УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2012

Ростислав Мельників: «Нині маю дивовижне відчуття натхнення»

(Скачати весь номер: 1/2012 [PDF, 2.1 Mb])

Розмовляв Василь Карп’юк, Харків–Брустури 

Ростислав Мельників не належить до «тих» поетів, і до «тих» він також не належить. У такому разі можна казати про його випадання з «традиції» чи «тусовки». Хоча, тусовка мусить бути, бо це — середовище, якого молодому поетові не уникнути, а «молодими» бувають всі. А це здобуток (випадковий чи свідомий) — бути в тусовці, але поза традицією. В такому випадку поет або губиться, або створює власну «школу» чи принаймні підґрунтя для її виникнення. Це вже залежить від того, чи хтось набереться сміливості продовжувати у тому ж руслі, що Ростислав Мельників. Як зазначає критик Катерина Борисенко: «У текстах Ростислава Мельниківа відслідковується “заблукалий” ще від барокових часів мотив подорожі, тобто пошуку, і найімовірніше — пошуку істини».Доробок Ростислава Мельниківа невеликий, але до того, що є, запитань нема. Це дві збірки поезій — «Полювання на Оленя» та «Подорож Рівноденням»; монографія «Майк Йогансен: ландшафти трансформацій». Крім того, Ростислав Мельників займається літературознавством, літературною критикою та редагуванням; він є членом Національної спілки журналістів України, Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. 

 

Моє перше запитання до вас таке: чим цікава і виділяється з-поміж інших часів українська література 90-х — час вашого входження у літпроцес? Якою була загальна атмосфера спілкування між письменниками, зокрема у вашому середовищі, як вона змінилася нині?

Я не сказав би, що була якась особлива різниця у взаєминах поміж письменниками: ці речі напрочуд особистісні і настільки людські, що ті самі «мінуси» й «плюси» ми зустрінемо в літературному побуті будь-якого іншого періоду. Хоча, звичайно, студентська юність сприятливіша для безпосереднього спілкування, оскільки просто маєш більше вільного часу й купу найрізноманітніших ілюзій.Загальна ж атмосфера — не буде великим перебільшенням сказати — визначалася передусім бубабістським «Святом Воскресаючого Духа»: «Рекреації» Юрія Андруховича доволі яскраво її відтворюють, а от регіональний пафос цього свята, напевне ж, різнився: коли, скажімо, для Львова його визначав Антонич, то для Харкова — Семенко та Йогансен.  

Ви написали монографію про поетичний світ Йогансена. Розумію, що частково це було зумовлено регіональним складником, але певен, що був якийсь метафізичний контакт на рівні «поетичного братства», де часові відстані не мають значення. Тож трохи скажіть про це. І чому не Семенко?

Михайль Семенко був від початку. Постання «Червоної Фіри» відбувалося під знаком Сема. Про це свідчать і перші публічні виступи гурту, які були приурочені саме до його сторіччя. Футуристичний драйв ставав визначальним, тим більше, що Харків мислився однією зі столиць футуризму: Асєєв, Хлєбніков, Божидар тут працювали, Маяковський часто приїздив, діяло футуристичне видавництво тощо… Семенко оприявнюється в Харкові лише 1921 року, коли засновує Ударну групу поетів-футуристів. Та я захопився… Отже, футуристи приворожували своєю словесною магією, а Семенко ще й своєю харизмою українського поета. Я й досі люблю під настрій перечитувати деякі речі Михайля, особливо з його владивостоцького циклу. Але однозначно — такого потягу, як до Майкового слова, не відчувається. З Йогансеном справді витворився своєрідний «метафізичний контакт» — принаймні моє знайомство з ним відбулося саме в той момент, коли я почав доволі часто бувати на Журавлівських схилах і, зокрема, на Мурашиному вигоні, де минули його дитячі роки та юність, а невдовзі — за дивним збігом обставин — я поселився в тій хаті, що ще пам’ятала його. До речі, Йогансен теж був близьким до футуристів, коли навчався в гімназії, а згодом — знову ж таки — через футуристів сварився з керівництвом ВАПЛІТЕ… Його художній світ для мене був значно рельєфніший за футуристично-авангардистський експеримент — витончена гра зі словом розгортала цей світ у ще незнаних мною міфологічних площинах, а романтичне світосприйняття підкуповувало своєю щирістю. Тож мій вибір був за Йогансеном (до речі, Сергій Жадан для своїх наукових студій обрав Семенка, хоч Майк теж не залишив його байдужим — не випадково ж він позичив у Йогансена назву для однієї зі своїх книг).  

