Український журнал - 5/2011
Зашорена історія
(Скачати весь номер: 5/2011 [PDF, 2.1 Mb])
Текст: Роман Кабачій, Київ
Українці не розуміють, що дотримуючись вузьконаціонального тлумачення історії, вони ризикують залишитися з розповсюдженим стереотипом про них як про неосвічених, недолугих і замкнених на собі людей.
Якщо запитати пересічного українця, чи є нині в Україні історичні табу, навряд чи хтось відповість ствердно. За роки демократизації ми звикли, що «нам дозволено» говорити про заборонені раніше історичні теми, що з’ясовано більшість «білих плям» історії. Однак парадокс у тому, що все це стосується титульної нації. Це нам, українцям, можна відкрито говорити про Голодомор, депортації, репресії, знищену еліту. І попри повернення до влади нащадків совєтизму, які тепер беруть реванш в історичній політиці, вороття назад немає. Одним зі справжніх позитивів незалежницького існування є вивільнення історичної правди, котра входить у свідомість бодай тих, хто бажає осягнути самостійний погляд на українське буття (звісно, для цього треба було знаходити відповідну літературу, пресу й не дивитися вечорами російських неоімперських художніх та документальних серіалів).
Кліше української історії
Так чи інакше, зусиллями певного кола істориків (у тому числі дотичних до творення підручників) і політиків з національно-патріотичного табору (на кшталт Віктора Ющенка, Івана Зайця, Михайла Гориня, Дмитра Павличка) було утверджено кліше української історії, за яким трипільці — це праукраїнці, мешканці Київської Русі говорили й співали українською, Богдан Хмельницький помилився лише у військовому союзі з Москвою, Мазепа — герой, Грушевський з Петлюрою — теж, а вплив УПА простягався аж до Краснодону. Голодомор нам влаштував Сталін, акцію «Вісла» — поляки. Пропагуючи таке безхитрісне історичне бачення, нинішні «будителі» забувають, що надворі не ХІХ, а ХХІ століття, і що відроджувати історичну пам’ять українців потрібно разом з євроінтеграцією та впровадженням України в світовий контекст. А робити це в народницькому стилі сьогодні трохи наївно: таку політику можна сміливо називати «“націєтворенням” держави перехідного періоду», як це зробила Катерина Стецевич у проекті Міжнародного інституту дослідження підручників (Німеччина).
Політика забуття
Сучасні українські історичні табу стосуються передусім стосунків із сусідами з національних меншин, і цим ми не надто відрізняємося від інших народів. Проте чимало методів у культивації цих табу перейнято від попереднього комуністичного режиму. Скажімо, в питанні українського Голокосту сучасні тлумачення зазвичай мало відрізняються від штампів про «радянських громадян», загиблих від рук фашизму. Чому в Україні Голокост набув таких масштабів, хто допомагав у винищенні юдеїв, де на території України були концтабори, як ставилося до цього місцеве населення — всі ці запитання видаються нам другорядними. А попри те, хочемо ми цього чи ні, Голокост у світовій історіографії — один з найгостріших аспектів, і робити вигляд, ніби ми сповідуємо популярну нині на Заході «політику забуття» — це те ж саме, що ховати голову в пісок. Звісно, такий підхід не може обійтися без певної підтримки з боку населення. Як розповів під час Літньої школи з питань єврейської культури, літератури та історії директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, упродовж останніх польових досліджень, що були скеровані на очевидців тих трагічних подій, представників титульної нації, працівники Центру нерідко зустрічалися з нерозумінням важливості цих досліджень. Так, на Черкащині літня жінка заявила: «Ми постраждали не менше від них, чому ви у нас не запитуєте, що пережили ми?!» На Рівненщині також від жінки Подольський почув сакраментальне: «Ви знаєте, так мало статися, вони всі мали загинути…» Чи подібно «мали загинути» 6 тисяч кримчаків — автохтонного тюркомовного народу Криму, який сповідував юдаїзм, і чисельність якого нині нараховує заледве 1,5 тис. осіб у всьому світі? Але ж окрім України нікому розповісти про цю «малу» трагедію, яка також є складовою Голокосту!
До України можна прийти різними шляхами
Україна має шанс привернути ширше коло дослідників (а відповідно, й кошти на дослідницькі проекти), коли привідкриє завісу «українського» характеру перебігу Голокосту. Осмілюся припустити, що зацікавлення Україною через інтерес знаних у світі істориків покращить і вивчення суто українських аспектів: приміром, один із найкращих на Заході знавців України професор Андреас Каппелер «прийшов» до України через російську історію. Чому б і іншим дослідникам не зацікавитися нами через ту ж таки єврейську чи польську історії? Натомість наші нинішні реалії відображає ситуація, коли відсутність хасидського відділу в краєзнавчому музеї Умані працівники музею пояснюють тим, що «він же у нас — КРАЄЗНАВЧИЙ!!» Ніби хтось заважає тому ж таки музею, за прикладом уманських дрібних перекупок, заробляти на масовому паломництві хасидів до міста на могилу цадика Нахмана на свято Рош-а-Шана. Якщо так триватиме й далі, я не здивуюся, коли хасиди реалізують своє бажання перепоховати цадика в Ізраїлі, а Умань залишиться біля розбитого корита власної вузьколобості. Подібно західні українці досі ведуть ідеологічну війну з поляками, замість навчитися заробляти на їхньому ностальгійному туризмі. Найбільше списів антипольської риторики було випущено зі Львова, хоча вже нині Львів (принаймні його культурну, а не політичну складову) можна вважати взірцем, який переконливо демонструє мультикультурність нашої історії. Подам такий приклад: колись на спільній українсько-польській конференції в Тернополі декан історичного факультету місцевого педагогічного університету Микола Алексієвець обурювався з приводу вживання поляками слова «Креси» стосовно українських, білоруських та литовських територій, які в різні часи входили до складу Польщі. Польських істориків віку пана Миколи так само обурює термін “Закерзоння”. Однак це слова, яких не викреслиш із книжок та статей. Варто зрозуміти, що за певними поняттями прихована широка візія, знати яку (не обов’язково її приймаючи) просто необхідно для сучасного дослідника. Натомість у нас складається так, що свої історичні праці ми продукуємо для тих, хто мислить аналогічно — решті ж такий історіопис видаватиметься анахронічним і неякісним.
Руйнування табу можливе
Звісно, більшість табу виникає довкола тих історичних фактів, у яких українці можуть виглядати в невигідному для себе світлі. Проте в дискусії про Волинську трагедію, наприклад (дискусії, спровокованій активними словесними нападками з боку Польщі в 2003 році, у 60-ту річницю подій), українці змушені були оборонятися й шукати пояснень, чому так сталося. Тобто аж тепер, завдяки цій дискусії, ми знаємо, що волинської «різні» не було б без політики «осадництва» поляків з Центральної Польщі на землях Волині в 20–30-х роках ХХ століття, без творення штучного «сокальського кордону» між галичанами та волинянами (для унеможливлення їхньої спільної меншинної політики), без акції знищення близько 150 православних храмів на Холмщині та Підляшші в 1938 році. Виявляється, ламаючи табу, можна знайти відповіді на багато запитань. Можливо, це найкращий стимул до подальшого їх руйнування.
