Український журнал - 12/2007
Світлана Поваляєва: «За масштабами маразматичності заборона суржику — як сухий закон».
(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])Спілкувався Роман Кабачій, Київ
Народжена у застійних сімдесятих проста київська російськомовна дівчинка виросла у протестну україномовну письменницю. Вона не боїться їздити ані на схід, ані на захід України, їй цікаво провокувати публіку, вона одягається, як готеса зі стажем, і часто змінює зачіски. Поводиться, за означенням преси, то як фея, то як фурія. Її звуть Світлана Поваляєва, вона належить не до першого і не до третього покоління сучасних українських письменників. Називає себе урбаністом і гламурним панком. Її друзі здебільшого чоловіки, але в літературі має сестру-близнючку зі східного Дніпропетровська Вікторію Наріжну, по духу їй близька культова співачка із західного Львова Леся Герасимчук. Її сюжети на телебаченні різкі, динамічні і насичені драйвом журналістського розслідування. Вона не боїться гострого слівця і б’є по залишках совєтизму й жлобства з відвертим месіанським задоволенням. На її презентаціях можна почути спеціально під її твори написану музику і скуштувати рибу, приготовану руками авторки на ваших очах. Вона виховує двох синів і не вирізняється задатками квочки-матері. Світлана є виразним противником еміграції з України і вважає, що тільки своїми силами можна щось змінити в цій державі.
За гороскопом — Риби.
Ти колись сказала, що наші літературні журнали «є чим заповнювати». Чи не свідчить це тільки про кількість, а не якість?
Я вважаю, що у нас цілком досить вартісних текстів, які можна і варто друкувати. Я переконалася в цьому зокрема і працюючи в журі літературного конкурсу «Міський молодіжний роман», що його проводило видавництво «Фоліо». Чотири більш-менш якісних тексти і один безумовно вартісний текст, в оцінці якого всі члени журі були одностайні (це роман «Цього ви не знайдете в Яндексі» Артема Чеха) — це, на мою думку, багато, це високий показник. Щодо решти текстів, мої оцінки в цілому збігалися з оцінками Андрія Куркова, а з Ірен Роздобудько і Пако [Юрій Покальчук. – Р.К.] ми виявилися чимось на кшталт лебедя, рака і щуки — нам сподобалися і не сподобалися кардинально протилежні речі. Я знайома з багатьма молодими авторами, і вони пристойно пишуть; тексти, можливо, не ідеально прописані (а хто з нас не без гріха?), можливо, в чомусь трохи інфантильні, але шалено драйвові. Ці люди не графомани, це ВЖЕ нове покоління української літератури, чисельніше і потужніше, ніж попередні.
Твої романи складаються з новел, що могли би бути самостійними творами. Так легше — стрибати з одного сюжетного горбка на інший?
Як у кіно короткий метр, так і в літературі новели, короткі оповідання є найзмістовнішим, найяскравішим жанром. І мені він пасує найбільше: це як вишукана англійська літературна готика, де ти не мусиш лити воду і «гнати рядок», а можеш гостро, лише натяками показати історію. Мій стиль колись охрестили як магічний реалізм, я би сказала, магічний абсурдизм. Збоку може здаватися, що я стрибаю з купини на купину, але я так чи так пам’ятаю і бачу сюжетну цілість.
На одному з інтернет-форумів прозвучала думка, що Поваляєва і Жадан пишуть у атмосфері 90-х років, що вони залишилися у тому перехідному часі. Що ти на це скажеш?
Цей закид стосується хіба що однієї моєї книжки, свідомо і поза жодною спекулятивно-популістською метою написаної в жанрі художньої мемуаристики, гонзо-спогаду («Замість крові»). Так, ця книга — про 90-і. Оцінювати у такий спосіб решту моїх книжок — маразм тупорилих критиків: вони ніколи не перестануть кидатися калом своїх штампиків із дна вигрібних ям гламуру і дискурсу. (Я свідомо перефразовую Віктора Пєлєвіна.)
Однак у ваших книжках частка автобіографізму залишається високою, і може, за це вас люблять, читають. Наскільки виправдане вплетення в текст приватності?
