Український журнал - 9/2011
Повний цикл
(Скачати весь номер: 9/2011 [PDF, 2.9 Mb])
Текст: Олександр Бойченко, Чернівці
Всупереч відомій пісні радянських часів, є у революції початок, та є у революції й кінець. І звати його Віктор Андрійович Ющенко. Власне, той факт, що Помаранчева революція по суті накрилася блакитним тазиком, давно ні в кого не викликав сумнівів. Але з погляду композиційної довершеності цій суті бракувало якоїсь ефектної формальної розв’язки. Вже не бракує.
Як знаємо з історії, революції нерідко обертаються війнами (і навпаки). Серйозні — серйозними, Помаранчева обернулася газовою. Чи скоїла Юлія Тимошенко на тій війні злочин, а чи здійснила подвиг — відповідь на це запитання кожен, кому цікаво, мусить знайти для себе сам. Сам, бо наш так званий суд відповіді не дасть. Тобто, може, й дасть, тільки хто ж її візьме? Навіть якщо станеться диво, і судовий вирок у справі Тимошенко (байдуже, виправдувальний чи обвинувальний) виявиться юридично бездоганним, все одно моральної сили в очах суспільства він не матиме. І причина — зовсім не в особистих та професійних якостях його честі судді ібн фон Кірєєва. А в тому причина, що в країні, на чолі якої стоїть Віктор Янукович, моральний авторитет самої інституції суду апріорі зводиться до рівня бейсбольної бити. Зламати політичному опонентові хребет такою битою можна, але довести притомним спостерігачам, що це робиться в ім’я справедливості — навряд.
Як людину, далеку від тонкощів юриспруденції, мене у процесі над Тимошенко цікавить лише одне: хто із двох свідків бреше, а хто ні — колишній президент України Віктор Ющенко чи колишній голова правління НАК «Нафтогаз» Олег Дубина. Бо Дубина каже, що Ющенко його в грудні 2008 року — за мить до підписання відносно вигідної угоди з «Газпромом» — відкликав із переговорів. А Ющенко каже, що не відкликав. Теоретично можна припустити і такий варіант, і сякий. Але практично я не можу зрозуміти, навіщо Дубині брехати. Що він на цьому виграє? Відкликав його Ющенко чи не відкликав — персональна вина Дубини від цього ні більшою, ні меншою не стає. Натомість вина Ющенка, якщо Дубина каже правду, стає такою великою, що він негайно повинен зайняти місце на лаві підсудних. Причому, не поряд із Юлією Тимошенко, а замість неї.
Уявімо на мить, що суд справді прагне встановити істину. Невже в такому разі він не може вивести Ющенка з Дубиною на чисту воду? Гадаю, може. Але, гадаю, не хоче. Бо йому взагалі дозволено хотіти лише того, чого хоче блакитна влада. А представникам блакитної влади не хочеться саджати Ющенка. По-перше, із вдячності за те, що він їх до влади і привів. По-друге ж, просто тому, що політичний труп не становить для них жодної небезпеки. А навіть допомагає, даючи свідчення проти Тимошенко і заявляючи, що суд над нею не є політичним.
У принципі, жалюгідний лузер, який розтринькав найбільший в історії цієї країни кредит людської довіри, а саму країну здав великому криміналітетові, мав би поводитися трохи скромніше. Зокрема, він мав би дати вже нам і собі спокій з тими своїми недолугими проповідями, стулити тихенько писок і не показуватися людям на очі. Тим часом він з останніх сил сприяє придушенню єдиної на сьогодні реальної опозиційної сили в Україні. Дехто (наприклад, знана ясновидиця Оксана Забужко) вважає, що Юлія Тимошенко на посаді президента була б не кращою за Януковича. Можливо. Але доки вона не на посаді і доки кращої опозиції у нас немає, розумово повносправні громадяни не можуть собі дозволити підігравати Януковичу. Бодай з тієї причини, що для державного організму навіть погана опозиція є кориснішою, ніж її відсутність. З Оксани Забужко, так би мовити, багато не візьмеш. Але цікаво, як цього не усвідомлює Ющенко? Чи все-таки усвідомлює і все одно робить те, що робить?
Ну і про обіцяну розв’язку. Якби в Україні існував кінематограф, то про останні сім років нашого життя можна було б зняти такий фільм. Епізод перший: Івано-Франківськ, відчиняються двері автобуса, звідти виходить Віктор Федорович — і падає, підкошений яйцем. За кадром лунає голос народу, як ось: «Януковича — на нари!». Епізод останній: Київ, від воріт Печерського суду від’їжджає автомобіль Віктора Андрійовича, навздогін йому летять яйця. За кадром лунає голос народу, як ось: «Ющенка — на нари!». Решту епізодів можна спокійно вирізати: ні для народу, ні для самого Ющенка вони вже не мають ніякого значення.
