Українська міліція: деградація та протести
Текст: Мілан Лєліч, Київ
До річниці незалежності України президент Віктор Янукович, серед багатьох інших посадовців, нагородив і міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Головний міліціонер країни отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня, що викликало обурення в багатьох українців. На тлі нещодавнього жорстокого групового зґвалтування, яке двоє міліціонерів вчинили в містечку на Півдні України, та ганебної для правоохоронців втечі екс-депутата Петра Мельника з-під домашнього арешту нагородження керівника міліції орденом за «вагомі трудові досягнення та високий професіоналізм» виглядало відвертим ляпасом суспільству.
Впродовж усіх 22 років незалежності українські правоохоронні органи невпинно деградували. Міліція, фактично, перестала виконувати свою головну функцію — захист прав та свобод кожного громадянина. Рівень корупції в системі МВС чи не найвищий серед усіх державних органів. «Розцінки» за те, щоб закрити порушену кримінальну справу, передаються громадянами із вуст у вуста й відомі кожному зацікавленому. Подеколи самі ж правоохоронці стають виконавцями чи навіть організаторами гучних злочинів, або й цілих злочинних угруповань. У багатьох провінційних містах реальна влада належить так званій «трійці», до якої входить місцевий мер та керівники прокуратури й міліції, котрі контролюють увесь містечковий бізнес, зокрема й нелегальний: торгівлю людьми та наркотиками, незаконний обіг зброї, розбій та рекет.
Один відсоток довіри
Звичним явищем стали й тортури, яким піддаються затримані (часто цілком невинні) громадяни у міліцейських відділках — за успадкованою з радянських часів методою для правоохоронців пріоритетом є «статистика», тобто штучно завищуваний показник кількості розкритих злочинів. Інколи це призводить до трагічних наслідків — як у 2010 році, коли від побоїв у київському відділку міліції загинув 20-річний студент Ігор Індило. За останні роки, крім усього іншого, міліція дедалі частіше почала використовуватися як засіб тиску та розправи над політичною опозицією та громадськими активістами. Як наслідок, за останніми даними Інституту соціології Національної академії наук України, міліції повністю довіряє лише кожен сотий громадянин. До речі, приблизно стільки ж, — 1% дорослого населення, — і складає загальна чисельність правоохоронних органів в Україні. За оцінками експертів, цей показник є найвищим у Європі, і поволі зростає. Але в даному випадку кількість зворотна до якості.
Вибух у Врадіївці
Народне невдоволення міліцією назрівало, для вибуху був потрібен лише привід. Таким приводом стали події у маленькому містечку Врадіївка Миколаївської області. Наприкінці червня двоє місцевих міліціонерів разом зі своїм приятелем-таксистом вчинили групове зґвалтування мешканки Врадіївки Ірини Крашкової, після чого намагалися її вбити. Дівчина дивом залишилася живою і, прийшовши до тями, назвала прізвища своїх ґвалтівників. Однак одного з них, капітана міліції Євгена Дрижака, місцевий суд вирішив залишити на волі — це і стало приводом до соціального вибуху.
Як з’ясувалося невдовзі, Дрижак зі своїми колегами із врадіївської міліції давно знущалися над мешканцями селища, тримаючи їх у страху, і, ймовірно, є причетними щонайменше ще до кількох важких злочинів, які не розслідувалися роками. Випадок зі зґвалтуванням Крашкової став останньою краплею. Невдоволені жителі Врадіївки пішли на штурм райвідділку міліції, де переховувався капітан Дрижак, використовуючи каміння та палиці. Про події у Врадіївці написали ЗМІ з усього світу, — від Франції до Нової Зеландії, — лише тоді влада почала реагувати. Дрижак був заарештований, а керівництво місцевої та обласної міліції було звільнено (щоправда, невдовзі деякі звільнені повернулися на службу в сусідніх районах області).
Акції солідарності з жителями Врадіївки пройшли по всій Україні, народна ненависть до міліції сягнула піку — багато хто з учасників цих акцій мав персональні претензії до міліції.
І знову контрмітинги проти бандерівців
12 липня під час конфлікту на київському ринку «Шлях» міліціонер застосував силу до однієї з громадських активісток. Під столичним Святошинським райвідділком негайно зібрався чисельний мітинг, невдоволені громадяни, що вимагали негайної відставки керівника районної міліції і покарання міліціонера, здійснили кілька спроб штурму, але міліція змогла відбитися. Мітингувальникам пообіцяли, що всі винні правоохоронці понесуть відповідне покарання (до цього часу про хід розслідування нічого не відомо). Досить скоро хвиля гніву по всій країні потрохи почала вщухати. Масового народного повстання, яке пророкували багато опозиційних політиків та громадських діячів, не сталося. Натомість влада руками ветеранів органів внутрішніх справ провела кілька «контрмітингів», на яких учасників акцій у Врадіївці та Києві було названо «бандерівцями» та «терористами», а їхні дії — спробою «перетворити Україну на Сирію».
