УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2011

АПОЛОГІЯ ЧЕКАННЯ

(Скачати весь номер: 5/2011 [PDF, 2.1 Mb])

іздрик

  

У мене погані стосунки з реальністю.

 

І ще гірші — з теперішнім. В сенсі — з теперішнім часом. Закриваючи різні фрагменти й періоди минулого, як закривають кримінальні справи, і перебуваючи в постійному очікуванні майбутнього (байдуже якого — обіцяної апокаліпси чи наступного року, іноді навіть найближчого дня чи години), не вмію триматися на гребені поточної хвилі, не відчуваю миті актуального теперішнього, тобто, по суті, й не живу по-справжньому. Звісно, біологи зафіксують і підтвердять усі аспекти життєдіяльності, психологи пояснять проблему якимись псевдонауковими теоріями, духівники говоритимуть про поневіряння людської душі у темних лабіринтах часу, проте навряд чи це допоможе мені відчувати реальність так, як її, на мою думку, годилося б відчувати істоті живій, мислячій і віруючій.

 

Тут і тепер мене просто немає. Я — експонат темного минулого і персонаж неясного майбутнього.

 Бо так насправді немає жодних «тут» і «тепер»: будь-який фіксований пункт дійсності виявляється таким же ірреальним фантомом, як арифметичний нуль або геометрична точка. Навіть дата народження чи момент смерті, якщо розглядати їх під потужним zoom, насправді виявляться розтягнутим у часі триванням — таким же безкінечним і болісним очікуванням невідомості, як і ціла решта людського життя.

Проте невідомість не лякає мене. Яким би загрозливим не видавалось незбагненне майбутнє, мені комфортніше й природніше чекати його, аніж планувати завтрашній день. Планувати, втілювати проекти й добиватися наміченої мети — прерогатива людей, яким необхідне відчуття контролю ситуації. Знаю багатьох, кому відчуття панування над ситуацією необхідне як дихання. Можливо, в такий спосіб вони вирішують свої особисті стосунки з реальністю. Мені ця метода недоступна. Бо в моїй реальності надто багато ірреального, нереального, надреального, сюрреального, позареального. Себто усього цього порівну. Себто все це й складає так звану «дійсність» — те, що є і діє. А там, де діє дійсність, людині залишається лише підпорядкована цим діям діяльність. Це і є тією стихією, що пульсує невловимими хвилями так званого «теперішнього».

  

У нас усе «так зване». Здається, ми давно втратили (а може, ніколи й не знали) властиві, іманентні імена речей і явищ.

 

Наш єдиний закон — «так заведено». Хоча на запитання, коли, ким і що саме «заводилося», відповіддю у найкращому разі будуть зведений до неба погляд та глухе мовчання.

 Єдина спільна для нас усіх психічна домінанта — потреба постійно переконувати себе в тому, що ми реальні, що ми насправді існуємо, маємо власну волю і власний вибір. І це попри те, що ніхто не пояснить ані що таке «реально», ані що таке «насправді», ба навіть у наших дефініціях «правди» — ані слова правди як такої. Та й навіть оте «як таке» — звичайна лінгвістична данина байдужому, мовчазному, позбавленому людських інтерпретацій універсуму.

Бо ми зовсім не певні того, що поза нашими інтерпретаціями цей універсум узагалі існує. Інтерпретації — суть словесні конструкції. Тому й кажемо, що світ постав зі Слова, через Слово уявнився, втілився і стався. Проте, чим є наші слова? Абсолютна більшість їх є лише назвами інших слів. Ми втратили здатність (а може, ніколи й не вміли) «називати речі своїми іменами». Ми оперуємо означеннями й поняттями так далекими від дійсності (якщо така існує), що, по суті, живемо не в світі явищ і речей, а в світі, збудованому з випадкових найменувань.

 

Ми не терпимо неназваного. І не довіряємо названому. Ми роззираємося навсібіч і, вважаючи побачене «справжньою дійсністю», називаємо, називаємо, називаємо.

  

Особисто мені з усіх способів висловлювання найдоречнішими видаються запитання. В мене збереглося багато наївних, дитячих запитань, на які так ніхто й не дав відповіді. Та й хто мав би відповідати? Вочевидь, хтось інший, не я. Але хто? Можливо, саме тому, говорячи про свої стосунки з реальністю і цілком логічно почавши з «я», я неуникно переходжу на «ми». Бо там, де «ми» — там чергова інтерпретація у формі «об’єктивного» діагнозу, а там, де «я» — проблема identity й індивідуальна відповідальність.

 Коли промовляю багатьом, то й говорю від імені багатьох. А я ж один, і ім’я в мене одне! І в мене погані стосунки з реальністю.

Зате чудові стосунки з невідомістю.

 

Моє identity позбавлене теперішнього часу.

 

Зате моя індивідуальна відповідальність — у запитальності. Складаючи з піщинок чужих слів запитання, я будую сипкий фундамент нашого спільного майбутнього.

 

Ці запитання ні до кого не звернені, проте вони володіють таким потенціалом можливих відповідей та інтерпретацій, що це вселяє нічим не обґрунтовану впевненість: завтрашній день настане, і прийде чергова година, і станеться найближча мить. Основне — дочекатися їх. Мабуть, це очікування і є суттю мого життя.

  Можливо, це є суттю і твого життя. Суттю, не позбавленою сенсу.

Якщо тільки знати, що твоє справжнє ім’я — Хтось, Хто Чекає.

 

Якщо повірити, що крім тебе, чекає ще хтось.

 Якщо лише ті, хто чекають, дійсно є.

 

Український журнал