О, ну скільки можна товкти нас, біднесеньких, тією «автобіографічністю», ніби немає більше чого закинути! Навіть фентезі пишеться із автобіографії, і справа лише в тім, наскільки авторові вистачить таланту і хисту її модифікувати. Хороший письменник має писати тільки про те, що він добре знає і пережив, — яка різниця, у побутових реаліях, чи у фантазіях: видіння, сон — це теж автобіографія. Нахапався амфетамінів, кетаміну, горілки, пива — прошу: якщо пишеться у такому стані, то це — пряма трансляція з космосу. А наскільки це буде адекватним з роками, не мені судити. Хантер Стоктон Томпсон завжди буде адекватним.
Деякі наші письменники, описуючи всі такі галюцинації, при цьому говорять, що ніколи і нічого не пробували...
Я поділяю таких на три категорії: 1) вони попробували, а може, і системно висіли, а тепер стали такі соціальні та гламурні, білі й пухнасті, що просто мусять заперечувати наявність «негативного» (хи-хи) досвіду; 2) вони пробували, але всім і кожному твердять, що зав’язали і тепер не вживають, бо прагнуть потрапити на той щабель вільноконвертованої білопухнастості, на якому перебувають перші; 3) вони справді нічого ніколи не вживали, але сенситивність і літературний талант дозволяють їм трансформувати розповіді «знаючих людей» в особисте переживання. У дечому вони всі щирі.
Твої колеги по перу іноді подають свій текст, як розмову з Богом. Такі твори мають обов’язково бути надрукованими чи існує певна внутрішня потреба?
У мене це не розмови з жодним із богів, це графотерапія. Ти виписуєш Біль із себе, космічну печаль, закоханість. Хтось може це виспівати, хтось — виписати оливою і акварелями, а я, на жаль, мушу це вкладати в слова. На кожен товар є свій покупець — якщо це друкує комерційне видавництво, значить є попит — навряд чи «Фоліо» займалося би відвертою благодійністю. Я думаю, що про «розмови з Богом» йдеться лише самозакоханим сектантам... або політикам.
Звідки галицизми, які ти вживаєш у тексті?
Це набуте. Це наслідок моєї певної напівсвідомої захопленості Львовом, моїми львівськими і станіславськими друзями, пошук власної української мови. Багато чого стерлося, а те, що залишилося, є частиною особисто мого живого мовлення. Я вже майже не вживаю слів типу «філіжанка», а радше «горня», вже не пишу «кобіта», чи там «колєжанка». Це минулося, коли я почала ніби збоку спостерігати за формуванням власного мовлення. Галицьку говірку, на позір автентичну, насправді жахливо захаращено русизмами.
Як ти гадаєш, твої тексти було б важко перекласти іншими мовами?
Якби сталося таке щастя і Алексу Керві сподобались би мої тексти, а він, до всього, знав би українську і взявся перекладати, переклади були б цілком адекватні. Олекса Негребецький абсолютно геніальний! Все можна перекласти, все, що завгодно. Можна зробити твір навіть кращим за оригінал, як це сталося з Вінні-Пухом у перекладі Бориса Заходера, або Гаррі Поттером у перекладі Віктора Морозова.
Чому досі немає видання в Польщі чи Чехії? Адже тут ти постійно у логічному ряду авторів, які «там» уже давно — Жадан, Дереш, Карпа?
Можливо, це постаралися люди з «Кальварії», видавництва, яке колись видало три моїх книжки. Вони мають непогані зв’язки в Польщі, в «Чарному», і достатньо було назвати неадекватну ціну за права, абощо... Адже права цілком належать «Кальварії» і тому, коли «Чарне» зверталося особисто до мене, я не мала, що робити, окрім як відіслати їх до правовласника. Утім, я не знаю, що на тих перемовинах насправді відбулося, тому закриємо тему. Гадаю, невдовзі «Фоліо» продасть за кордон права на наступні книжки.
Чим для тебе, східнячки, є Львів?
