Український журнал - 1/2012

Олесь Санін: «В історичному кінематографі треба не дев’ятий вал піднімати, а знайти краплю істини, через яку можна показати світ»

Розмовляла Жанна Безп’ятчук, Київ 

На теренах жанрового історичного кіно не надто велелюдно. Там працювати складно, там потрібні великі гроші й головне — по можливості не кон’юнктурний, а щирий інтерес до минулого й авторський погляд на історію, вічно неоднозначну й сто раз переписану. Тому й затримуються у цій ніші передусім режисери-візіонери. З генерації сучасних молодих режисерів України там затримався Олесь Санін, якому славу в Україні й за кордоном приніс фільм «Мамай» (2003).  

Олесю, на одному круглому столі, присвяченому перспективам українського кіно, який проходив у Києво-Могилянській академії, ви сказали, що якщо в Україні не стане легше працювати, то ви поїдете за кордон. Відтоді минуло років шість. І як воно склалося?

Я не працюю в Україні. Я зробив дві величезні документальні картини в США, одну з них, «Перебіжчик» — разом із Марком Харрісом, лауреатом трьох Оскарів. Зробив там два пілоти серіалів, купу різних комерційних історій. Я не маю мінімальної можливості працювати в Україні. Але всі проекти, які робив за кордоном, хоч опосередковано пов’язані з Україною. Якщо зовсім бути чесним, то мене досі вважають «золотим хлопчиком». Вважається, що все, що роблю, стає успішним. Я робив презентацію Євро–2012, робив відео для Євробачення в Україні, рекламу українського танка, — після цього пішли величезні контракти. Проте навіть мені дуже важко знайти можливість реалізуватися.  

Те, що Україна не може похвалитися успішним кінематографом, — це парадокс чи закономірність?

Парадокс полягає в тому, що Україна — країна кінематографічна, яка має свої традиції, своїх всесвітньовідомих майстрів, власну школу, можливість розвивати таке кіно, яке може бути самоокупним на території самої держави. Але впродовж уже достатньо довгих років її кіно переживає стагнацію. Воно за своєю природою часом є виразником якихось ідей, але керівництво країни в цьому не дуже зацікавлене.  

Якщо підняти проблему розвитку історичного кіно в Україні, то можна розгледіти щонайменше дві великі проблеми: перша — брак консенсусу всередині суспільства щодо власної історії, її нерозуміння; друга — брак ринкової інфраструктури для кіновиробництва й прокату. Як ви особисто бачите ці проблеми?

Історичне кіно, яке воно не було б, вимагає національної самоідентифікації. А в українських управлінців немає завдання, щоб держава мала таку ідентифікацію насправді.Але є ідеї, з якими всі згодні. Може бути історія однієї миті, одного бою, яка дасть змогу зрозуміти людям, заради чого все відбувається. Треба не дев’ятий вал піднімати, а знайти краплю істини, через яку можна показати світ. Це справа кінематографа. І я в це вірю. Щодо фінансової проблеми, то вона існує. Історичне кіно є дорогим у виробництві, хоча навіть за гроші, недостатні для документального фільму, мені вдавалося робити картини. «Мамай» коштував $200 тис. Рекламні ролики, які я зараз знімаю, мають більший бюджет. 

Як ви думаєте, коли Україна здобудеться на власний успішний історичний блокбастер?     

Зняти самотужки масовий історичний фільм сьогодні в Україні надзвичайно складно. Майже неможливо, тому що весь кінематографічний ринок налаштований на співпрацю з нашою північною сусідкою. І в Україні прокатники вважають, що вона є частиною російського прокатного ринку. Всі сценарії, які беруться до постановки, затверджуються в Москві. Фільми знімаються російською. Я працюю над історичною картиною, яка охоплює 1930-ті роки (ігровий фільм «Кобзарі» («Поводир»). – ред.). Є ще одна картина, яка охоплює 1980-ті роки. 

Яка доля фільму «Кобзарі», на якій він стадії?

Попри все, я його робитиму. Я маю багато спільників. Очевидно, я не матиму того бюджету, який передбачався з самого початку. Це кіно робиться для світового прокату. Це історія, побудована на документальних фактах. У ній ідеться про американського хлопчика, який разом із татом приїхав до України продати трактор. Батька переконали представники спецслужб, щоб він говорив, що є американським комуністом, який приїхав будувати Харківський тракторний завод. Він погодився. Цей хлопчик отримав статус дитини іноземного спеціаліста. Все було прекрасно, поки не почалися репресії проти тодішніх українських комуністів. Американця попросили передати в Москву документи, які викривали діяльність Комуністичної партії України. Він намагався це зробити. Його вбили — хлопчик залишився сам. Випадково він став поводирем одного з бандуристів.  

