Український журнал - 1/2012
Не буйне кіно
(Скачати весь номер: 1/2012 [PDF, 2.1 Mb])Текст: Жанна Безп’ятчук, Київ
Український історичний фільм має корені й гарні паростки, але щоб розквітнути, необхідна зміна системи середовища його існування.
Український актор театру і кіно Тарас Живков одного разу сказав, що «кіно — це зброя, яку Україні ніяк не хочуть дати в руки». Історичне кіно — це, відповідно, високотехнологічна зброя. Така мілітарна метафорика, можливо, вже й не відповідає нинішньому духові європейського часу, всетолерантному й примирливому, але суть кінематографічних реалій України схоплює. Чому має служити ця зброя, і що за анонімна сила досі не віддавала її до рук українського суспільства?
Нереалізований старт
Якщо спробувати підсумувати, що власне було зроблено й досягнуто в українському історичному кіно за останні 20 незалежних років, то, з одного боку, можна швидко скласти список із сотні фільмів — ігрових і документальних; з іншого, їхній прокатний, телевізійний чи фестивальний шлях буде в найкращому разі коротким, у найгіршому — шляху не буде взагалі. Натомість — суцільне бездоріжжя. Усе виглядатиме так: хтось щось знімав; костюми гетьманів і писарів із закамарок студії ім. Довженка чи «Укртелефільму» час від часу на світ Божий витягали; окремі режисери таки втілювали свої заповітні задуми, наприклад, екранізувати який-небудь славнозвісний історичний роман. Так, на початку 2000-х режисер Микола Засєєв-Руденко екранізував «Чорну Раду» (в головних ролях — Богдан Ступка та Сергій Романюк). Є український історичний фільм, про який щось чули (чи навіть бачили його) ті, хто українським кіно не цікавиться взагалі — йдеться про стрічку «Мамай» (2003) Олеся Саніна. Є фільм, що наробив галасу в Україні й за кордоном, спонукавши кінокритиків до дискусій із полярними висновками й оцінками: «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001) Юрія Іллєнка, остання велика стрічка майстра.А починати відлік 20-річчя незалежного історичного кіно можна з кіноробіт, що з’явилися в останні дні Системи, яка тріщала по всіх швах і складках. Наприклад, зі стрічки того ж Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» — про втікача з радянської в’язниці, який переховувався в прогнилому монументі «Серп і молот». Або ж із телесеріалу Віктора Василенка «Буйна» (1990) — про життя народної художниці Катерини Білокур. Обидвох режисерів із нами вже немає. Перша стрічка отримала в Каннах приз Міжнародної федерації кінокритиків ФІПРЕССІ, але в самій Україні її, практично, ніхто не бачив і не знає. Натомість «Буйна» — за рівнем режисури взагалі кіно унікальне, рівня Антоніоні та Бергмана. Тут за режисурою стоїть не награне, не театральне розуміння долі народної художниці із закляклими від хатнього холоду пальцями, самотньої серед жахіть сталінізму, війни, руїни українського села з усіма його патріархальними забобонами, нетолерантністю. Сам факт існування в Україні режисури такого рівня минув непоміченим. Дуже шкода, що Віктор Василенко не встиг набрати курс в університеті й передати свої знання. Ці роботи могли б бути гарним стартом для українського історичного кіно європейського рівня, але цієї хвилі ніхто не підхопив. У середині 1990-х почалася велика кінематографічна криза. Вона породила стійке відчуття, що Україна в царині історичного ігрового кіно не встигла чи просто не спромоглася зробити чогось принципово важливого. Не зникло це відчуття й досі.
