Олександр Ірванець: Про братів наших менших — диких і не зовсім
Сьогодні так ніби зовсім поміж іншим захотілося поміркувати на тему абсолютно не першочергову і не значущу. А саме — про бродячих тварин. Це те явище, котре ділить два світи: розвинутий і той, другий. Як його назвати — нерозвинутий? Недорозвинутий? Маю на увазі свій світ, той, у якому проживаю більшість життя. І більшість мого життя сповнена таким собі непримітним, але постійним, щоденним стражданням. Так — саме стражданням, невідступним, як задавнений зубний біль, котрий то слабшає, то напливає, накочується черговими гострими приступами. Річ у тім, що автор цих рядків належить до людей, котрим завдає болю саме споглядання покинутих напризволяще бродячих котів і псів. Звісно ж, у нашому повсякденні є багато речей важливіших, і людей, котрі конче потребують допомоги. Але люди мають навколо себе те, що називається людським суспільством, і бодай мінімальну змогу попросити допомоги. Тварини ж у цьому світі — зайві. Вони живуть за своїми законами, простими і жорстокими. Сильнішому належить все. (Щоправда, останнім часом і життя людей в Україні все більше підпорядковується цьому законові, та це все ж тема для інших роздумів…)
А тим часом бездомні пси і коти в Україні справді перетворилися на явище поширене, практично повсюдне. На смітниках і пустирях, поза гаражами, в малолюдних, а часом і у велелюдних місцях тварини присутні часто, майже завжди. Особливо це явище вражає туристів-іноземців з країн Європи та США. І якщо з котами великих проблем не виникає — адже ще від Кіплінга нам відомо, що це тварина, котра гуляє сама собою, то собачі зграї інколи становлять серйозну небезпеку. Але вони є, вони живі, і несвідомо борються за подовження свого земного існування. Кажучи простіше — тварини хочуть їсти. Біля м’ясних рядів на базарах пси просто постійно чергують, в очікуванні шматка окосту чи бодай обрізка шкіри з рештками плоті. Пересуватись такими базарами доводиться вкрай обережно, аби не наступити на лапу або хвіст якомусь вигнаному з хати бультер’єрові, — іще одна трагічна риса, ця людська безвідповідальність, через яку породиста тварина, коли набридає своєму власникові, опиняється на вулиці й поповнює лави бездомних.
Вуличних котів, щоправда, доводилось бачити по світу досить багато, особливо у країнах з теплим кліматом — Греції, Болгарії, Туреччині. Ну та коти, як говорилося вище — окрема категорія. А от щодо псів у моїй рідній Україні ситуація справді невесела. Понад рік тому, напередодні Євро–2012 у нашій державі пройшла масштабна акція, спонсорована, до речі, закордонними фундаціями. Сотні, а то й тисячі вуличних тварин були відловлені, стерилізовані, й потім знову відпущені на волю. Тож зараз на вулицях Києва, Рівного чи Львова можна зустріти песиків із маленькими гумовими чи пластиковими пломбочками на вухах — саме ці тварини пройшли торік згадану процедуру. Тепер вони мають спокійно дожити свого віку, і не привівши на світ потомства, відійти у небуття природним шляхом. Проте дедалі більше з’являється у вуличних зграях свіжих, «неопломбованих» тварин. І кінця цьому явищу не видно.
Пояснення ж цьому просте — в комунальних службах міст і містечок є спеціальні підрозділи по відлову бродячих тварин. По-простому, їх із давніх-давен називають гицелями. Робота, звісно, не високооплачувана, але й не надміру виснажлива. Зізнаймося ж собі, що не щодня ми бачимо цих лицарів петлі за виконанням службових обов’язків. Хоча у штатних розписах посади заповнені, якісь люди щомісяця розписуються у відомостях за отриману заробітну платню. Яка, дозволю собі нагадати, походить зі сплачених нами, громадянами, податків. І два-три рази на рік виїздять вони своїми жахливими будками на вулиці міста, аби до приїзду якогось високопосадовця очистити населений пункт від бродячих тварин. При цьому гицелі неодмінно випустять з поля свого зору кількох щенних сучок — адже не можна зачищати все дощенту, бо за якийсь час можна залишитися без об’єктів прикладання зусиль, а в наслідку — і без роботи. Тому вуличне поголів’я за певний час поновлюється, і все повертається на круги своя.
А від цього роздуму перекидається місточок на протилежний бік, до світу, вище названого «нормальним». І у тому світі якраз набагато більше проявів присутності тварин у повсякденні. Але тварин диких, не псів, і не котів. Коли проїздиш Європою потягом чи авто, не можеш не звернути уваги на сарн, що виходять з лісів на узбіччя, фазанів, які перепурхують автостраду, на лисиць і диких кабанів, що інколи заходять навіть у міські парки. В Америці родини єнотів часом ночують в гаражах, бобри поважно гуляють берегами річок за кілька десятків метрів від хайвеїв, олені пасуться в рекреаційних зонах, не особливо уникаючи туристів, а часом навіть приймаючи з їхніх рук шматок білої булки як почастунок. Важко визначити, чи існує якась залежність між наявністю бродячих тварин і близькою присутністю диких у житті сучасної людини. Втім, інтуїція чомусь підказує, що така пряма залежність існує. Треба було б робити з цього висновки — але які?..
