Український журнал - 12/2007

Нікому про це не розказуй

Текст: Світлана Поваляєва

… людина — це карнавальне самознищення — веселощі, насильство, сценографія смерті… Наші попередники були зацикленими егоцентропами, любили ритуали, як, утім, і просто люди минулих століть. Джек-Пострибайчик — один з небагатьох наших, хто відверто блазнював. Клоун. Решті ж або подобалося, або вони просто мусили вештатися з крейдяними пиками й чорними синцями під очима по зафіранених наглухо кімнатах, лишати неторканою їжу, вкладатися на день у трунви, лазити по стелях і стінах, перетворюючись для урізноманітнення свого мрячного дозвілля на туман і тварин, — прямо чехівські дачники. Словом, такий у них був прикол — розігрувати свої стрьомні й одноманітні мізансцени. Скільки так протягнеш? Парочку століть, і то запара. Не дивно, що, за легендами, вони так прагнули спокою, — от і звалили всі на йух, тобто — туди, на свою останню базу, що лежить поза сонцем. Kamarilla — легенда, гарна, як мертве дерево, а їхні жалюгідні нащадки перетворили Маскарад на інквізицію — типові наслідки внутрішньокланового парламентаризму, коли під боком легалізувалися Бруджа і часто публічно беруть на себе відповідальність за терористичний маскарад і реліті fire-шоу, а їхнє зовсім не аристократичне скаженство цілком відповідає блатним законам простого людського м’яса з породи «пальці віялом». Моджахеди, шахіди, камікадзе і просто психи, основне джерело голлівудських фантазій. Власне, Голлівуд їх і об’єднав настільки міцно, що вони остаточно розгубили свою запальну вдачу і психічну неврівноваженість — всім відомо, як заспокійливо впливає на нервову систему шопінг, тюнінг й анонімні вузькопрофільні психотерапевтичні групи. Каїн вступив до Антитрибу і вимагає покаяння, сякаючись в червону краватку. Gangrule занесено до Червоної книги, що часто трапляється серед майстрів з виживання на цій планеті. Всі Malkavian сидять по дурках на транках, не знаю, чому тебе, Ґуґлю, ще досі не запакували! Мабуть, через твоє погане почуття гумору. Nosferatu, Samedi?! Хе-хе. Серед Torreador вимерли артисти, позери і гедоністи, лишилися тільки дегенерати, й ті змізерніли — а куди їм було діватися в тому свинарнику, котрий тепер називається бомондом і серед тих інфузорій на предметному скельці шоубізнесу, які називають себе богемою. Tremer там же, де і Kamarilla — в сраці, Ventrue — там же, де винищена комуністами аристократія і вище духовенство. Sabbat — це, будь ласка, з усіма запитаннями до Віктора Пєлєвіна, і нагадай про маніпуляцію тінями, якщо його «Evpire V» екранізують. Tzimisce — просто японська сучасна культура, і взагалі, здається, цей клан поширюється на добру половину людства — садистів, маніяків хоч греблю гати, що, до слова, тільки доводить абсолютну людськість вампірської міфології як ширми для людської мерзоти й гнилизни. Neutrals за таких розкладів просто не було би до кого приєднуватися, навіть якби вони і захотіли. Asamits — міфологічна ширма для кілерів і того ж таки всюдисущого Голлівуду (так, я від нього ригаю і моє ставлення навряд чи зміниться), Giovanni могли би бути тими спадковими інвесторами, яких бракує економіці нашої країни, Ravnos — це клубна золота молодь, а Followers of Set — це топ-десять політиків світу. Anarchs? Напис на іграшковому наплічнику твоєї німфетки, вона дозволяє тобі нюхати свої трусики і трахати її в попу, аби ти тільки не займав її цноти — Каїтіфи нібито піднялися після Другої Світової… за легендами, але скажи мені, чому ніхто з моїх знайомих ніколи не зустрічав вампірів, якщо вони існують?! У мене є знайомі, які бачили енлео, я сама щодня бачу купу такого, що на голову не налазить, але про вампірів ми дізнаємося тільки з книжок і фільмів. Світ тісний і, якби оті ритуалозалежні кланові маскарадні вампіри існували, серед наших знайомих, серед знайомих наших знайомих, рано чи пізно очевидець би палюбому знайшовся! Те, що вампіри не лишають свідків, тебе переконує у їхньому існуванні? Мене — ні. Убивці-люди теж ніби не залишають свідків, а когось таки все одно знаходять, бо свідки завжди є! Зі стукачами і добропорядними бабусями ніхто не впорається, навіть вампіри. Вже не кажучи про те, що людей вдесятеро більше на планеті — десь мав би статися прокол. Прикинь, я зараз спиздю, шо я типу вампір з клану Тремер, в моїх… гмммм… жилах… тече кров Салубрі й тому люблю засмагати, а, потрапивши до вампірського раю, не жадатиму крові! До речі, як ти думаєш, вампіри ходять до солярію? Може, ті, шо з клану Малкавіан, якщо їх схрестити з Асамітами. Далі, за гламурними розкладами: з усих підозрюваних, тафофілом є лише я, але до цвинтарів мене ваблять винятково естетичні мотиви невтіленого скульптора. У повсталу з трунв тухлину я не вірю й не знаю хоч скільки б серйозного факту чи обґрунтування самої можливості існування ходячих трупів, скелетів або вампірів, котрі ще вчора мирно перебували у вигляді цілковито мертвої людини.

