УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2012

Від міфів до правдоподібних міфів

(Скачати весь номер: 1/2012 [PDF, 2.1 Mb])

Про історичне кіно ІІІ Речі Посполитої 

Текст: Лукаш Ясіна, Холм 

Фірмовим знаком польського кіно епохи реального соціалізму завжди були історичні стрічки. У цьому не було нічого дивного. Улюбленим методом польських кінотворців за часів цензури та зневолення була «втеча в історію». Попередники режисерів — видатні письменники історичного жанру, такі, як Генрик Сенкевич, створювали власні епоси «задля укріплення сердець». Велике імперське минуле Польщі мало підтримувати тогочасних співвітчизників. Рівно як історична нарація могла також викликати асоціації з сьогоденням.

 

Попри цензуру та значення кіно для комуністичного ладу (згадаймо лишень слова Леніна про «найважливіше з мистецтв»), це власне польським кіношникам вдалося спровокувати дискусію про національну історію. Анджей Вайда, Єжи Гофман, Єжи Кавалерович чи Януш Моргенстерн розповіли про нашу спадщину фактично майже не напружуючись. Неодноразово їм вдалося зачепити навіть такі табуйовані теми, як відносини з Радянським Союзом, комуністичні злочини чи втрата «Східних Кресів». Значною перевагою тодішнього польського історичного фільму були вдалі сценарії, написані відомими письменниками, теж базовані на літературі. Тематика цих стрічок спричиняла суспільні дебати. «Потоп» (1974) Єжи Гофмана пригадав полякам ототожнення з Річчю Посполитою, а «Смерть президента» (1977) Єжи Кавалеровича, присвячений убивству Габріеля Нарутовича, оживив дискусію про націоналізм та фашизм.

 

Вільний політ

Після 1989 року прийшла свобода. Відтоді табу вже не існувало. Кожен поляк міг писати та говорити що хотів. У авангарді творців нового історичного кіно опинилися теж визнані майстри. Анджей Вайда знімає невдовзі після падіння режиму надзвичайно важливий фільм. «Корчак» (1990) — кінобіографія знаменитого єврейського лікаря та опікуна сиріт, що загинув у таборі в Треблінці разом зі своїми вихованцями. Єврейські справи не були в ПНР темою табу, але саме після 1989 року почалася дійсно правдива розмова про польсько-єврейські взаємини. Сам Вайда долучиться до неї ще раз у 1995 році фільмом «Великий Тиждень», що показує повстання у Варшавському гетто з польської перспективи. Дискусії про ці аспекти історичного тла тривають у польському кіно донині — згодом до них ще повернемося.У 1992 році Вайда представляє новий фільм — «Перстень з орлом у короні», адаптація оповідання про долю вояка Армії Крайової, котрий намагається пристосуватися до умов повоєнної реальності. У цій стрічці вперше прихід Червоної Армії окреслено не як «визволення», а як «захоплення». Перші роки свободи принесли також інші чудові історичні кінооповіді: «Скарга» (1991) Єжи Вуйцика — про трагедію батьків, сина яких убито солдатами Війська Польського під час заворушень в 1970 році; «Ще тільки той ліс…» (1991) Яна Ломницького — про польку, що врятувала 9-річну єврейську дівчинку Рутку; монументальний «Швадрон» Юліуша Махульського — про російського керівника ескадрону, що придушував польське Січневе повстання 1863 року та його особисте сприйняття Польщі. Історична тематика з’являється дуже часто у серіалах та іншій телепродукції. Перша половина 1990-х років була періодом, коли історія домінувала на радіо, телебаченні, у пресі та популярній книжковій продукції. Тоді ще не існували такі установи, як Інститут Національної Пам’яті, а телевізійні фільми виконували роль історичного посібника.  

 

Поштовх «Титаніка»

