Неперевершений ефект кордону

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Олег Коцарев, Краків-Харків

Почнемо з сенсації. Польський міністр освіти, такий собі пан Роман Ґєртих, викинув зі шкільної програми з літератури на наступний навчальний рік такі твори, як «Фердидурке» Ґомбровича, «Страждання юного Вертера» Гьоте, «Злочин і кара» Достоєвського тощо. Натомість, до програми введено прозу Івана Павла ІІ, його біографію та деякі патріотичні твори. Міністерство на своєму сайті написало: ми, мовляв, їх зовсім не забороняємо, просто не включили до програми, а хто захоче, зможе ці книжки прочитати у додатковий час. Усі школярі хижо посміхаються. Втім, з’ясувалося, що то лише проект рішення, здійнялася буча серед інтеліґенції та інтернету, і ось уже інше міністерство — культури — говорить, що так просто не дозволить порізати програму і що захистить Ґомбровича і Ко, і взагалі, невідомо, що з того буде.

Але факт красивий. Він чудовий. Він свідчить про масштаб думки нинішньої консервативної влади Польщі, а головне — він обіцяє нам, що, скоріш за все, діагноз «занудство, гламур, пластмаса, переїдання» нашій частині світу поставлено зарано. Що ми ще побачимо гарні світанки та динамічну метушню тіней! А перелякані кажани ще здіймуться над занедбаними фабриками, порожніми нічними базарами та гнилими барокковими кам’яницями!

Середньостатистичному мені, якщо я хочу побачити привселюдне спалення класиків на головних площах польських міст, безперечно, слід до означених польських міст дістатися. І саме тут з’ясовується ще одна новина. Виявляється, Україна — держава за колючим дротом. Ми тут живемо, кублимося, коптимо небо й породжуємо змісти, але просто так нас не випустять! Як і в супермаркет, до нашої країни легше ввійти, ніж вийти, і справа не у примарних «евроінтеґраціях», справа в тому, що, перетинаючи кожен із кордонів України, хоч есенгівський, хоч єесний, людина дістає цілу серію стерпних, але пронизливих випробувань і принижень.

Семигодинна «черга» (насправді давка) на пішохідному переході «Шегині-Медика» (Україна-Польща); двогодинне стояння закупореного давньоукраїнського ЛАЗу на сонці (Україна-Росія); ящик пива для прикордонника за пропуск дитини без дозволу батька (Україна-Угорщина) плюс шестигодинна «перезмінка» на цьому ж кордоні; собака-«митник», що нюхає шкарпетки пасажирів поїзду «Київ-Варшава»; прикордонник, який перевіряє, чи немає твого прізвища у м’якому чорному журналі заборонених людей (Україна-Білорусь)… А отримання віз, дозволів та інших паперових символів? А незрівнянна процедура заміни коліс? Міфологічний пасажир зависає у вагоні над безоднею посеред тьмяного цеху, а тіні ліліпутів-ковалів із ненажерливим сміхом відбивають колеса й причіпляють нові. Напружена, паралізуюча і неспинна ініціація. Нема шансу і навіть сенсу залишитися нескривдженим.

Господь Бог ніколи не зупинявся на досягнутому і ніколи не був однобоко обдарованим. Іншими словами, «жу» — не буває просто так.

Ми вже давно знаємо, що будь-яка влада — це насильство, що правоохоронці — теж банди, а банди — теж правоохоронці, що навіть найдовша революція є лише коротким глибоким вдихом. Але саме пройшовши знущальну ініціацію кордоном, ви це насильство подолаєте! Як добрі християни, терпінням нейтралізувавши ворога!

Адже кожна людина (хай це буде золотозуба контрабандистка з Львівської області, п’яний студент з Івано-Франківська, водій з Києва чи я із Харкова), коли кордон уже позаду, відчуває непереборну солодку млосність.

— Я з його жінкою тепер часто їду в лєс, туда-сюда там з півгодини і — нормально, так вона його причитала не брати з мене бабла за ремонт машини. Каже йому оце й сміється, — ділиться з колегою пацан, що переганяє з Польщі машини. Вони марять про десятки тисяч, вони обговорюють жінок, вони кажуть прикордонникам, що приїхали подивитися костьоли, але коли «границю» успішно подолано — їхні жилаві лисі голови з великими зубами прикрашають чарівні дитячі посмішки.

Незвичні моделі трамваїв, неймовірний порядок/хаос на вулицях і в головах, цікаві загорожі — і такий захід сонця, наче ти його раніше ніколи не помічав. Інше життя звільняє мене від моєї влади. І не тільки мене! Поляк Пьотр радісно згадує, як їздив зайцем в українському трамваї, німкеня Люсі приємно вражена польськими цінами, а український поет Діма — білявим волоссям і стрункістю білоруських дівчат. І культура звільняє від культури та культуру доповнює. Готика Кракова доповнює барокко Львова, примітивне графіті на угорській електричці у Чопі та кретинічні салатові смуги українського дизеля «Едельвейс» на цій самій зупинці віддзеркалюють і роблять цікавими одне одного. В обличчя арбатським особнякам Москви сміються нові будинки коло Андріївського узвозу в Києві, а «залізниця» угорською мовою звучить як «алам вашу так!».

За кордоном ти особливо вільно дихаєш і швидко йдеш із широко розправленими плечима. Чи значить це, що, повертаючись додому, ти повертаєшся до рабства і владного насильства? Тисячу разів — ні! Росіянин на Кіпрі, українець у Німеччині, японець у Китаї — коли ти ще раз витерпів кордон і приїхав на батьківщину, то помічаєш дивовижну річ. Виявляється, ти знову звільнився! Звільнився від влади тієї країни, у якій щойно був. А у твоїй країні — навіть дерева інакші, цікавіші, й літери інші, і сам ти знову на волі, схожий на іноземця і сміливо насолоджуєшся калейдоскопом реальності.

Чудовий і неперевершений людинолюбний ефект кордону! Прекрасний ефект закордону. Те, що слід берегти, наче зіницю ока.

Тож давайте, панове міністри! Не дозвольте нам занудьгувати ані на хвилю! Ми хочемо дійства! Ми навіть згодні пройти деякі обряди ініціації. Тільки не забудьте, що Земля — вона тільки в підручниках з географії й астрономії кругла. А насправді вона — рівна і безкрайня. Та не має кордонів, на відміну від наших з вами країн.

Давайте ото!