Є люди, що все своє прагнення пізнання і весь біль затьмарення влили у якусь доступну їм форму — картини, музику, творчість злочину, кохання, нав’язливу ідею, жагу помсти, ненависть, словом, у лярв… ця енергія не розпорошується так швидко, як те, що створює проекцію людської форми — вона плаває згустками, при Землі. Однак результат для всіх однаковий — смерть.

Приблизно щось таке я відповідаю Ґуґльові на всі його пафосні запльоти. Ми стирчимо на кухні вже кілька годин, і чаю, мабуть, вижлуктили цебра три.

На несподівану пропозицію ширнутися одним баяном з гепатитником, якщо вже я не хочу трахатись, я розсудливо зауважую, що можу першою двигнутися, а тоді — він, і нєфіг тута бавитись в алхімічний шлюб. За сим слідує пропозиція побрататися, ніби цього шизоїда міг би, у разі чого, налякати «інцест». Ґуґль чітко вирахував мій настрій — стан «справжнього пацана»: я погоджуюся, не кліпнувши оком. Ріжу собі долоню, не чую ані болю, ані страху перед гепатитом — коли ми свої долоні зліплюємо порізами у міцному рукостисканні. Я ще не знаю про те, що мене не беруть віруси. Ми дивимося одне одному в очі, мене — крізь байдужість — дивує серйозність мого — тепер типу «браза ін армс» — у цій абсурдній ситуації. Першість заштрику втрачає значення і тепер я лише чекаю на відплату за кровозмішення чимось цікавим. Я напевно знаю: тут можна поживитися чимось непорівнювано цікавішим за секс із провінційним биком-романтиком. Я — сноб, мізантроп і ксенофоб. Сноби, мізантропи і ксенофоби у таких штуках не помиляються ніколи. 

Май віктім вирішує ще раз випробувати мою «пацанячість». До слова, Ґуґль робив це з першого ж дня нашого знайомства, тобто, приблизно упродовж півроку. І тоді розповів таке, що зазвичай люди про себе ніколи нікому не розказують. «Я любіл ету дєвочьку», — почав… це історія про чоловічий інстинкт самозбереження, я так розумію.

Він любив цю дівчинку, її звали Галя. Ґуґль тоді зістрибнув з промедолу, втратив свою кохану Жиґу, бо вона зістрибувати ніфіга не збиралася і до стрімкого наближення смерті ставилася спокійно і навіть з певним готичним піднесенням. Двоє вірних Жиґиних пажів — Йог та Урі намагалися його втопити, але Жиґа в останню мить розтурсала у собі закохану жінку і передумала. Просто побажала йому щастя, продала свій маленький синій байк і зникла. Він казав — померла.

І тоді Ґуґль вчинив відчайдушно: почав здоровий спосіб життя в компанії місцевих альпіністів. Галка теж була альпіністкою. І я зараз не згадаю, в яких горах щасливо завершився етап здорового способу життя цього франкмасонутого гопніка, яка, зрештою, різниця, де саме ледь удруге не завершилося його життя. Яке вже тут, між нами, здоров’я. Штормове попередження.

Вони застрягли. Загубили маркування. Збилися зі стежки. Розгубили свої кольорові стампи. Заблукали удвох. Бо самозакоханий романтик випробовував Галчину любов у такий для нього звичний екстремальний спосіб. Насправді отакі от псевдомачо заслуговують на невідкладну ін’єкцію цианістого калію без суду і слідства. Але всім жінкам, котрі любили цього збоченця, було не більш як двадцять, тож загіпнотизувати їх якоюсь готично-масонською маячнею не складало жодних проблем. Силу, чи пак «магнетизм», як любили висловлюватися окультисти і декаденти, Ґуґль дійсно мав. У безтямному гайнуванні цієї сили полягала його цілковита пересічність — ми всі так чинимо. Забиваємо цвяхи цейсівськіми мікроскопами, варимо пельмені у Ґраалі, підтираємося папірусами жерців й саванами фараонів. Мабуть, це і є той короткий етап існування, коли ми живемо тут і зараз, не продукуючи жодного майбутнього, бо думки ще не переважають нагального бажання.

Навряд чи я змогла б так любити, але, опинись я на Галчиному місці, пішла би за цим довбойобом навіть попри страх — лише з погорди. Просто у жінок інстинкт самозбереження, якщо і вмикається, то тільки дитиною, а у чоловіків цей найпервісніший інстинкт вмонтовано в кожну клітину тіла прісно і повсякчас.