Ви згадали про Сергія Жадана, з яким починали свій хід літературним простором. І якщо тематично ваші поезії можуть перегукуватися, то естетично вони дуже різняться. З чого починалася творча співпраця і в якому стані вона зараз?

Із Сергієм нас пов’язує спільна літературна юність, гурт «Червона Фіра» та 20 років знайомства. Що ж до іншого, то ми завжди були різними: за творчим темпераментом, за художнім мисленням, за манерою письма, манерою подачі тощо. Тож «творча співпраця» реалізовувалася насамперед у процесі гуртотворення та проведенні різних заходів, ну і — звичайно ж — у спілкуванні: на початку 1990-х у Харкові виразно бракувало відповідного творчого середовища, а діяльність «Червоної Фіри» створювала відповідне силове поле, яке притягувало чимало цікавих особистостей. Мабуть, це вже належить до історії літературного побуту кінця ХХ століття. На сьогодні ми, здається, не посварені й навіть зустрічаємось зрідка, а також обмінюємося електронними привітаннями з нагоди днів народження. 

Пане Ростиславе, яким бачите свого читача? Чи знаєте його?

Я цим якось особливо ніколи не переймався, хіба коли видавали з Юлею Поцілуйко журнал «Книжковий клуб +». Проте там була цільова й добре знана нами аудиторія, тому не випадково наш часопис кілька років поспіль визнавався на Львівському форумі видавців кращим виданням на книжкову тематику (приміром, 2003 і 2004), але журнал ми втратили, наші ж наступники перекреслили всі набутки. Так само більш-менш зрозуміло зі споживачем літературознавчих студій та проектів — вузьке коло фахівців, ну і, напевне, студенти філологічних факультетів. А от із читачем моєї поезії не все так просто — тобто я не маю ані найменшого уявлення, що це за люди (за окремими винятками), хоча вони, поза всяким сумнівом, є і час від часу нагадують про своє існування: чи то кількістю бібліотечних запитів на книжки, чи згадками й аналізом текстів у різного ґатунку працях, або цитуванням у «дівочих» альбомах-блогах, а чи найнесподіванішими іншомовними інтерпретаціями-перекладами: російською, англійською, чеською, німецькою, польською, словенською і навіть боснійською (хоч я слабко розумію різницю поміж двома останніми мовами). З іншого боку, за ціле десятиліття я так і не втішив цього читача новою книжкою — лишень публікаціями в різноманітних антологіях та принагідних виданнях.  

А що заважає видати нову поетичну збірку?

Абсолютно нічого. Так уже склалося, що і «Полювання на Оленя» (1996), і «Подорож Рівноденням» (2000) — не були просто збірками віршів, а мислилися мною як поетичні книги: з певною системою образів, сюжетними колізіями й відповідною композицією, тож я вирішив продовжити рух у цьому руслі, викомпонувавши собі ще один концептуальний стрижень для наступної книги — «Поїзди Моєї Республіки». Аж тут підкралося спершу «тридцятиріччя» (пригадуєте насмішкуваті тези добродія Ю.А. [Юрія Андруховича. — ред.] про шлях письменника?!), потім — «криза середнього віку» (з її критичним переосмисленням і відкиданням усього досі зробленого) та й загалом певні матричні зсуви літературної свідомості (надто коли редактор та історик літератури в це десятиріччя виступили панівними іпостасями мого «я»), — усе це наклало певний відбиток і на долю «Поїздів» (між іншим, вони невдовзі мають вийти друком). Окрім того, я дуже ледачий автор — і пишу лише тоді, коли пишеться. Думаю, що для поезії це дуже добре.  

Які теми вважаєте актуальними для сучасної літератури? Про що ви як письменник хотіли би написати, чи як читач — прочитати?

