Український журнал - 12/2007

Широкоаліційне кіно

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці 

Так, між нами, то я українське кіно не дуже розумію. Бо я більше розумію таке кіно, коли написано: «Режисер — Вім Вендерс». Або Ларс фон Трієр. Або ще краще — Джим Джармуш. Музика Тома Вейтса. А кіно, в якому коні, не дочекавшись гарматного пострілу, раз-по-раз на мотузці спотикаються, — таке кіно мене чомусь не надихає. І гетьмани з роксолянами не надихають. І безнадійно аматорська гра загублених у штольні придурків також. Не надихає — і край. Що зовсім не означає, ніби мене взагалі не надихає кіно про Україну. Якраз навпаки. Але якось так складається, що добре й актуальне кіно про Україну легше знайти деінде — тільки не тут. Наприклад, у Луїса Бунюеля. «El angel exterminador» (тобто більш-менш «Ангел-винищувач») пам’ятаєте? 45 років тому зняв собі чоловік про щось своє, а враження таке, наче сьогодні і про нас. 

І ось що з’ясовується: щоб кіно було про нас і актуальне, необов’язково навіть знімати відкриття пам’ятника Бандері у Львові і «рускій марш» у Криму чи Донецьку; не конче зіставляти, що обіцяли всілякі єхануровські плющі перед виборами і що вони говорять після; так само можна обійтися без сповненого холуйсько-пафосної риторики звернення до Президента «представників львівської інтелігенції» (зокрема — відомого графомана і за сумісництвом голови Комітету з Національної премії України імені Т.Шевченка Романа Лубківського), в якому «львівська інтелігенція» уклінно просить створити «таку коаліцію, що об’єднала б Львів і Донбас»; та що там: режисер навіть не мусить показувати шабаш дугінського Євразійського союзу молоді на Говерлі з нищенням української державної символіки та перейменуванням самої Говерли на Пік Сталіна («євразійці», до речі, виступають за ще ширшу коаліцію, ніж Лубківський: за коаліцію, яка об’єднає Львів не лише з Донбасом, а й з Астаною, Ташкентом і Магаданом). Бо режисер — як згаданий Бунюель в «Ангелі-винищувачі» — може піти іншим шляхом. 

Отож, у певному будинку зібралися гості. На святкову вечерю. Що вони тут святкують — невідомо. Але видно, що святкувати їм подобається. А ще поступово стає видно, що всі вони — люди досить різні. У сенсі кожен, попри нібито приналежність до цієї уявної спільноти, має якісь приховані інтереси і намагається використати загальну ситуацію на свою користь. У принципі, провести кілька годин у товаристві не надто близьких тобі людей — справа не така вже й обтяжлива: володіючи нехитрими прийомами застільної бесіди, можна з приємністю витратити відведений час на зав’язування необов’язкових знайомств, нашіптування дотепних зауважень та інші різновиди розпускання хвоста. Але якщо раптом така вечірка розтягнеться на цілу добу? А якщо на тиждень? А якщо на місяць? Це і відбувається у фільмі Бунюеля. Люди (важливо уточнити, що серед них немає однозначно хороших і однозначно поганих: просто собі люди, тільки різні) починають мучити одне одного своїми звичками, переконаннями, запахами — коротше кажучи, самим фактом своєї присутності. Щось подібне мав на увазі і Сартр, коли говорив, що «пекло — це інші люди». Тобто люди перетворюються самі для себе на пекло якраз тоді, коли вони, всупереч власним бажанням, вимушені терпіти одне одного на спільній території. 

У фіналі фільму, після виснажливих багатоденних дебатів на тему «хто винен і що робити?», після взаємних звинувачень і образ, доведені до межі відчаю герої Бунюеля просто натискають на клямку дверей — і виходять з незачиненої, як виявилося, будівлі на вулицю. Тепер усі вони можуть розійтися в різні боки. Власне, кожен (крім тих, хто встиг померти в «неволі»), полегшено зітхнувши, йде туди, куди вважає за потрібне. Пекельна «коаліція», яка об’єднувала їх усіх, розпалася. У світі за дверима, які достатньо було легенько штовхнути, світить сонечко, повіває свіжий вітерець і бігають усміхнені діти.

Одне слово, коли я чую, як три головні «ангели-винищувачі» української політики у супроводі хору дрібнішої пернатої нечисті в унісон співають про цілісність, соборність та інші комунальні речі, то я розумію одне: ділитися владою (а в умовах України це означає — ділитися територією) ніхто з них не хоче, бо кожен плекає надію рано чи пізно встановити свою гегемонію на всьому просторі від Луганська до Ужгорода. Чи це можливо? Теоретично — так. Треба лише винищити котрусь (байдуже — котру саме) із двох половин України. Ну бо як інакше позводити нас до спільного знаменника? А зводити врешті-решт доведеться, бо у спільної території мусять бути якісь спільні знаменники: або в Галичині мають стояти пам’ятники Леніну, або на Донбасі — Бандері. Я натомість плекаю трохи іншу надію. А саме — що ми, як герої Бунюеля, зуміємо таки розійтися в різні боки. Питання тільки в тому, чи ми встигнемо зробити це спокійно через двері, а чи рівень взаємоненависті сягне таких вершин, що почнуть вилітати вікна і валитися стіни?