У полоні сусідів
Порівняльним тлом, яке постійно відтіняє українські невдачі, є сусідні польські та російські кінематографи. Там є й історичні блокбастери з міжнародними касовими зборами, і фестивальні андеграудні історичні фільми. На минулорічному кінофестивалі «Молодість» під час показів «Варшавської битви 1920» Єжи Гофмана зали кінотеатру «Київ» були переповнені. Фільм критикували, звинувачували в тенденційності, додаючи при цьому, що в нас, на жаль, і такого немає. На київську прем’єру «Утомленных солнцем – 2» великодержавника й прихильника Путіна Нікіти Міхалкова злетівся цілий нинішній український політичний бомонд на чолі з прем’єр-міністром Миколою Азаровим. А саундтрек «Вопреки» з російського фільму «Адмірал» лунав з усіх FM-радіостанцій України не один місяць. Для рафінованішого, критичнішого та серйозно зацікавленого історією (а не спецефектами) глядача Польща може запропонувати, наприклад, «Катинь» (2007) Анджея Вайди, Росія — стрічку «Паперовий солдат» (2008) Олексія Германа-молодшого. А що могла б запропонувати Україна?Історичне ігрове кіно — поняття відносне. По суті, будь-який життєвий час є історичним. Тому будь-яке кіно (мистецтво, що зображає час, — як визначав його Андрій Тарковський) апріорі є історичним. Але якщо все ж полишити філософські дефініції, то історичним слід визнати насамперед те кіно, яке могло б допомогти нам упорядкувати хаос минулого в якийсь цілісний наратив. Будь-яке суспільство потребує таких наративів про самого себе. Інакше взагалі буде важко зрозуміти, хто й для чого існує, навіщо в далекому 1991 році створювалась якась держава, навіщо треба вчити якусь мову, крім російської. Навіщо?.. Після 20 років незалежності в Україні всі ці запитання вкотре постають і залишаються відкритими. Тим часом світ змінюється й потрібно шукати нові методи та підходи до нарації, зокрема й у кіно. Сьогодні всі забуті й малознані українські історичні фільми можна вільно подивитися в Інтернеті в режимі онлайн чи на сервісі Youtube. Це автоматично нейтралізує проблему прокату й недружньої до українського кіно політики комерційних телеканалів. Це зміна основ комунікації. За таких умов шанси здобути глядача отримає і те кіно, що його з тих чи інших причин ігнорують прокатники. Головне, щоб було кіно як таке.
Міф vs правда
Звісно, історичне кіно можна використовувати для міфологізації минулого, іншими словами — для творення національних історичних міфів. І міфи ці не конче мусять бути, — як запевняють медіа, — антиподами реальності. Міф не мусить бути ворогом історичної правди. Міф у мистецтві — це те, що апелює до почуттів. У міфі акцентуються символи. Зрештою, абсолютної історичної істини не існує. Є різні варіанти правди і різні символи, які до неї відсилають. На старті української незалежності Леонід Осика зняв свій останній фільм «Гетьманські клейноди» (1993). Дочка Богдана Хмельницького Олена рятує символи влади свого батька від власного брата Юрася. В Україні вже орудують такі собі олігархи зразка середини XVII століття: «Україна — це віз, повний багатства, але колеса в нього крутяться в різні боки», — вигукує один із них. Він же й запитує цілком слушно: «Що таке Україна?», і сам собі відповідає: «Це купка людей, які чубляться за владу». І навіщо за ту країну переживати? «Гетьманські клейноди» — приклад вельми продуманого й грамотного поводження з історичним матеріалом, коли глядач не здригається, що ось-ось у козака в кадрі відклеїться вус чи з рукава гетьмана вилізе вата; коли кожний загальний і кожний крупний план є вмотивовані. Біда багатьох історичних кінопостановок в Україні полягає у тому, що бутафорія та декорації виходять на передній план. А потрібне розуміння суті явищ, потрібно за історичними трагедіями чи біографіями відомих персоналій бачити горизонт. З