УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2012

На краю необхідності

(Скачати весь номер: 1/2012 [PDF, 2.1 Mb])

 Текст: Роман Кабачій, Київ 

В очікуванні українського історичного блокбастеру 

Коли я вперше подивився фільм «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, склалося враження про його антиукраїнський характер. Після наступних переглядів думка кардинально змінилася: усвідомлюючи, що цей фільм дивитимуться не лише в Польщі та Україні, мені стало зрозумілим, що так красиво і яскраво ніхто ще світові історичну Україну не показував. І йдеться тут не про порівняння з параджанівськими «Тінями забутих предків», які були вочевидь більш натуральними, правдивішими та поетичнішими. Йдеться про справжній історичний блокбастер, здатний зібрати великі кошти у прокаті і не тільки самоокупитися, а й заробити на, здавалося б, незавидній тематиці, до якої всі ми звикли. 

 

У тому винні ми самі

Я тоді пройнявся повагою до Богдана Ступки, котрого взялися шельмувати за участь у фільмі за неприхильним до українців романом Генрика Сенкевича. Його позиція була така: запрошують, погоджуюся, оскільки замість мене міг би бути поляк і зіграти Богдана Хмельницького гірше. Про цю ж позицію я пам’ятав, коли ганили Ступку вже за участь у російському фільмі «Тарас Бульба». А ситуація ясна мов день: якби був подібної масштабності український проект, патріарх українського кіно знімався б у ньому. А так — катма! Натомість, який крик підняли націонал-патріоти, коли стало відомо про те, що Віктор Ющенко запросив Жерара Депардьє на роль Тараса Бульби у можливому новому кінопроекті до 200-річчя Миколи Гоголя! Ще живий тоді Юрій Іллєнко навіть оголосив про намір голодувати, якщо саме таким буде «український» «Тарас Бульба». Що маємо? Проект не реалізований, росіяни зняли свій зі Ступкою, а той же Жерар Депардьє був як ніхто правий, пояснюючи, що «такий твір, як “Тарас Бульба”, не повинен залишатися тільки українським, треба, щоб про нього дізналися у світі». Просто росіяни зрозуміли це краще від українців, тож ми самі винні в тім, що у їхньому фільмі прославляється «русская земля». 

 

Козаки як бренд

Якщо ми хочемо, аби український історичний фільм прославив раз і назавжди нашу країну, варто пристати на правила появи нормального блокбастеру, кіно категорії А. А вони передбачають залучення зірок світового масштабу. Богу дякувати, серед них є також актори та режисери українського походження — взяти хоча б екс-киян Мілу Йовович та Вадима Перельмана. Інша справа, що ми нерідко не здаємо собі справи в тому, що таке залучення не завжди означає «купити» людину. Пів-справи — її переконати. В Україні дуже довго носилися з ідеєю запрошення того ж таки Єжи Гофмана до екранізації «Чорного ворона» Василя Шкляра; останній сам переконував обивателів, що Гофман, мовляв, не проти. Проте достатньо було режисерові привезти свою «Варшавську битву» на відкриття «Молодості», як омана розсіялась. Гофману роман дуже не сподобався — він відкрито ксенофобський та надто націоналістичний.Ще одна думка не покидала мене при переглядах фільмів на кшталт «Хороброго серця» з Мелом Гібсоном у головній ролі (до слова, при кошторисі $53 млн. фільм зібрав $210 млн.). Чому шотландська, ірландська історія заслуговують на таку майстерну екранізацію, а українська — не менш, а може більш трагічна, епічна, багатогранна — ні? Екранізація самих тільки «Гайдамаків» Шевченка вбивала б одразу двох зайців. По-перше, скандальність теми підняла би шквал не менший ніж «Страсті Христові» того ж Гібсона. По-друге, козаччина сама по собі є яскравим феноменом. Як пояснює один із сучасних українських кліпмейкерів Семен Горов у коментарі для журналу «Шо», «козаки могли б стати таким самим брендом, як, скажімо, індіанці та ковбої в Америці, вікінги в Європі чи самураї та ніндзя в Японії. Вони дуже колоритні та візуально впізнавані». Продовжуючи тему, я б сказав — такий фільм міг би зіграти величезну роль у подоланні української меншовартості та завдав би удару по шароварницькому сприйнятті козацтва. 

 

І хочеться, і колеться

 ХХ століття також багате на круговерті українських історичних подій. І не лише глобально-національний масштаб може привабити світового глядача, але й цілком персоніфіковані сюжети. Чого варті лише долі таких людей, як Нестор Махно, Симон Петлюра, герой однієї з останніх книжок Тимоті Снайдера «Червоний князь» Василь Вишиваний-Габсбург, Роман Шухевич чи нині ще в доброму гуморі останній сотенний УПА Мирослав Симчич. Навіть, здавалось би, на перший погляд «негероїчна» постать професора Богдана Осадчука, але й та при екранізації оживила б нам незвичний погляд українця-студента на Берлін часів війни та Західний Берлін як місто-острів вільного світу посеред комуністичної чуми. Що казати про перипетії людей, котрі зазнали лиха депортації чи пройшли горнило радянських концтаборів. Приміром, нині в м.Василькові живе чоловік, що побував під час війни в трьох арміях — Червоній, Крайовій та УПА, працював на примусових роботах в Німеччині, а по війні 5 років отримував досвід ГУЛАГу. Життєпис Андрія Чабана, а саме так звуть цю людину, є прямим сценарієм для фільму. Щоправда, поки не написаного.І тут, власне, ще одна проблема. Коли більшість українських сценаристів зайняті писанням нових серій для російських «Ментів» чи серіалів про життя офісного планктону, за українську історію братися нікому. Не пишуть, бо немає замовлення — хто би хотів, щоби написаний сценарій припадав пилом, не знайшовши застосування. Щоправда, в конкурсі «Коронація слова» передбачена номінація за кращий кіносценарій, але слабка то втіха отримати кошти, але фільму не побачити. Тому, коли журнал «Шо» опитав причетних до кіновиробництва в Україні людей, чи з’явиться справжній український блокбастер, якби хто дав на цю мету 70 млн. доларів, експерти були стриманими в оцінках. Маємо патову ситуацію, коли «і хочеться, і колеться». Більшість сходиться на думці, що такий фільм таки потрібен, але кожен усвідомлює, що вдалий касовий фільм — це сукупність мільйона менших чинників, звести які докупи задля блискучого результату буває практично неможливо. На тому й стоїмо — в очікуванні.

Український журнал