Український журнал - 5/2011
Спецоперація «Петлюра»
(Скачати весь номер: 5/2011 [PDF, 2.1 Mb])Текст: Алла Лазарева, кореспондент «Українського тижня» в Парижі
85 років тому, 25 травня 1926 року, в Парижі було вбито Симона Петлюру — керівника Української Народної Республіки в екзилі. У події відразу виникло дві версії. Згідно з першою, яку обстоювала українська еміграція, вбивство було керованим з Москви. Згідно з другою, що її висловив убивця Самюель Шварцбард, йшлося про помсту за єврейські погроми під час Першої української революції 1917–1921 років.
Півтора року по тому версію убивці підтримав паризький суд. Вправний адвокат, очевидна підтримка з боку радянського посольства, неоднозначна поведінка декількох українських свідків та складні міждержавні переговори між СРСР та Францією з приводу царських боргів зіграли під час того короткого, десятиденного процесу, вирішальну роль.
Поза тим, чимало фактів свідчать про судову помилку, якої припустився паризький Палац правосуддя. Адвокати кажуть, що минув період, у який прямі родичі Петлюри (або держава Україна, якби вона в ті часи була вільною) могли б юридично оскаржити рішення. Але є ще суд Історії. На відміну від стандартного правничого процесу, він не має терміну давності й не сказав свого останнього слова.
Месник чи виконавець?
Самюель Шварцбард розрядив у Симона Петлюру пістолет із сімома кулями в обоймі. Пізніше він казатиме, ніби вистрелив у людину один раз. «Решту пострілів я зробив угору та в асфальт», — заявив він у суді. Але паталогоанатом, який робив розтин тіла Петлюри, був категоричним: у Головного Отамана було виявлено 5 куль та відповідно 5 поранень. 4 останні постріли робилися, коли Петлюра вже впав на землю.
З першої хвилини затримання та до останньої миті процесу Шварцбард наполягав, буцімто діяв сам, без допомоги та напарника. Поза тим, чимало свідків розповіли, що у справі очевидно був задіяний імовірний агент ГПУ Михайло Володін — особистість з вельми специфічною репутацією. Пан Володін так і не постав перед судом. Він утік з Парижа за два місяці до слухань, уникнувши в такий спосіб очної ставки з вдовою та дочкою небіжчика. Ольга та Леся Петлюри могли, напевне, упізнати в ньому чоловіка, що стежив за Симоном, і якого вони не раз бачили в Латинському кварталі.Про наявність спільника свідчать інтерв’ю дружини Шварцбарда, які вона дала декільком французьким газетам у день арешту чоловіка. «Ми сіли обідати, — розповіла вона газеті “Матен”. — Раптом сусід навпроти, він має телефон, закликав чоловіка до слухавки. Той швидко відповів і відразу втік. Навіть обіду не доїв та білої робочої блузи не зняв».
Шварцбард насправді опинився на розі вулиці Расіна та бульвару Сен-Жермен у білій блузі годинникаря. Таким його і затримала поліція. Навіщо було поспішати? Очевидно, таємничий спільник попередив, що цього дня Симон Петлюра спустився обідати один, без доньки та дружини. Убивця на суді й сам прохопився, що не раз намірявся застрелити свою жертву, але «заважала» присутність дівчинки та жінки.
Залишилася у документах справи і нез’ясована історія із пневматичним листом, який Шварцбард буцімто власноручно надіслав дружині відразу після вбивства. Неузгодження полягає в тому, що паризька пошта, розташована у добрих двадцяти хвилинах пішки від місця убивства, поставила на листі свій штемпель о 14.35. Проте Шварцбард був заарештований о 14.10, і о 14.15 уже доправлений в найближчий поліцейський відділок. Тож у цей час прийти на пошту не міг.
Очевидно, пневматичним листом займався спільник. Але слідчі, що опікувалися розслідуванням, чомусь не знайшли потрібним допитати того поштаря, який був того дня на зміні та приймав листа. А присяжні повірили Шварцбарду, який пояснив: «Я прибіг до ресторану “Буйон”, побачив, що він один, побіг на пошту, надіслав дружині листа та повернувся здійснити замислене».
Важко, щоправда, уявити злочинця, який замість чекати жертву на виході з ресторану (а раптом Петлюра пообідав би за 20 хвилин?) витрачає щонайменше 40 хвилин на біганину до пошти... Але адвокат Шварцбарда метр Анрі Торес, якого тогочасна преса називає не інакше як «прорадянським», «прочервоним» або просто комуністом, виявив неабиякий артистизм та відволік увагу суду від сумнівних пояснень.
У чому причина дивної недбалості французького правосуддя?
Самюель Шварцбард багато брехав — і про рік та місце свого народження (видав себе за свого молодшого брата Самуїла, аби не згадувати два ув’язнення, у Відні та в Бударешті), і про службу в Червоній Армії та участь у боях проти Директорії на боці дивізії Котовського. У залі суду він то заявляв себе «анархістом за переконаннями», то, відразу ж, релігійним містиком, якому пророк Ісайя «доручив помститися за свій народ».