цього й народжується нарація. Так знімати вмів Леонід Осика. Історичне кіно також можна знімати, щоб розповісти про долі людей, які опиняються в пограничних ситуаціях, балансують над прірвою, ідуть по лезу, роблять важкий вибір або просто кудись прямують всупереч чи завдяки ходові історії. І в Україні нині багато молодих режисерів мають щире бажання знімати такі фільми. Таке кіно якнайкраще може посприяти примиренню різних історичних пам’ятей у рамках одного суспільства. Таке кіно автоматично вписує Україну в історію Європи ХХ ст. з усіма її трагедіями й помилками. Це, в певному сенсі, антропоцентричне кіно, його можна знімати з малим бюджетом, без спецобладнання, без комбінованих зйомок, без каскадерів і дорогої техніки.В арсеналі українського ігрового кінематографа маємо яскравий приклад такої історії — «Вишневі ночі» (1992) режисера Аркадія Микульського за сценарієм Василя Портяка. Це розповідь про кохання зв’язкової УПА Калини й молодого офіцера НКВС. У фільмі немає чорно-білих фарб і немає нав’язливої, прямолінійної ідеології, зате він руйнує пропагандистські радянські кліше й знімає табу з теми УПА. Там немає також пафосу й дидактичних, штучних діалогів про «великі історичні істини». Кіно такої якості могло б мати успішну телевізійну та прокатну історію в сьогоднішній Україні. А ще історичне кіно можна знімати для переосмислення минулого, зривати табу із заборонених тем, спокутувати провини за помилки та дезавуювати імперську версію спільної історії України й Росії. По суті, йдеться про спроби змінити вже нібито усталені історичні наративи. Щось подібне намагався зробити в своїй «Молитві за гетьманом Мазепою» Юрій Іллєнко: сповнений гідності Мазепа контрастує з маразматиком Петром І. Сам режисер називав фільм «богоміллям», а глядачів «прочанами». «...З мороку століть, із суцільного туману історії випливала на мене ріка мертвих — п’ятнадцять тисяч моїх пращурів, переважно літніх людей, жінок і дітей, зарізаних, як бидло, Петровим сатрапом Меншиковим у гетьманській столиці Мазепи Батурині, розіп’яті на плотах і пущені за водою на острах Україні, щоб вона навіки забула й потайки думати про Незалежність», — так режисер описував «ріку мертвих», що пливла в його уяві, не даючи спокою. Він хотів спровокувати цим фільмом «кіноскандал на європейському рівні». Фільм показали на «Берлінале», російські критики одразу звинуватили його в «політнекоректності». Одне слово, це була реальна кіноподія.В 20-літній історії незалежного історичного кіно України осібно значаться фільми Олеся Янчука «Голод–33» (1991), «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004), «Владика Андрей» (2008). З одного боку, зняти стільки повнометражних історичних фільмів у країні, де донедавна були чи не найгірші законодавчі й фінансові умови для такого національного кіновиробництва, — це подвиг. І треба віддати належне діаспорі, зокрема Українському конгресовому комітету Америки, які допомагали режисеру це здійснити. З іншого боку, це кіно не проклало шлях до ширшого кола глядачів, хоча його час від часу й транслюють державні телеканали. «Нескорений» (фільм про головнокомандувача УПА Романа Шухевича) чи «Владика Андрей» (про митрополита Шептицького) — це таке біографічне кіно, де не вдається розгледіти ані міфів чи деміфологізації, ані нюансованих історій людських стосунків, ані критичного, сучасного переосмислення минулого, ані провокацій, ані викликів минулому чи сьогоденню. У «Владиці» режисер часто використовує кран для польоту камери, завдяки чому ми бачимо чарівні загальні плани різних мізансцен і локацій. Але за цим важко розгледіти зблизька людей, його героїв. А бездоганна українська, якою розмовляють офіцери НКВС у Львові, ріже вухо. Бачимо велику двогодинну кіноілюстрацію біографії митрополита.