Середина 1990-х характеризується кризою. Повернення до історичного кіно сталося вже завдяки впливові закордонних трендів. Створені у США блокбастери «Хоробре серце» (1996) Мела Гібсона чи «Титанік» Джеймса Кемерона привабили до залів масового глядача. Історія і кіно знову перетворювалися на бізнес.Першим фільмом, що засвідчив зміни, став «Вогнем і мечем» (1999) Єжи Гофмана (цей же режисер зекранізував і решту частин трилогії Генрика Сенкевича). Ця перша частина, яка розповідає про польсько-український конфлікт, мала були знятою ще в 1970-х роках, але тоді перешкодила цензура. Фільм «Вогнем і мечем» став випробуванням для польського кіно. По-перше, він здав екзамен у технічному сенсі. Завдяки солідному бюджету на екрани вийшов якісний фільм, що не поступався західним взірцям. Нічого не можна закинути і його історичній вартості. В період польсько-українського поєднання та стратегічного партнерства, декларованого президентами Александром Квасневським та Леонідом Кучмою, власне, не міг постати фільм про боротьбу добрих поляків із поганими козаками. Богдана Хмельницького зіграв суперзірка Богдан Ступка, а також інші українські та російські актори.Головний месидж стрічки — втрачений шанс Речі Посполитої. Війна в Україні, що точилася поміж мешканцями багатонаціональної держави, показана братовбивчою — це й використала згодом Росія, ліквідувавши створену Хмельницьким Гетьманщину, союзне йому Кримське ханство, а потім і саму Річ Посполиту. Хмельницький, який досконало володіє польською, підкреслює свої зв’язки з Польщею та її культурою. Фільм Гофмана є класичним прикладом польського підходу до історії на зламі 1990-х та 2000-х: визнання власних помилок в історії, полікультурна версія історії Першої Речі Посполитої та міф «втраченого шансу». Принагідно варто зазначити, що український фільм про повстання 1648 року, «Богдан Зиновій Хмельницький» (2007) режисера Миколи Мащенка, виглядає витвором більш спрощеним. Через кілька років Єжи Гофман знімає документальний серіал «Україна. Становлення нації», інспірований науковими концепціями Михайла Грушевського. Польський режисер створив фільм, на який не спромігся наразі жоден його український колега.У 2000 році Філіп Байон екранізує роман Стефана Жеромського «Провесінь» (1924, український переклад – 1930), епічну спробу представити долю героя на тлі подій російської революції та польських змагань за незалежність. Незважаючи на копродукцію з Росією та Азербайджаном, фільм зазнав естетичної поразки. Подібно сталося і з високобюджетним проектом Єжи Кавалеровича «Qvo Vadis», адаптацією всесвітньовідомого твору Сенкевича, нагородженого Нобелівською премією. Попри залучення Папи Івана Павла ІІ до промоції фільму, картина переслідування християн у часи Нерона запам’яталася хіба що дебютом Магдалени Мєльцаж, яку кількома роками пізніше глядачі побачили в російській версії «Тараса Бульби». 

 

«Патріотичний» ухил

У 2001–2005 роках історична тематика в кіно практично не з’являється, якщо не брати до уваги створений поляком в еміграції Романом Поланським фільм «Піаніст» (у копродукції). Черговий злам у розвитку польського історичного кіно настав у зв’язку з державною «історичною політикою» братів Качинських (у певний період — президента і прем’єра Польщі) та їхньої партії «Право і Справедливість». Однак у цьому твердженні є лише частина правди, хоч так чи інакше з 2006 року чисельність фільмів на історичну тематику зростає. Також регулярно з’являються телесеріали та телевізійні театральні постановки.Найважливішим фільмом того періоду є «Катинь» (2007) Анджея Вайди, номінована на здобуття Оскара. Катинський злочин як наріжний камінь Польської Народної Республіки був єдиною темою, про яку не можна було говорити правду до 1989 року. Анджей Вайда, видатний польський кінорежисер, до цієї теми мав особливе ставлення — його батько загинув у Харкові, опинившись в «українському» списку катинської трагедії. Фільм Вайди є, з одного боку, класичною польською історичною оповіддю: у 1939 році Польщу одночасно атакують Третій Рейх та СРСР, котрі спільно винищують польську інтелігенцію, а потім використовують трагедію поляків для пропагандистських цілей. Після війни згода на радянську брехню щодо Катині є одним із мірил лояльності до нової влади. Натомість, з іншого боку, твір Вайди не є «чорно-білим». З’являється тут і «справедливий» офіцер Червоної Армії, як, зрештою, й «погані» поляки. Втім, великий режисер таки підписується під польською версією трагічної історії, яка трапилася на очах його покоління.Інший «рolak po przejściach» («поляк, що зазнав ківш лиха» – ред.), Єжи Гофман, котрий під час війни пережив заслання до Сибіру, представив у 2011 році фільм «Варшавська битва» — з формальної точки зору новаторський, оскільки було вжито техніку 3D. Попри це, фільм про оборону та об’єднання поляків у боротьбі проти спільного ворога є надто спрощеним. Бачення Гофмана не представляє нічого нового. І далі домінує в ній не зрозумілий юрбою візіонер Пілсудський, доповненням якого постає великий патріот Вітос — гадаю, що таке поєднання цих двох постатей у реальності розсмішило б їх. Ленін, Троцький, Пілсудський чи Венява виглядають немов на фото, говорять як на старих записах, та проголошують такі монументальні та не до кінця правдоподібні промови, ніби їх автором міг бути хронікар XV ст. Ян Длугош. Йдучи своєю стежкою, Гофман виводить на екран «злого» поляка-чекіста та союзника-петлюрівця. Історія не є далебі легким для сприйняття та розуміння явищем.Підсумком двадцятиріччя може бути фільм «У темені» Агнешки Голланд. Режисерка світової слави малює нам картину буття Леопольда Сохи, працівника львівської каналізації, котрий в каналах зберіг кільканадцять єврейських життів. Цей фільм, незважаючи на його більш-менш чесний характер, повертається до стереотипу жертви і ката. У Львові убивцями змальовані німці, а їхніми помічниками — українці. Трапляються, звісно, й люди, котрі переборюють кордони національної солідарності та ненависті.****Польське історичне кіно було і надалі залишається осердям польського кінематографа загалом. І поки ніщо не віщує змін у цій ситуації. Позаяк польська інтелігенція наразі не вимислила для вираження своїх страхів іншої мови, окрім створеної більш ніж століття тому Генриком Сенкевичем і Болеславом Прусом.

Український журнал