У фільмі буде показаний розстріл українських бандуристів і лірників у 1934 році під Харковом?

Буде. Питання є своєрідне, історично специфічне. Я це показую як частину легендарну. Всі документальні свідчення про розстріл є опосередкованими. Невідоме точне місце, невідома точна дата, коли це сталося. Всі погоджуються лише з тим, що це було. Де і як це сталося, ніхто не знає. Це буде побачене очима дитини, яка сама не могла посвідчити, де це знаходилося. Хлопчик бачив тільки факт. 

Якщо брати історію лише ХХ століття, — крім згаданої, які теми в ній для вас є найцікавішими, кінематографічно привабливими?

Буквально все. Те, що відбувалося в Україні в 1915–1925 роках. Чим був НЕП? Я зараз розумію, що це було. Бачу те, що є сьогодні, і розумію, як це відбувалося тоді. Як Україна мала незалежність і втратила її. Далі — Україна за Радянського Союзу в 1970–1980 роках. Це історія моїх батьків, для мене там відкриваються абсолютно неочікувані моменти. Також повоєнні роки — після Другої Світової — теж дуже цікавий період.  

Якщо ми говоримо про масштабне історичне кіно, ви бачите проблему володіння формою, тобто постановочним мистецтвом?

Формою? Ні. Постає питання якості самої кінематографії, а не вміння чи невміння знімати історичне кіно. Воно таке ж, як й інші жанри. Питання полягає в якості підходу, в якості драматургії, роботи з акторами. Мене покликали знімати ігрове кіно, коли вже мав певні здобутки в документалістиці, мав короткометражки, багато міжнародних нагород. Я запропонував сучасний сценарій, але мені сказали: «Ні, треба історичний козацький фільм; от у нас знімається кіно про Мазепу, про Хмельницького, — і ти мусиш щось таке зробити». За те, що вийшло в підсумку, мені не соромно. 

У «Мамаї» показано зіткнення двох світів — християнського й мусульманського. Це трендова європейська тема. Це свідомо було прораховано з тим, щоб зацікавити глядача на Заході?

Завдання художника: відчути якісь больові суспільні точки, людські точки напруження. І він через драматичні конфлікти намагається їх розкрити. Ми знімали високо в горах, коли трапилося 11 вересня у США. Спочатку подумали, що почалася Третя світова війна. Перше повідомлення було таке: араби скинули бомбу на Нью-Йорк. У мене на знімальному майданчику були хлопці, кримські татари. Ми разом сиділи й думали, що робити, бо наступного дня могли спуститися з гір — і треба було б іти й воювати кожному за свою віру. А це більше, ніж війна за державу. У фільмі ми намагалися розповісти історії людських стосунків, що в людей є сила й віра, що вони можуть жити разом. Суспільство цього не дає, але любов перемагає все. Звісно, до певного моменту є міркування прагматизму, коли задумуєш кіно. Але коли ти вже на майданчику, то це інше. У мене раціонального розрахунку нема. Я знімаю кіно серцем. Я не вірю в соціологічні опитування щодо перспектив проекту, у фокус-групи. 

Що ви думаєте про пафос в історичному кіно?

Сучасний глядач не терпить пафосу. Режисер повинен дати можливість глядачеві самому приймати рішення, забезпечити йому право вибору, показати історію таким чином, щоб спонукати його знайти більше інформації, поділитися, відкрити трішечки серце й душу.Кордони — навіть національні — вже не проходять там, де ти показуєш свій паспорт. Вони проходять крізь твоє серце. Обама — не чорний. Ти сам для себе визначаєш, який твій колір шкіри, що ти любиш, коло людей, з якими хочеш спілкуватися. Це нова історія. Немає чорно-білої історії, не існує чорно-білих людей. Це для мене важливо і це мені цікаво в історичному кіно. 

Але для розвитку кінематографа потрібен прихід нової генерації, що такою себе усвідомлюватиме. Ви її бачите сьогодні?

 Є покоління режисерів, яким уже більше 30 років, є молодші, які вже отримали призи на фестивалях. Їм треба дати шанс хоча б зробити помилку в кіно. Є ціле покоління кінематографістів в Україні, які не мали змоги нічого сказати людям. Вони знімають рекламні ролики, музичне відео, якісь короткометражки за власні гроші мобільними телефонами. Але не виходять на великого глядача. Це травма, це трагедія. Молоді режисери повинні зняти кіно, показати й зрозуміти, чи вони зайві в цій професії, чи ні. Є дуже вперті персонажі. І вони рухаються вперед, але масовий глядач про це не знає.