті», яка змусила піти у відставку прем’єра Віталія Масола. Але реальної альтернативи посткомуністам оті поодинокі антикомуністи ніколи не створили. Це виразно показали хоча б вибори першого президента України, коли опонентами посткомуністичного лідера Леоніда Кравчука було аж троє кандидатів від «національно-демократичної опозиції». Хоч Кравчук порівняно легко і переконливо виграв ці вибори (здобувши понад 60% голосів), він швидко став жертвою витвореної в суспільстві атмосфери очікування миттєвих користей від незалежності. Логіка «вистачить відокремитися від Москви і казкові багатства нашої землі служитимуть українському народові» старанно поширювалася, насамперед, антикомуністичною опозицією. Тому поразка Кравчука стала також її поразкою, що засвідчили дострокові вибори президента 1994 року, де «патріоти» стояли горою за недавнього секретаря з питань ідеології ЦК КПУ, а перемогу Леоніда Кучми сприйняли попервах як мало не кінець України. 2004 року, під час Помаранчевої революції, видавалося, що значна частина суспільства вже морально готова до реформ і появи нових еліт. Утім, фатальні помилки та внутрішній розбрат «помаранчевої влади», помножені на несприятливу геополітичну конфігурацію, призвели до того, що черговий шанс модернізації Україна згаяла. А лідери революції уже за рік стали жертвою власної неспроможності запропонувати країні болісні, але потрібні реформи.