Я не східнячка, я «чіста центрова тьотка»! Мене це питання також досі цікавить. Мабуть, все почалося з музики і кераміки — тобто з «Королівських Zайців». Все почалося так: Я ЗАКОХАЛАСЯ. У невловно-генетичну аристократичність галичан, котра часто виявляється снобізмом і зверхністю, у їхній світогляд, котрий не виказує одразу ж своєї герметичності, параноїдальності й у дечому містечковості, — це стається лише згодом... Мене вразила львівська атмосфера, архітектура. Кожне місто має своє підземне життя, катакомби, печери, підземні ріки, ґрунтові води, але у Львові це відчуття потужне і постійне: якась брунатна, густа велика вода під Львовом — це його дух, така аура Лавкрафта. У кожному разі галичани — це магія, темна, як львівські води під бруком, а магія не може бути доброю або злою, білою або чорною і так далі; магія — це рух. Галичани повсякчас рухаються. В собі.
Чи можна уточнити, що ти пізнаєш Львів через «своїх» львів’ян?
Так, але мушу визнати, що чим краще я їх пізнаю, тим мені важче з ними спілкуватися: вони просяклі своїм внутрішнім життям. Це я по-люмпенськи можу говорити руба, вони — нє, вони живуть у світі кишенькових капілярних інтриг. Ніколи не скажуть прямо — ні, вони почнуть ректи з мезозойської ери, а до Лондона доберуться через Бердичів — і весь час їм в очах мерехтітиме невпинна калькуляція кількох імовірних варіантів розвитку ситуації і подальших наслідків розмови.
А саме місто?
Попри все це я ще не розгадала Львова з його побутовою містикою. Останній штрих: на минулорічному Форумі видавців я блукала в районі Стрийського ринку і бачила Львів, наче вперше, йшла ніби звивинами-коридорами всередині мушлі й раптово вийшла до Личакова. Дорогою мені під ноги впала гілка клена з велетенськими, якимись мутантними листками, я підняла її і пішла далі. Я взагалі-то не розумію трупопоклонства, цвинтарі сприймаю лише як конгломерати певних естетичних меседжів, бо по смерті найоптимальніший варіант — кремація і розвіювання попелу. Коли ховали Сашка Кривенка, я не бачила могили, лише чула стукіт землі об віко труни. Все. Не ходила на його могилу. Він, пам’ять про нього — в моєму серці. І тут я виходжу до Личакова і бачу перед собою Сашкову могилу: поклала на неї ту дивну кленову гілку... Львів мене досі «водить».
На чому ґрунтується твій духовний зв’язок із «Королівськими Zайцями»?
«Духовний зв’язок», о-о-о! На одному прикладі можу пояснити: так, як у треках до моєї «Ексгумації міста» передала цей твір Леся [Герасимчук, фронтвумен гурту. – Р.К.], не зміг розкрити цей текст більше ніхто, Леся вивернула суть мого тексту, як рукавичку. Вона, як патологоанатом, «ексгумувала» цю книжку, і знайшла там таке, у чому я сама боялася собі зізнатися. Леся розкрила ту сентиментальність і ту ліричність, що там глибоко заховані, яких ніхто не бачить, але ж вони там є.
На презентаціях, у своїх сюжетах як журналістки ти завжди використовуєш музику. Які критерії вибору: це мусить бути динамічна, чи радше готична музика, чи щось під настрій?
Особливо над цим не думаю, радше напівінтуїтивно-напіврефлекторно ставлю музику, що лягає на ситуацію, настрій. Я хотіла би співати, але завжди адекватно оцінювала свої можливості й розуміла: так, невпинними вправами з мене можна було би зробити музиканта-мавпу, яких тисячі. Лесі би з мене не вийшло.
У тебе в тексті я віднайшов майже щире побажання, щоб «Донбас пішов у Рассєю». Чи можна вилікувати Донбас від радянськості?
З прагматично-історичної, геополітичної чи казна там ще якої точки зору не можу фахово відповісти, я, на щастя, не політолог і не історик. Маю лише власне інтуїтивне чуття, що східні регіони — це вже не Україна й не українці. Ментально. Це нащадки совкових каґебіських рекогносциювань — за тиждень могли перестріляти найпродуктивнішу інтелектуальну еліту міста, за ніч — вивезти ціле місто до Сибіру і так само трансплантувати який-небудь рассєйський люмпен у плоть країни. А що буває з трансплантованими тканинами? Невпинне взаємовідторгнення. На Сході люди розкріплені, менш помисливі і параноїдальніші, ніж на Галичині, менш агресивні, хоча у побуті цього і не скажеш, бо на Сході більше бухають, а де водка — там і одвічний дискурс «ти міня уважаіш?!» Донбас не відділиться, у них немає до того громадянської волі. Це, на жаль, ані Україна, ані Росія.
