Український журнал - 7/2011
Ми дуже цікаво прожили ці двадцять років
(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])Текст: Олександр Пасхавер — економіст, директор Центру економічного розвитку, радник двох президентів, займався дослідженнями питань економічної ефективності, приватизації та демонополізації, Київ
Економічна ситуація у 1991 році була досить специфічною. Популярною була думка, ніби Україна перебувала у значно кращому становищі, ніж інші республіки Союзу. Однак, по-перше, підхід до аналізу ситуації тоді був дуже механічний, оскільки до уваги брався потенціал, проте успіх забезпечують люди, а не машини чи устаткування. У 1991 році Україна — бездержавна країна, оскільки УРСР навіть не була державою, а лише автономним утворенням. Я на той момент був начальником статистичного відділення міста Києва і знаю, яку статистику отримувало керівництво України — лише про близько 20% продукції України. Уся інша статистика йшла прямо до Москви, там оброблялася і потім поверталась до українського керівництва. Ось така міра автономії існувала в України. Тому реальна ситуація в державі була така, що Україна зовсім не мала кадрів для управління країною. Мало того, не було традиції управління державою. Наприклад, ви запитаєте про Литву, Латвію, але там збереглися традиції, збереглися живі і не старі люди. Проте людей, які могли б управляти Україною, не було, і це визначило катастрофу, адже 1991 рік став для України справжньою катастрофою.
По-друге, об’єктивно люди потрапили у дуже важку ситуацію. Адже десь 60% усього валового внутрішнього продукту знаходились у військовому комплексі. В один момент цей комплекс зник. І тому люди, які вважали себе елітою — робітники, інженери, менеджери, — відчули себе безробітними. Інша частина промисловості була орієнтована на Росію. Зв’язки, звичайно, продовжувались, але їх тип змінився, централізовані постачання зникли. Отже, треба було налагоджувати інший тип поставок і зв’язку. Це і є 1991 рік у виробництві — повний розвал.
Щодо монетарної політики, вся українська валюта опинилась у Москві, адже там знаходився Центробанк. І ніхто не вмів в Україні займатись макроекономічною політикою. Таким чином, ситуацію в Україні у 1991 році — як щодо фінансових, так і матеріальних потоків — можна окреслити як катастрофу. Проте головне — відсутність людей, які могли б адекватно зреагувати на ситуацію.Теперішня влада України характерна тим, що це досвідчені менеджери середньої ланки радянського виховання. І коли починається керування державою, вона страждає. Наприклад, будь-яка дія в рамках країни — це соціальна дія. Менеджери середньої ланки, навпаки, розглядають кожну дію як господарську: ніби роблять усе корисне, а згодом виявляється, що людям не потрібні подібні рішення, народ їх не сприймає. Перший президент країни Леонід Кравчук та його оточення це розумів, оскільки був не менеджером, а ідеологічним керівником. Проте він дуже мало побув при владі. Потім прийшов наступний, Леонід Кучма, величезний менеджер. Адже «Південмаш» був одним із найбільших заводів у світі, тому Кучма був підготовлений для керівництва країною, оскільки частково був залучений до управління імперією — Радянським Союзом. Натомість Віктор Ющенко та Віктор Янукович такої підготовки не мали.Якщо подивитися на останні 20 років історії України (і не тільки), то це дуже цікавий період саме через проблеми, які ми намагаємось вирішувати — це і наш цивілізаційний вибір, і вибір держави, яку ми не вміємо будувати. Ми дуже цікаво прожили ці двадцять років.
