Український журнал - 4/2013
Україна. Європа. Інтеграція…
Текст: Олексій Полтораков, Інститут української політики, Київ
Збігнєв Бжезінський у своєму геополітичному бестселері «Велика шахівниця» (1998) позиціонував Україну як геополітичний центр Центральної та Східної Європи, що суттєво впливає на формування балансу сил на європейському континенті в цілому. Проте, на дещо провокаційну думку авторитетного західного геополітика, роль і місце України в процесі європейської інтеграції необхідно розглядати з позиції наслідування (імітації) та переорієнтації.
З моменту проголошення незалежності України «європейська ідея» стала однією з ключових парадигм, що визначали зовнішній вектор розвитку молодої держави. Впродовж першого місяця Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин визнало 68 держав світу. В грудні 1991-го міністр закордонних справ Нідерландів, — країни, що головувала тоді в ЄС, — від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
В «Основних напрямах зовнішньої політики України», ухвалених Верховною Радою 2 липня 1993-го, одним із пріоритетів було проголошено «розширення участі в європейському регіональному співробітництві». Далі уточнювалося, що «таке співробітництво стане підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її економіки в загальноєвропейський та світовий економічний простір». Відзначалося, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам». Також вказувалося, що «з метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом — до повного її членства у цій організації».
Міжнародно-правовою основою відносин між Україною та ЄС стала Угода про партнерство та співробітництво, яку було підписано 14 червня 1994 року, і яка набула чинності 1 березня 1998 року. Угода започаткувала співробітництво в широкому колі політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань, що стало базисом для укладення низки галузевих угод та документів, реалізації багатьох програм та проектів.
У подальшому геостратегічний курс євроінтеграції України був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС (1998) та Програмі інтеграції України до ЄС (2000). Зокрема, у Стратегії довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України було проголошено набуття повноправного членства в ЄС.
Європейська мрія та національне мрійництво
На початковому етапі перспективи розвитку інтеграційних відносин України з ЄС сприймалися дещо ідеалізовано українським політикумом та соціумом, які тяжіли до «сентиментального націоналізму». Європейська інтеграція, внутрішньоєвропейські процеси якої в ті часи знаходилися на підйомі, вважалася в таких пострадянських країнах, як Україна, ледь не ідеальною альтернативою комуністичному «кращому майбутньому» — «землею обітованою», ледь не «раєм на землі». (Згадаймо хоча б афоризм Віктора Черномирдіна: «Росія з часом має стати єврочленом»).
Проте практичні політико-економічні реалії становлення відносин України з ЄС суттєво поступалися нормативно-правовим і соціально-психологічним «ідеаліям». Це пояснюється цілою низкою обставин — зовнішніх і внутрішніх, об’єктивних і суб’єктивних. В Україні 1990-х непроста економічна і соціальна-ситуація доповнювалася відсутністю бодай мінімального політико-соціального консенсусу на рівні латентного розколу по лінії «Схід–Захід» та базового рівня поінформованості населення.
Євросоюз, у свою чергу, був занадто зосереджений на розвитку інтеграційних відносин з центральноєвропейськими країнами колишнього соцтабору, починаючи з об’єднуваної Німеччини і закінчуючи роз’єднуваною Чехословаччиною. Крім того, масштабна криза на Балканах вносила додаткові складності в загальну геостратегічну картину трансєвропейського розвитку. Відповідні пріоритети, виклики та настрої суттєво позначалися на загальних підходах західного істеблішменту до Східної Європи, в тому числі й до України. Показова настанова Джорджа Сороса: «Захід повинен чітко дати зрозуміти Україні, що одного її геополітичного положення не досить для того, щоб гарантувати їй підтримку... /…/ …система номенклатурного капіталізму, при якому збагачується вузький прошарок, а все 50-мільйонне населення живе у злиднях і під п’ятою бюрократів, не може існувати довго» («Washington Post», листопад–1999).
У 2000-му була прийнята «Європейська стратегія стабільності та зростання» (Лісабонська стратегія), яка визначала стратегічну мету ЄС на наступне десятиліття — «стати найбільш конкурентною та наукоємною економікою у світі, спроможною до стійкого економічного зростання з більшою кількістю та кращою якістю робочих місць та більшою суспільною згуртованістю».