Але ж є і галичани, котрі радо провели б лінії поділу і ближче, наприклад, по Збручу? При цьому вони говорять так, сидячи в Києві.
Ті, котрі приїхали до Києва із так званим партизанським десантом нести українську культуру, приїхали найперше по гроші і гарячу воду. Не будемо про галичан і східняків, люди — це єдина біомаса. Просто в одному регіоні вони більш інтелектуально сформовані, в іншому — більш розрізнені, земні пульсації і коливання під ними різні.
Що цікавило людей зі східних областей на твоїх презентаціях?
У Донецьку, хоч як би це дивно було, може прийти більше шанувальників, ніж у Франківську чи Ужгороді. В Дніпропетровську, в Одесі, у Харкові люди приходять тебе послухати, а не себе показати. Я вже мовчу про Київ, де в залі зазвичай більше журналістів-халявщиків і так званих критиків, себто богеми нашої недоробленої, аніж читачів. Або сповзається взагалі випадковий народ (якщо презентація відбувається у закладі громадського харчування), а тут їм — бац! — літературна презентація. Східняки відвертіше реагують: вони намагаються тебе зрозуміти, сміються, якщо їх розсмішив текст, але, коли вже не розуміють зовсім, то приходять і кажуть: ви вибачте, але це вже повна х*йня.
На влаштованому київськими митцями «суді над суржиком» ти була на боці захисту, хоч сама більше говориш літературною мовою. Ти вважаєш, що суржик незнищенний?
Суржик не можна заборонити. За масштабами маразматичності заборона суржику — як сухий закон. Примусово в історії не вдавалося викорінити жодне явище. В Україні важко провести межу між поняттями суржику і діалекту: на тій же Полтавщині суржик звучить так само природно, як і містична галицька мова, тільки що галицька фонетично здається «більш українською». Говірка в селах не є «знущанням над мовою». Українська мова розвивається і формується, вона мені зараз нагадує теплу глину для майбутньої керамічної скульптури. Люди ж, що виросли в російськомовному середовищі, мають українську зразка совкової шкільної програми.
Ти водночас займаєшся тележурналістикою, і між письменницькою братією це не єдиний випадок. Що єднає текст письменника і телесюжети?
Я інфантильна людина. Взагалі я мала вступити на біофак, але в останню мить злякалася. Вирішила, що журналістика — це набагато легше, оскільки це гуманітарка і «не треба буде вчитися». Я й справді 5 років пробайдикувала. Наразі це єдиний фах, яким я можу заробляти собі на життя. Хоча й ненавиджу сучасну журналістику, маю постійне враження, що займаюся копрофагією. Ми — віруси, ми — НЛП-інфіковані.
...Краще спитай, які мені подобаються тварини! Я люблю котів. Або — слонів. Слони прекрасні: у своїй люті, у своїй величі, в своїх лінощах, вони такі зморшкуваті, до речі, шалено граційні, вони такі патріархальні й консервативні.
Як ти ставишся до закидів, що Поваляєва більше робить на позір, ніж насправді є такою?
Ніяк. А як я маю ставитися до різних мудаків? Колись (ну, не «колись», а кілька тижнів тому) ми з моїм другом-піаністом напилися в «Бабуїні» і лабали джаз в «чотири ноги», тобто він-то грав руками, а я сиділа на роялі і допомагала йому ногами, тоді все це поступово перейшло у хард-еротік-шоу з елементами стриптизу, й адміністрації закладу все це страшенно не сподобалося. Це попри те, що ми не пошкодили майна і не завадили клієнтам далі бухати — якраз навпаки. Та й папараці потішилися. Я була щирою у своїй поведінці, мені було весело — вечір, одним словом, вдався! І що по всьому — я мала би зреагувати на дзижчання тих, хто вважав, що я грала на публіку? Хи-хи! Мене важко напружити.
