Український журнал - 9/2011
Про особисту справу Кучми у ракетному місті
(Скачати весь номер: 9/2011 [PDF, 2.9 Mb])Текст: Андрій Портнов, Київ
Я народився і виріс у Дніпропетровську. Місті, якого майже немає на культурній мапі Європи. Відповідаючи на запитання колег і друзів із Заходу «Звідки ти?», я вже не дивуюся їхньому подиву та майже не реагую на кумедні спроби вимовити слово, зліплене з назви найбільшої української річки та імені старого більшовика, робітника катеринославських заводів Григорія Петровського.
Коли я вчився на історичному факультеті Дніпропетровського університету, мій науковий керівник залучив мене до написання історії фізико-технічного факультету, що готував спеціалістів для Південного машинобудівного заводу («Південмашу»). Цей завод був одним із головних виробників ракет у Радянському Союзі. Через це велике південноукраїнське місто за брежнєвських часів було містом «закритим» для іноземців (навіть з країн Варшавської угоди). А оскільки партійна кар’єра Брежнєва почалася у тому-таки Дніпропетровську та його сателіті Дніпродзержинську, місто по праву претендувало на неформальний статус «столиці застою».За історію фізтеху університет взявся із практично-ювілейних міркувань. Ювілей вдало збігався із президентством Леоніда Кучми, випускника цього факультету та колишнього директора «Південмашу». Попри мою нелюбов до будь-якої ювілейності, запрошення до участі в написанні книжки було таким, що його не можна було не прийняти.
Мені дістався розділ про 1970-ті роки. Я проглянув університетську газету за той час (виявивши у ній дописи Віталія Портнікова, ще одного земляка), а також дістав доступ до архівних справ викладачів. У одній із таких справ були вицвілі від часу анонімні доноси про приватне життя одного з професорів. В іншій — вельми показовий особовий листок викладача, який закінчив дореволюційну гімназію (він вільно володів п’ятьма мовами). У справі «почесного професора» Леоніда Кучми не було нічого. Чистесенька анкета: прочерки на знанні мов чи родичах за кордоном, засекречена тема кандидатської дисертації. І все. Я згадав, як тодішній президент не раз казав, що вирішив вступати на фізтех, бо там була вища стипендія. Стипендія там справді була вищою, ніж на інших факультетах. А ще туди не брали євреїв (це до сюжету про радянський «інтернаціоналізм» та «дружбу народів»).
Коли за різними комсомольско-газетними звітами я описав студентське життя фізтеху 1970-х, виходило, що навчання починалося із кількох тижнів у колгоспі, і кожен день тижня мав чи то виховний, чи то спортивний, чи то культурний додаток до власне занять. Виглядало на те, що студенти увесь час жили великою сім’єю і просто не мали нагоди побути на самоті. Коли я поділився цим висновком із моїм викладачем — колишнім комсомольським працівником, він мудро порадив мені не надто вірити офіційним звітам, які писалися за трафаретом і вельми мало відповідали дійсності.
Мій розділ про 1970-ті увійшов до книжки, виданої під кострубатою назвою «Секретний підрозділ галузі». Здається, на її презентацію приїхав президент Кучма. Напевно, мій текст редагували та позбавили найпікантніших деталей.
А за якийсь час я дещо змінив своє ставлення і до Кучми, і до історії «Південмашу». Саме за директорства Кучми завод упевнено вступив у фазу деградації, хоч переорієнтація із ракет на парасольки давалася взнаки й раніше. 1989 року Дніпропетровськ перестав бути «закритим» містом. Коли Кучму обрали президентом, здавалося, що місто повертає собі хоча б частку своєї символічної і ніколи до кінця не осмисленої мрії про столичність. Перший відносно швидкісний потяг був пущений з Києва саме до Дніпропетровська. Він називався «Столичний експрес». Але це був чи не останній помітний здобуток.За кілька років за прем’єрства іншої випускниці Дніпропетровського університету Юлії Тимошенко місто втратило статус потенційного господаря Євро–2012. У планах «Укрзалізниці» щодо справді швидкісних експресів до чемпіонату Дніпропетровськ більше не фігурує. Ба більше, кілька років тому Дніпропетровськ перестав бути містом-мільйонером.
Розпад Радянського Союзу виявився для «столиці застою» початком послідовної демодернізації соціальних, культурних, політичних структур, помноженої на відчутну деіндустріалізацію. А ще часом болісних пошуків власного обличчя: чи то козацького (польська фортеця Кудак, взята козаками та перетворена на місто, ранньомодерний прикордонний форпост Європи та Азії, знаходилася у передмісті сучасного мегаполіса), чи то імперського (Катерина ІІ запланувала Катеринослав як грандіозну південну столицю імперії), чи то застійного.
Геніально описаний у романі «Без ґрунту» ще одним моїм земляком — Віктором Петровим (В.Домонтовичем) — Дніпропетровськ залишається загадкою для самого себе, призабутим сном про столичність, загубленим промисловим гігантом зі степовим серцем.