В подібному контексті акцентуалізація уваги Євросоюзу на країнах, які безпосередньо сусідували з ЄС і апріорно вважалися потенційними членами, опосередковано призвела до того, що впродовж 1990-х таким країнам, як Україна, Білорусь, Молдова та ін., не приділялося належної уваги та не пропонувалося ні переконливих перспектив членства, ні перспективних проектів розвитку.
«Скляна завіса» європейської інтеграції
Починаючи з 2000-го, після тривалого економічного спаду, Україна демонструвала дедалі вищі темпи економічного зростання, а її зовнішня торгівля почала дедалі більше доповнюватися та переорієнтуватися з країн СНД (по яких боляче вдарив російський дефолт 1998-го) на країни Євросоюзу. Так, уже за кілька років показник обсягу ВВП на душу населення в Україні у кілька разів перевищив показники Польщі, Чехії та Угорщини. Також Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» (листопад–2002), яким процес нормативно-правової адаптації до стандартів Євросоюзу (одна з чітко визначених «копенгагенськими критеріями» передумов членства в ЄС) було переведено в практичну площину.
Проте в 2000-х тематика європейської інтеграції зазвичай перебувала «в тіні» тематики інтеграції євроатлантичної. Саме відносини з НАТО були ледь не найгострішою темою «дискурсу національної безпеки, державного розвитку та регіональної інтеграції». До того ж, в українському експертному середовищі домінувала точка зору, що членство в НАТО — ледь не абсолютна передумова членства в ЄС.
Подібними обставинами багато в чому пояснюється «парадокс розширення» ЄС середини 2000-х, який фактично вивів Україну (а разом із нею Молдову та Білорусь) «за лапки» європейської інтеграції. Адже до числа «новачків Євросоюзу» тоді включили відразу декілька проблемних претендентів. Адже макроекономічні, соціально-економічні, політико-економічні показники, скажімо, Болгарії чи Румунії суттєво поступалися відповідним українським і лише умовно відповідали «копенгагенським критеріям».
Навіть самі болгарські експерти (І.Ангелов та ін.) визнавали: «Рішення запросити Болгарію та Румунію до переговорів про вступ у Співтовариство, прийняте Євросоюзом 1999 року в Гельсінкі, — політично мотивований жест. Аналізи як Європейської комісії, так і незалежних дослідників макро- та мікроекономічних показників цих країн не підтверджують економічну доцільність цього кроку ЄС». У зв’язку з цим можна також згадати, що Жак Делор, — колишній голова Єврокомісії й архітектор нинішньої фази інтеграції, — застерігав: «Брюссель зробив помилку, прийнявши в співтовариство десяток нових держав». На його думку, це лише послаблює Євросоюз, адже країни-новачки — не «виробники», а лише «споживачі», що повиснуть непід’ємним вантажем на ногах ЄС та призведуть до подальшого загострення економічних проблем. (Подальший розвиток подій, зокрема, затяжна геоекономічна та геофінансова криза, що боляче вдарила по ЄС, стали яскравим підтвердженням висновків досвідченого євроінтегратора).
Загальне ставлення Євросоюзу до тих східноєвропейських країн, які залишилися «за бортом» розширення і не отримали навіть обіцянок-перспектив майбутнього членства, достатньо чітко окреслила експерт Центру європейських реформ Х.Граббе: «Білорусь занадто авторитарна, Молдова занадто бідна, Україна занадто велика, а Росія занадто страшна для ЄС, аби розглядати їхнє потенційне членство найближчим часом».
Через низку обставин переважно внутрішньополітичного характеру Помаранчевій революції, яка майже наклалася на безпрецедентну хвилю розширення ЄС, не вдалося виконати своєї геостратегічної місії. Навіть попередні результати Помаранчевої революції — через загальне швидке розчарування в «любих друзях» — не стали ані консолідуючим внутрішнім чинником активізації європейського дискурсу та політико-соціального консенсусу для самої України, ані стимулюючим зовнішнім чинником для «Великої Європи» бодай щодо підписання розширеної Угоди про Асоціацію ЄС–Україна.