Просвітницька зброя
Отож, іще раз: який підсумок цих 20 років? Дещо зроблено в кінематографі символів і міфів, проте вкрай мало переосмислено й відкрито засобами кіно широкому загалу. Більшість українців й донині не знають своєї історії, тому старі помилки повторюються в сучасній українській політиці. В шкільній освіті досі панує суха підручникова дидактика. Водночас світ швидко глобалізується, і нові покоління не сприймають багатьох речей, на які, мов на гачки, ловитися колись душі наївних глядачів у заідеологізованій суспільній системі — пафосу, ідеалізації, діалогів про високу мораль, білих героїв, чорних антигероїв. Люди, які реально боролися за незалежність України (від Степана Бандери до шістдесятників), й досі залишаються в буденному сприйнятті або оббреханими радянською пропагандою націоналістами, або просто якимись маргінальними персонажами, «міськими божевільними», які не хотіли жити як всі. Мало для кого ці постаті залишаються іконами визвольних змагань. Українське суспільство не є тотально люмпенізованим, але воно є таким значною мірою, значно більшою, ніж будь-яке інше в Європі. І причини цього — у все тому ж минулому. Люмпенізація та історична освіченість — речі несумісні. Один колега-журналіст якось зауважив, мовляв, історичне кіно треба знімати на загальновідомі теми. Але відомого — мало, осмисленого — ще менше. За такою логікою знімати доведеться лише про Тараса Шевченка і Другову світову (чи Велику Вітчизняну). Історичне кіно в Україні мало б стати «зброєю» просвітницькою. За своєю природою воно є найкращим засобом для розповіді про себе світові. Для цього потрібен інтелект та ідеї. Мистецтву нарацій на експорт нам ще вчитися й вчитися. Зрозуміло, що олігархи в таку зброю свої гроші не вкладатимуть. Зрозуміло, що режим Віктора Януковича від просвітництва далекий так само, як далеке темне середньовіччя від епохи Відродження. Так, з-поміж «бажаних тем для розкриття засобами кінематографа» за умов державного фінансування Голодомор уже не значиться. Хоча є і позитивні зрушення. У 2011-му набрали чинності зміни до законів «Про кінематографію», «Про податок на додану вартість», «Про плату за землю», «Про оподаткування прибутку підприємств», за якими національні суб’єкти кінематографії отримали податкові пільги. Це перший крок. У Державній службі кінематографії проекти для часткового чи повного державного фінансування торік відбирала спеціальна експертна комісія в декілька етапів. Отож, епоха «вкусовщини» чиновників повинна нарешті закінчитися. Це другий крок. Далі логічно було б запроваджувати квоти показу національних фільмів телеканалами, кінотеатрами. У тій негласній системі відкатів, які власники авторських прав певної стрічки мають заплатити, щоб потрапити в ефір комерційного телеканалу, пробитися не так і просто. Дехто просто відмовляється від нечесної гри. Зрештою, як тільки з’явиться якісне кіно, на нього має запрацювати сучасна рекламна промоіндустрія. Без цього ніяк і нікуди.
Vox populi
Автору цієї статті напередодні Дня незалежності в 2011-му випало знімати vox populi в Києві на Хрещатику, під час якого перехожим ставили запитання, яке українське кіно вони хотіли б дивитися. Відповідали переважно молоді люди: і всі як один, незалежно від освіти, регіонального походження, мови, якою розмовляли, казали, що чекають на кіно оптимістичне, яке б надихало. Надихало жити. І, до речі, ніхто на камеру не сказав, що не пішов би на україномовне кіно. Головне, щоб кіно було цікаве. Приблизно щось таке відповіли й хлопці з-під Луганська, тримаючи в руках пляшки пива. Одне слово, українці чекають на життєствердних кіногероїв. Але дочекаються їх у достатній кількості тоді, коли відбудеться певна конвергенція: у нової генерації молодих художників будуть нерви, наструнчені на історію і розуміння, що робити з різними історичними пам’яттями в рамках одного суспільства, якість державного менеджменту в сфері культури Україні покращиться й головне — відбудеться зміна політичних еліт. Нова еліта ходитиме на прем’єру не чергових «Утомленных солнцем» Нікіти Міхалкова, а на прем’єри своїх режисерів, які зніматимуть кіно про українську історію. Українці мали б навчитися отримувати задоволення від самих себе, а для цього треба знайти себе в історії, відмовившись від комплексу її жертви.