УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2011

Незалежний Схід

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Станіслав Федорчук, Донецьк

  

Влада часу над цілими народами і територіями держав є чи не найбільш об’єктивною. Іноді годі й розважити, яким чином вчорашні імперії падають і постають нові незалежні держави. Феномен падіння СРСР і постання незалежності України, якій скоро виповниться 20 років, заслуговує на свою не тільки щорічну, а й постійну оцінку.

  

Перше питання, яке залишається так і нерозв’язаним, це пошук рушійних сил, які призвели до падіння радянської імперії. Набір відповідей може бути аж занадто широким: від теорії змови Заходу до діяльності Руху та інших громадсько-політичних сил, які вимагали постання незалежної України. Окремим пунктом відповіді може сприйматися бажання комуністичної партійної еліти реалізувати своє прагнення бути самостійними від рішень Москви і легалізувати свою владу на території нової держави.

 Друге питання, яке має бути звернене до суспільства — це те, яким чином було реалізовано українську незалежність, наскільки постання держави Україна пов’язано з підвищенням конкурентоздатності українського інтелектуального, економічного, культурного продуктів.

І звичайно, яким чином сприймається українська незалежність на різних територіях української держави і який зміст вкладається в цю подію?

  

Залежні від влади - української

 

Наша оповідь буде присвячена українському Сходу та його очікуванням і ставленням до української незалежності. В уяві багатьох оглядачів, які з тривогою дивляться на Східну Україну, вона постає як край, всуціль опанований проросійськими поглядами і бажанням не тільки обирати представників Партії регіонів, а й бути рушієм федералістських або навіть сепаратистських процесів. Завдяки передвиборчій ситуації 2004 року, коли саме на Сході відбувалися «синьо-голубі» майдани на противагу Помаранчевій революції, а в місті Сєверодонецьку проходили сепаратні збори депутатів Партії регіонів, які нагадували більше спробу шантажу уявною можливістю відділення Східної України, це виглядало як доконаний факт. Проте рівень мобілізації виборців і громадян, які мешкають на Сході України, виявився набагато меншим на підтримку кандидата в президенти Віктора Януковича. Тепер, коли представники Східної України і зокрема Донбасу посідають чи не всі провідні місця у виконавчій та судовій владі в Україні, годі сподіватися від них почути бодай натяк на бажання потрапити в обійми Російської Федерації. Попри погану гру нинішнього прем’єр-міністра України Миколи Азарова у переговорах про ціну російського газу і відверто розгублену позицію президента України Віктора Януковича, послідовна позиція російської влади з виховання з малоросів українців дає свої наслідки.

  

Донбаська «Солодірність»

 

Однак повернімося до Донбасу в часи напередодні незалежності. Наприкінці 80-х років Східна Україна і зокрема Донбас відчули на собі прояви кризи в економіці. На початок 1990 року невдоволення соціально-економічними умовами життя було доволі великим. Уряд СРСР відмовився підписувати Генеральну тарифну угоду, яка була прийнята Другим з’їздом шахтарів (жовтень 1990 року), де містився пункт про індексацію заробітної платні відповідно до зростання цін на послуги та товари. Практично з початку 1991 року в шахтарських колективах і профспілкових організаціях почали обговорюватися питання про можливість страйку. Вугільна галузь знаходилась у стані колапсу, місцеві керівники не мали коштів на виплату вже заробленої заробітної платні. Державні дотації вугільним підприємствам Донбасу припинилися, в той час, як вартість ресурсів, необхідних для видобування вугілля, зросла в десятки разів.

 Численні переговори шахтарських представників з Москвою та Києвом не принесли жодного відчутного результату, політичні рішення не могли стати реанімаційними для економіки, яка помирала. На початку березня 1991 року почався перший страйк шахтарів Донбасу, який висунув на перше місце не тільки економічні умови, а й вимогу політичної та економічної незалежності України від Москви.