Питання риторично вбивче: писати можна про що завгодно, головне писати цікаво — правда, це основна вимога до прози. Іронічно зауважу: мабуть, тому я художньої прози й не пишу — не почуваюся в силі. Натомість намагаюсь підтримувати те, що мені імпонує в інших. Стосовно ж поезії, то тут, звісно, думки можуть розбігатися. Але, наприклад, я не прихильник римованої чи верлібрової публіцистики на актуальні соціально-політичні теми. 

Які емоції у вас виникають після подібних риторичних запитань? Як уникаєте різких відповідей?

Не повірите, але жодних емоцій. І робота на державному радіо, і аудиторна робота зі студентами виробили своєрідний імунітет щодо цього. Звісно, я можу інколи роздратуватися й бути дещо емоційним, але, як правило, намагаюся на ці речі не зважати — собі ж дорожче обійдеться. 

Ви все життя прожили з літературою. Чи не відчуваєте від неї втоми? Як розумієте втому і як її уникнути?

Втома може інколи бути від літературних діячів, адже кожен другий називає себе генієм і практично кожен думає про себе саме так. Уникнути ж цього дозволяє певне дистанціювання від тусовки: і в просторі, і в часі. Що ж до літератури — питання мабуть лише в тому, якою бібліотекою ти користуєшся! 

То ви теж вважаєте себе генієм?

На жаль чи на щастя, ні. Гадаю, мені вдалося вчасно дистанціюватися, тож почуваю себе цілком комфортно. 

А які основні автори у вашій бібліотеці дозволяють бути притомним?

Йдеться ж не про конкретну бібліотеку, а про різноманітність творів, авторів, літератур тощо. 

І все ж — як залишитися притомним у такому егоїстичному й нарцисичному літературному світі?

У мене рецептів немає. Історія літератури теж їх не дає. Здається, кому вже як пощастить. 

Ви дуже точний, конкретний і коректний у своїх висловлюваннях. Ця риса, яка помітна і у ваших віршах, є вродженою чи вироблялася з часом? Чи бувало так, що шкодували після певних своїх висловлювань?

Цікаве спостереження — ніколи не помічав цього за собою, хоч, можливо, йдеться про різні типи мовлення: поетичний — у цьому світі навряд чи може існувати поняття «коректний»; академічний — тут, зрозуміло, емоції не є аргументом, і тому мусиш бути максимально виваженим; те саме мало би характеризувати мене і як критика, аж тут згадую маленьке «але»: якщо вже хочу щось сказати, то кажу, як є, — принаймні, як я це бачу, — а оскільки для мене не існує ані «авторитетів», ані «ієрархій» — мої виступи інколи спричиняють «цікаві колізії», та ними, зрештою, я особливо не переймаюсь.  

В одному з інтерв’ю ви зауважуєте, що на заваді формування національного інтелектуального середовища стала амбіційність кожного з можливих учасників цього середовища. Які амбіції є у вас? Як з амбіціями можна боротися і чи варто це робити?

Здається, я дещо про інше говорив: йшлося про причини занепаду АУП (Асоціації українських письменників). Це окрема тема. Що ж до амбіцій — вони рушій поступу, не інакше. Однак ці питання важко адресувати мені, бо я, підозрюю, багато в чому епікуреєць і схильний більше отримувати насолоду від задоволення природних бажань, а не надуманих. 

Чи бережно ви ставитеся до часу? Що основне хочете встигнути зробити чи вже зробили?

Часу катастрофічно не вистачає. Сподівання лише на моїх прадідів, котрі при доброму здоров’ї та світлому розумі прожили понад століття, але дід і батько ледве подолали пів віку — і це бентежить, адже зробив я дуже й дуже мало з того, що хочу і можу. 

Чим ви живете зараз? Як пишете, звідки це письмо береться?

Щоденна праця: лекції і семінари в університеті, редагування художніх і наукових текстів, робота над різними історико-літературними проектами (остання знакова річ — «Вибрані твори» Миколи Хвильового у видавництві «Смолоскип»), а ще, зізнаюся, нині маю дивовижне відчуття натхнення — і це не може не втішати. Що ж до природи мого письма, то вона різна для кожного його виду — ніби одягаєш щораз іншу маску: журналіст, критик, історик літератури... А от поява поетичних рядків не передбачає жодних логічних пояснень — це якесь незбагненне й спонтанне дійство, і лише згодом виношені й народжені вірші надаються до певного концептуального обрамлення.            

Український журнал