Невдовзі новим східним сусідам (передусім країнам Східної Європи) було вирішено запропонувати масштабну програму, аби принаймні дещо «компенсувати» та пом’якшити геостратегічну ситуацію (появу т.зв. «скляної завіси»), що склалася із розширенням ЄС на Схід. Нею стала Європейська політика сусідства (ЄПС), що реалізується Європейським Союзом з 2004-го та розповсюджується на 16 країн-партнерів регіонів Східної Європи, Північної Африки й Близького Сходу.
В загальних рамках програми ЄПС конкретним мегапроектом стала попередньо відпрацьована Польщею та Швецією ініціатива «Східного партнерства», яка розповсюджується на шість країн-партнерів ЄС по ЄПС (Україна, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова). Установчий саміт «Східного партнерства» відбувся 7 травня 2009 року в Празі. Другий саміт «Східного партнерства», який відбувся 29–30 вересня 2011 року у Варшаві, визначив принцип «більше за більше» як основи розбудови відносин між ЄС та його «східними партнерами».
Разом із тим для України в її відносинах з ЄС пріоритетом є двосторонній формат, більш всеохоплюючий та амбітніший. Виходячи з цього, для України «Східне партнерство» (яке номінально ставить Україну в один ряд з Азербайджаном, Білоруссю чи Вірменією) — переважно допоміжний формат реалізації євроінтеграційних цілей, в якому приховані ризики гальмування українських євроінтеграційних прагнень.
Висновки щодо України, ухвалені Радою ЄС із закордонних справ (10 грудня 2012 року), та вимоги, які висуваються до української сторони в цьому зв’язку, конкретизують існуючі критерії та ставлять реалістичні цілі, які є досяжними. Вони містять потрійний сигнал:
1) ЄС та Україна налаштовані надалі працювати в напрямку імплементації Поглибленої та всебічної зони вільної торгівлі (ПВЗВТ);
2) вказуються орієнтовні часові рамки можливого підписання Угоди;
3) Брюссель та Київ розглядають можливість тимчасового запровадження ПВЗВТ після її підписання. Воно стосуватиметься не лише Зони вільної торгівлі, а й інших частин Угоди, у тому числі «спільних цінностей» та інституційної і структурної розбудови.
Європейські пріоритети та національні реалітети
Сумнівні опосередковані наслідки для України від розширення ЄС (поява т.зв. «скляної завіси») та сумнівна перспективність для неї таких проектів, як «європейське сусідство», спричиняють остаточний перехід від «ідеалістичної» до «реалістичної» парадигми європейської інтеграції України. Впродовж останнього десятиліття (починаючи з середини 2000-х) у відносинах України з Євросоюзом усе відвертіше домінують практичні та прикладні питання, а геополітичний вимір діалогу потроху витісняється геоекономічним. Для прикладу, далекосяжні геополітичні перспективи членства України в ЄС концентруються політико-економічними перспективами підписання Угоди про асоціацію та геоекономічно конкретизуються створенням зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС. Як очікується оптимістами, необхідні в короткостроковій перспективі тактичні торговельно-економічні поступки України мають обернутися геоекономічними вигодами вже в середньостроковій перспективі.
У практично-прикладному діалозі України з Євросоюзом акцентуалізується політико-ідеологічна складова. Як випливає з дискурсу навколо «списку Фюле», перспективи ПВЗВТ (і перспективи ЗВТ ЄС–Україна) залежать від вирішення насамперед політичних і суміжних (політико-правових і т.п.) питань.
Тимчасове запровадження ЗВТ може відбутися вже на початку 2014 року, але до цього часу українському уряду необхідно створити сприятливий бізнес-клімат шляхом здійснення реформ у сферах економіки, державного управління та системи правосуддя.
При цьому не слід забувати, що відносини України з ЄС — це не «гра з нульовою сумою». Саміт «Східного партнерства», що має відбутися в листопаді ц.р. у Вільнюсі — своєрідний «момент істини» як для України, так і для Євросоюзу. Адже підписання Угоди про асоціацію — це спільний виграш, а непідписання — програш, також спільний. І відповідальність за це нестимуть обидві сторони — як українська, так і європейська.
