УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2011

Барокові перлини «Козлограда»

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Олег Коцарев, Київ

 

Виберіть гарний літній день, візьміть курс на північ. Лише близько 70 кілометрів чернігівською трасою від Києва — і ви в чудовому селищі під назвою Козелець. Чого вартий лише герб смт — козел, що йде зеленими луками та везе на спині щось, подібне на круглу «державу», яку належиться тримати в руці монархові.

 

 

До речі, стара назва Козельця нібито — Козлоград. У кожному разі, кіз, козлів і козенят тут і сьогодні більш ніж достатньо, всі вони активні та постійно намагаються щось вам розповісти. Можливо, хочуть провести альтернативну екскурсію?

 

За одними даними, Козелець відомий з XIV століття, за іншими — з XVII. 1656 року отримав Магдебурзьке право, а вже у XVIII столітті до сотенного містечка перевели адміністрацію Київського полку (що трохи нагадує торішні плани перенести центр Київської області до Ірпеня чи Білої Церкви). Вочевидь, саме ця подія і привела до тимчасового розквіту Козельця, до появи в ньому низки більш ніж симпатичних пам’яток.

 

Головна підстава побувати в Козельці у цьому сенсі — собор Різдва Богородиці, зведений у XVIII столітті. Його авторами вважають Івана Григоровича-Барського та Андрія Квасова. Дехто додає також Растреллі. Хрестоматійний взірець українського бароко, собор водночас і великий, сповнений цікавих архітектурних, скульптурних деталей і прикрас, і «повітряний». Обходячи його навколо, бачиш, скільки різних чудернацьких вигадок розташували архітектори на кожному з боків. Плюс десятки чарівних і неоднакових ракурсів для фотографування й малювання з сусідніх вулиць, кварталів, парку. На відміну від багатьох пам’яток барокового часу, собору пощастило з внутрішнім оздобленням: воно більш-менш збереглось. А головне — зберігся неймовірний багатоярусний іконостас. Цікаво, що його пишне і вигадливе різьблення виконав майстер із Росії на ім’я Сисой Шалматов. Ікони писав Григорій Стеценко, щоправда, поновлені, вони виглядають дещо дивакувато на тлі виразно старовинного іконостасу. Біля собору — височенна дзвіниця. Як правило, вона зачинена, але якщо пустять, спробуйте все-таки піднятися нагору: легенди твердять, що з неї видно і Чернігів, і Київ.

 

Прямо біля собору, у старому парку, де під вітром урочисто гудуть дерева (цей звук у Козельці взагалі супроводжує невідступно), містився магістрат. Тепер у ньому бібліотека. Теж зразок барокової архітектури, тільки цивільної. Акуратні віконця, симпатичні наличники, мушлі й пальмові гілки прикрашають цю будівлю. А пройшовши вглиб кварталів у бік річки, ви побачите ще й Миколаївську церкву, а біля неї просто у дворі — невеличку пасіку. Начебто цю церкву заснувала легендарна особа на прізвисько «Дикий піп» — священик Кирило Тарловський. Він, за тутешніми переказами, таємно обвінчав російську царицю Єлизавету з її, як це тоді називалося, «фаворитом» — Олексієм Розумовським, коли вона приїздила знайомитися в Україну з родичами і батьківщиною коханця. Потім його забрали до Петербурга, і легенда зі щирою лакейською радістю пізньогетьманської доби розповідає, як він там рясно обростав знайомствами і прибутками, та коли до влади прийшла Катерина — щось «не зрослося». Невідомо чому Тарловський утік з Росії, переховувався в запорозьких землях, а потім запорожці поставили його служити у своїй Покровській церкві та нарекли «Диким попом», бо підібрали в степу брудним та обірваним. З часом за «Дикого попа» замовили де треба слово, він отримав «високе пробачення» і купу землі, збагатів, нібито допомагав переселенцям у Південну Україну, а заодно заснував кілька церков, зокрема, оцю в Козельці. Така от легенда з не зовсім зрозумілою внутрішньою логікою.

 Від церкви легко вийти до річки. Вона зветься Остер і хоча з першого погляду не справляє особливо ефектного враження, в ній дуже навіть непогано можна поплавати: вода чиста, тепла і в міру неглибока.

Вознесенська церква на центральній площі теж має в цілому барокові форми, але досить дивні, як для православного храму. У різних книжках і путівниках її датують XVIII або ХІХ століттям. Можливо, краще про це знають у музеї, котрий у ній міститься, але він рідко коли буває відкритий.

 

Останнім акордом відвідин Козельця можна зробити колишній маєток Дараганів, Галаганів і Розумовських у колишньому селі Покорщина. Тепер це вулиця сім’ї Розумовських. Вулиця йде повз гімназію та між старих різьблених дерев’яних будиночків (на одному навіть є скопійовані з магістрату мушлі) — виводить до величного старовинного парку, трохи зіпсутого червоними кількаповерхівками. Краще перепитати місцевих мешканців — вони на диво добре орієнтуються у козелецьких пам’ятках і пишаються ними — як пройти до старого палацу, хоча вони називають його будинком Катерини. Маєток, правду кажучи, зараз у жахливому стані. Головний будинок у дусі класицизму дерев’яний, тож розвалюється особливо помітно. Біля нього — краще збережена «кам’яниця Дарагана», зведена київським полковником Юхимом Дараганом. Це знову барокова будівля (Чернігівщина, зрештою, один із головних центрів українського бароко), у верхній частині, вочевидь, було якесь адміністративне приміщення, а внизу скарбниця, погріб тощо. Навколо також є рештки інших господарчих споруд, а зручний спуск виводить просто до річки...

 А оскільки Козелець розташований у досить зручному з транспортної точки зору місці, то, познайомившись із його принадами, кожен мандрівник має непоганий вибір, куди рушити далі — Київ, Чернігів, Ніжин, Остер та інші приємні міста, містечка і села північного Лівобережжя.
Український журнал