Український журнал - 12/2007
Олекса Ізарський (Мальченко) (1919-2007)
(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])Текст: Марко Роберт Стех, Торонто
До Мистецького Українського Руху 26-літній вихідець із Полтави Олекса Мальченко приєднався самозвано й рішуче — з’явившись у січні 1946-го на конференцію в Авсбурзі ніким не запрошеним «кандидатом у письменники», який до того часу не оприлюднив жодних творів та й на конференцію не привіз нічого на підтримку своїх літературних амбіцій. А проте завдяки особливій здібності проникати в середовища незнайомих йому людей, входити в їхнє довір’я, трактуючи їх немов старих приятелів і змушуючи їх так ставитися до нього (Юрій Шевельов писав, що «не бувши знайомим, він уже був давнім другом»), він виїхав звідти «літератором» і другом провідних МУРівців.
Ізарським він назвав себе на згадку про прогулянки з приятелями берегами Ізару, під час яких, обговорюючи події в культурі та «вирішуючи долю світу», саме і народилася його письменницька інкарнація. Його власна літературна діяльність обмежувалася в 1940-х до статтей і перекладів з німецької; звісно, якщо не рахувати того, що здавалося основним його зацікавленням, — бажання бути спостерігачем та літописцем довколалітературного життя. Його цікавили закулісні простори літературного побуту, передані в листуванні, мемуаристиці, щоденниках, і він залюбки листувався з письменниками та колекціонував їхні листи; писав також щоденник, в якому, на гадку Шевельова, письменники МУРу «пришпилені, як метелики на булавках», і все це, мовляв, з бажання бути причетним до «заднього двору» літератури. Він і став помітною часткою МУРівського середовища, й хоча в ієрархії ДіПівських літературних авторитетів йому належало місце наприкінці доволі довгого списка, в особистих стосунках з колегами він часто «командував» і йому підкорялися. Не раз після авторських читань він «наказував» авторам робити в текстах зміни (здебільшого не так щодо змісту й форми, як щодо уникнення нетактовностей та гострих висловів), і його слухали навіть такі нескорено самобутні автори, як Юрій Косач чи Шевельов. Щойно в Америці Ізарський присвятив себе праці над власною творчістю: серією романів (навіяних Ромен Роллановим «Жаном Крістофом») про персонажа на ім’я Віктор, що є авторовим alter ego й переживає у віртуальних вимірах текстів реальні події і контексти, особливо з часів дитинства (роман «Ранок») та юності (перервані війною університетські студії — роман «Київ»; німецька окупація в рідній Полтаві — роман «Полтава»), а то й епохи ДіПі («Саксонська зима»). У Клівленді в штаті Огайо, — віддаленому як від культурних метрополій, так і від центрів інтелектуального життя української еміграції, — Ізарський утратив також потребу бути в середовищі місцевої культурної еліти і жив осторонь української громади. Наприкінці життя мало хто з його земляків (не згадуючи про американських сусідів) знав, що Олекса Мальченко, який малопомітно живе серед них, це прозаїк Ізарський, який колись був біля самого ядра МУРівського «малого ренесансу» і який, зрештою, сам міг похвалитися об’ємно (якщо й не завжди якісно) великим прозовим доробком.