Самодискредитація
Досить популярною в журналістських колах була версія про те, що за «роздмухуванням» подій у Врадіївці стоїть одне із провладних угруповань, так звана група «РосУкрЕнерго», яку очолюють голова Адміністрації президента Сергій Льовочкін та олігарх Дмитро Фірташ. В такий спосіб вони начебто намагалися дискредитувати та добитися відставки голови МВС Віталія Захарченка, який належить до конкуруючої групи, так званої «Сім’ї», лідером якої є старший син президента Олександр Янукович. Утім, жодних підтверджень цієї версії не було, а «спецоперація», якщо й була, то закінчилася невдачею — Захарченко залишився у своєму кріслі і, схоже, покидати його не збирається.
Натомість цілком очевидно, що протестний рух проти міліції цілеспрямовано дискредитували, а ще більшою мірою він дискредитував сам себе. Так, у першій половині липня Україною пройшла так звана «Врадіївська хода» — кільканадцять активістів пройшли пішим маршем із Врадіївки на Київ з метою домагатися відставки Захарченка та покарання всіх міліціонерів, винних у злочинах проти громадян. Від початку «Врадіївська хода» виглядала досить маргінально та непереконливо, зокрема й через те, що із самої Врадіївки у ній взяли участь, за даними різних ЗМІ, лише один–два жителі.
18 липня хода дісталася до Києва, в той же день журналістська студія «V–TV», котра була неодноразово помічена у відвертих симпатіях до влади, оприлюднила відео, на якому лідер ГО «Коаліція учасників Помаранчевої революції» Сергій Мельниченко та керівник київської організації праворадикальної партії УНА–УНСО Ігор Мазур за кількадесят тисяч доларів погоджуються «нейтралізувати» протестну акцію. Мазур і Мельниченко одразу ж заявили, що відео є провокацією, якій вони підігрували, щоб згодом розвінчати. В будь-якому разі, іміджу «Врадіївської ходи» та всьому протестному антиміліцейському рухові було завдано важкого удару. Невдовзі був і наступний: з’ясувалося, що один із координаторів маршу, Василь Любарець має подвійне громадянство, — України та США, — що не визнається українським законодавством.
Завершальна акція «Врадіївської ходи» на Майдані Незалежності була брутально розігнана учасниками спецпідрозділу міліції «Беркут», під час цього постраждали її учасники та присутні на місці подій журналісти. Вищезгаданий Василь Любарець за рішенням суду 10 днів провів під арештом. Його соратники ще декілька разів збирались на Майдані, однак їхні заклики боротися проти свавілля міліції не знайшли відгуку у киян, тож антиміліцейські протести загалом скотилися в повний маргінес.
Казус Мельника
Однак неспроможність українців самоорганізуватися для боротьби зі свавіллям міліції не виправдовує кричущої її непрофесійності. Впродовж кількох останніх місяців відбулося кілька подій, що яскраво це проілюстрували. Так, на опозиційній акції 18 травня міліція виявилася неспроможною захистити журналістів від побиття молодиками спортивної статури; на початку серпня міліціонери вкрай мляво реагували на сутички між жителями одного з київських мікрорайонів та охоронцями забудов, проти яких вони протестували; 19 серпня правоохоронці не змогли запобігти зіткненням між прихильниками та противниками чинної Київської міської ради — таких прикладів можна навести чимало.
Але найбільш виразним свідченням деградації української правоохоронної системи стала історія зі зникненням колишнього депутата від Партії регіонів Петра Мельника. Колишній нині ректор Національної податкової академії Мельник вперше «прославився» ще перед Помаранчевою революцією 2004 року, коли погрожував своїм студентам, якщо ті на президентських виборах не голосуватимуть за провладного кандидата Віктора Януковича. У 2012-му Мельник потрапив у ще одну історію, коли застосував грубу силу проти депутатки від партії УДАР Ірини Геращенко. Впродовж останніх років ЗМІ неодноразово згадувала Мельника в контексті різноманітних корупційних скандалів.
Наприкінці липня українська Феміда нарешті зацікавилась одіозним ректором і колишнім нардепом: Мельника звинуватили в отриманні хабара за вступ від одного з абітурієнтів. Суд, враховуючи поганий стан здоров’я підозрюваного (у Мельника підозріло раптово виявились серйозні проблеми із серцем), вирішив посадити його не за ґрати, а під домашній арешт. Але через кілька днів Мельник зумів якимось чином зняти з себе електронний браслет стеження і зникнути у невідомому напрямку. За його пошуки міліція чомусь взялася лише наступного дня. Згодом українські ЗМІ повідомили, що Мельник намагався перетнути кордон з Білоруссю, але був переданий українським прикордонникам, після чого… знову зник. Українська міліція і досі запевняє, що нічого не знає про ці переміщення ректора-втікача, — а за тиждень її очільник Віталій Захарченко отримує від президента орден «за високий професіоналізм», що в даному контексті виглядає відвертим цинізмом.
Скільки Врадіївок ще треба?
Організатори «Врадіївської ходи» обіцяють на осінь нові антиміліцейські акції і навіть «новий Майдан». Поки такі заяви скидаються на спробу штучно організувати революцію, коли для цього ще немає необхідних передумов. Однак такі передумови можуть з’явитися цілком непрогнозовано. Свавілля міліції, помножене на її непрофесійність, у перспективі повинне спричинитися до потужного народного бунту. Але для цього може знадобитися ще не одна Врадіївка.