Тепер, коли більшості існуючих політичних сил вигідно представляти окремі регіони як антагоністів у пошуках політичних дивідендів, ця оповідь про внесок українських шахтарів Донбасу до пришвидшення української незалежності є невигідною. Адже вона не тільки вказує на інваріантність історичність процесів, а й долає міф про те, що українська незалежність може бути визнаною як перемога виключно однієї з сил — національно-демократичних представників в парламенті УРСР, Галичини чи приписана конкретному політику, — а є здобутком багатьох рушійних сил, в яких місце шахтарів Донбасу було не останнім.

  

З чим асоціюється незалежність України?

 

Напередодні 18-ої річниці незалежності України соціологічна служба Центру Разумкова проводила соціологічне дослідження з 20 по 28 липня 2009 року. Вибірка була репрезентативною стосовно дорослого населення України за основними соціально-демографічними показниками. Опитування виявило доволі серйозні розбіжності між ставленням різних частин України до факту проголошення незалежності нашої держави. На запитання «Якби референдум щодо проголошення державної незалежності відбувався сьогодні, то як би Ви на ньому проголосували?» позитивну відповідь «Підтримав би незалежність України» дали 85,9% опитаних на Заході, 51,2% опитаних у Центрі України, 36% — на Півдні і 41,1% — на Сході країни. Водночас, на запитання «Не підтримали би незалежність України», найбільша кількість позитивних відповідей була саме на Сході України (34,9%), наступна — на Півдні (31,7%), у Центрі — 24,6% і на Заході — 3,9% респондентів.

 

Про що свідчать ці цифри? Насамперед про те, з чим асоціюється незалежність України в мешканців різних регіонів. Поза сумнівами, ставлення до незалежності на Заході та у Центрі України пов’язане не тільки з сучасними державотворчими процесами кінця ХХ століття, скільки з традиційними уявленнями про визвольні рухи початку ХХ століття, а також спротиву ОУН та УПА, який тривав до кінця 1950-х років. Водночас, уявлення про незалежність Сходу і Півдня пов’язане в основному з існуванням сучасної української держави і не має історичного коріння. Бажання Сходу України незалежності від Москви було спричинено цілою низкою факторів, серед яких чи не провідне місце мала економічна незалежність, яка сприймалася як запорука соціальної стабільності. Саме тому уявлення про незалежність України на Сході не мали прагматичного політичного характеру — як процеси, пов’язані не тільки з постанням нової держави, а й відповідними відцентровими рухами.

 

Крім того, не слід відкидати того факту, що відверта слабкість центральноукраїнської влади призвела до того, що Схід, на якому були розташовані більшість стратегічних підприємств важкої промисловості, опинився в руках фінансово-промислових груп, які зробили максимум для того, аби за безцінь приватизувати державну власність. Можливо, саме тому уявлення старшого покоління про незалежність України і досі пов’язуються з перехідним часом, в якому було втрачено не тільки робочі місця і соціальні гарантії, а й сподівання на побудову соціально орієнтованої держави.

  

Маніпуляція громадською думкою

 Діяльність місцевих еліт на Сході України була сконцентрована не тільки на отримання власності, а й політичної влади. Саме керуючись цим прагненням, їй вдалося не тільки створити монополію на місцеву владу, а й ефективно маніпулювати громадською думкою, створюючи численні інформаційні проекти регіональних ідентичностей, які насправді є нічим іншим як різноманітними інкарнаціями радянської ідентичності, щедро приправлені провінційними комплексами та амбіціями місцевої влади.

Здавалося б, що 20 років незалежності України мали б дати відповідь на модель інтеграції Сходу України до загальноукраїнського контексту, проте ми не бачимо навіть схематичного плану. Шанс, який з’явився після Помаранчевої революції на Сході, насамперед у можливостях ротації місцевих еліт і запровадженні нових правил гри, був прогаяний. Вікторові Ющенку знадобилось небагато часу, аби піти на переговори з Партією регіонів і вкотре визнати абсолютну владу місцевих еліт над Донбасом і, зрештою, над усім Сходом України.

 Залишається лише сподіватися на те, що наступні 20 років української незалежності виявляться більш успішними для всього українського народу, який напередодні Дня незалежності об’єднують більше спільні поразки і недовіра до влади, ніж передчуття свята.
Український журнал