Про причини ненависті до Петлюри він також пояснював непереконливо: «Дорогою в Одесу я почув російських або українських офіцерів, які нахвалялися, як вони ґвалтували єврейських жінок». І все. Лише почув, не перевіривши й не розібравшись, російські то були офіцери чи українські. Шварцбард, як уродженець Смоленська, «не бачив різниці» між українцями та росіянами, не розумів, як довів слідчий експеримент, української мови. Але він, імовірно, перебрав від росіян ті упередження, що існували в ті часи проти українців, які воювали за свою незалежність.
На думку українського правника Андрія Яковліва, який брав участь у процесі як один з адвокатів родини Симона Петлюри, Шварцбард був найманим більшовиками виконавцем. Якщо це так, логічним видається, що вже на ранок після затримання поліцією убивця мав одного з найвправніших адвокатів Парижа. Для бідного іммігранта-ремісника, який погано знав французьку мову, такий рівень та терміни мали б бути небаченою розкішшю. Та коли знати, що адвокат мав більш ніж привілейовані відносини з посольством СРСР у Парижі, пазл складається набагато легше.
На думку французького дослідника Себастьяна де Госке, саме непрості тогочасні відносини між Парижем та Москвою є причиною недбалості слідства у пошуках спільника та замовника убивства. Суд над убивцею Петлюри, завдяки майстерності адвоката Анрі Тореса, перетворився на публічне звинувачення Української Народної Республіки, компрометацію цілої української боротьби за незалежність, що повністю відповідало інтересам червоної Москви та Комінтерну.
Міжнародний контекст
Убивство Петлюри прийшлося на досить гострий політичний період у житті Європи. В перші дні травня до влади в Польщі повернувся Йозеф Пілсудський — союзник Головного Отамана. За даними тижневика «Тризуб», що виходив у Парижі українською мовою в 1925–1941 рр., між польським та українським лідерами відразу ж була призначена зустріч. І Петлюра почав готуватися до поїздки у Польщу десь за тиждень до своєї загибелі.
Публікації радянської преси тих часів доводять, що більшовицький Харків серйозно злякався повернення Пілсудського до влади та можливості відновлення військового партнерства з Петлюрою. Газети прямо писали про імовірність нової війни з Польщею. Ось що занотував 16 вересня 1926 року в своєму «Щоденнику» український академік Сергій Єфремов: «В офіційних кругах униніє воспослідувало. Чекають війни з Польщею, а через неї з цілою Європою». Не виключено, отже, що спецоперацію зі знищення ватажка українських незалежників пришвидшили саме у зв’язку з польськими подіями. Про те, що така операція дійсно існувала та була розроблена в Кремлі, свідчив у 50-х роках перебіжчик з КДБ Петро Дерябін. У 1954 році він документально заявив про це американським спецслужбам, а пізніше особисто свідчив про убивство Петлюри, як і про фізичну ліквідацію інших потенційно небезпечних для Москви політиків, у Конгресі США. Він же назвав ім’я співорганізатора злочину — того самого Михайла Володіна, з колишніх есерів-максималістів, про якого свідчили французькому судові українські іммігранти.Опоненти «московської» версії, і зокрема нинішній міністр освіти України Дмитро Табачник, доводять, ніби політично Петлюра перестав цікавити Москву від того часу, як той покинув Україну та опинився в еміграції. Буцімто очільник УНР жив у Парижі настільки сірим, непомітним, невиразним життям, без впливів та проектів, що «не було жодного сенсу» організовувати його знищення.
Проте існують інші історичні дані. Академік Сергій Єфремов зазначає у своєму «Щоденнику», що на повернення в Україну Петлюри сподівалися, його чекали по селах, в надії позбутися більшовизму та колгоспів. У Парижі сам Петлюра активно налагоджував зв’язки з французькими політиками — сенаторами, депутатами, адміралами, які не мали пієтетів до більшовизму. Примітно, що в своїх статтях та листах він завжди пише не «якщо Україна стане незалежною», а «коли». У цій політичній перспективі очільник УНР не сумнівався. Його проект очевидно не співпадав із планами червоної Москви.Дослідник Себастьян де Госке окремо звертає увагу на переговори про повернення царського боргу, які Москва з Парижем здійснювали якраз у ті часи, коли Петлюра оселився у французькій столиці. Борги й досі не повернуто, навіть нині. Але численні документи Міністерства закордонних справ Франції 1926–1927 років свідчать, що французька дипломатія сподівалася на успіх перемовин й не бажала зайве дратувати росіян прискіпливістю у справі Петлюри.Очевидно, що перегляд убивства Петлюри — нехай не правниками, а науковцями, — чекає свого часу. Може статися, що нинішня українська влада з різних міркувань не побажає переусвідомлення цієї історичної події. Проте Історія як наука у часі не обмежена.