Хурделиця дужчає щомиті. Вітер збиває з обмерзлої гори дурних комашок з їхнім кумедним знаряддям для подолання й приборкання величі Всесвіту, з їхніми зворушливими скобами, стропами, страховками, кілками, кішками й нейлоновими мотузками — протезами спротиву, реманентом беззахисності. Так і не здолавши вершини, двоє вар’ятів якось вже скочуються навскіс до підніжжя, бредуть у сніговій каші навмання і невідь скільки часу, і врешті наштовхуються крізь більма оскаженілого світу на якусь дерев’яну стіну. Сліпо навпомацки рухаючись уздовж, знаходять одвірок і заповзають досередини якогось бараку. І це видається перемогою кохання над боягузтвом альпіністської зв’язки, над стихіями (ага, перемогою розуму над здоровим глуздом), і взагалі: настав час коліноуклякнення людського убозтва перед Директорами Світу, перед Майстрами — котіться, колобки, вмикайте свій Discovery.

Наразі не лякає навіть зловісне зникнення кружалець сухого спирту — ба, зринає мара Екстремального сексу! Мигцемbullshitфффффффф.

І тут Галка якось ганчір’яно падає, моторошно вивернувшись у ляльковій судомі. Як вона взагалі рухалася аж до цієї химерної стіни цього химерного крижаного прихистку? Мабуть, під гіпнозом кохання та анестезією больового шоку: у неї зламана нога. І тепер, коли стіни поглинули половину децибелів могильного блеку завірюхи, Галка врешті чує голос власного тіла, виття сигналізації всередині юного біоробота, ґало електрозварювання, перші скрипки бензопилок, Моцартівські бормашини, ковадла Баха і Вагнера, Death і Obituary рвуть непідконтрольну, чужу на дотик цератову ногу — тупу кінцівку.

Ґуґля ситуація лише містично одухотворює, пригода («пригода», блін!) нарешті розтрощує у його пост-промедольному ч/б офсайті хворобливі кольори чогось живого і захопливого, не згірше за анальний секс. Гаразд, герою, ти не зможеш розкласти багаття — ти зігріватимеш бідолашну покалічену куріпку — ні! Не своїм тілом! — Силою Власного Духу! Я ж кажу: ін’єкція страти без суду і слідства.

Навіть якби тоді, коли все це сталося, мобільний зв’язок був поширений, як нині, це нічого не змінило б — навряд чи такі місцини придатні для існування хай і найпотужнішого роумінгу. Годинника нема принципово — закохані ж бо за часом не стежать. Закохані просто лежать на обмерзлій долівці, припадають злим колючим снігом, що залітає крізь знесклені шиби і марять.

Ґуґль розуміє — що далі то потужніше: вони обоє просто романтично замерзнуть тут удвох, не дочекавшись, поки їх розшукають друзі. І тоді герой нашого часу вирішує йти по допомогу. Сам.

Він усвідомлює, що може замерзнути, але принаймні буде рухатися, діяти, рятувати життя, вірячи у власну витривалість і близькість якогось людського помешкання. У свою витривалість при цьому Ґуґль вірить не аж настільки, аби тягнути на собі покалічену Галку. Він залишає її, вже сонну від морозу, знерухомлену там, залишає хутко, тікаючи як злодій, сповнений розчуленням, кутаючись у тогу самовиправдовувань і самозаспокоювань. Він гулькає у завірюху, щосили переконуючи себе, ніби чинить, як справжній мужик: не розпускає елегійні нюні поруч з коханою в останні години її життя, обирає дію і віру в успіх. Принаймні у половину успіху: він виживе! Його крик голосніший за гурчання вітру, улазливий шквал високих частот снігу, його крик резонує з лавинами і сягає тих вершин, до яких вони не долізли з Галкою, його крик захоплено пожирає стихія, регочучи під ногами вільного каменяра і колишнього опіатника камінням і кригою: Я ХОЧУ ЖИТИ! Я ВИЖИВУ! Я ХОЧУ ЖИТИ!

Ґуґль добрів до людей і впав непритомний. Не вимовивши ані слова. Він вижив.

Отямившись, Ґуґль сказав людям, що там, в бараку, лишилася покалічена дівчина. Люди її знайшли. Хоч і шукали навмання самотню, позбавлену тепла і підтримки істоту, котра вже нічого не могла випромінювати у Всесвіт, хіба що — як останні згасаючі у космосі сигнали — байдужий відсторонений відчай, — все ж знайшли. Зустрілися над її трупом з її друзями-альпіністами.

—Я зробив все, що міг! — Закінчив свою розповідь Ґуґль.

— Нікому про це не розказуй, — сказала я.

— Я тебе хочу, — сказав він.

Мене гребло. Мабуть, він знову мене випробовував: жінка, що бридитиметься його після усього відверто розказаного, не варта його великої любові і його розенкрейцерських таємниць.

— Піду я додому, — сказала я, хоча йти мені абсолютно не було куди.