Мирослав Лаюк: «Я мислю трагедію як щось відкрите, прекрасне»
Розмовляв Богдан Ославський, Київ
Мирослав Лаюк — поет, прозаїк, драматург, есеїст. Студент Києво-Могилянської академії. Лауреат першої премії «Смолоскипа», літературної премії ім. Олеся Гончара та інших премій. У травні 2013 року вийшла друком його книжка «Осоте!», про яку відразу заговорили як про найбільше відкриття минулих років.
Поетична мова Лаюка кардинально вирізняє його серед інших яскравих представників свого покоління. У післямові до вже згаданої книжки, що вийшла друком у видавництві «Смолоскип», Василь Герасим’юк навіть вказує на її символічний зв’язок з Тичининими «Сонячними кларнетами». Мирослав Лаюк не бавиться у технічне штукарство і не ховає фокуси за спритністю рук. Він власне руки й показує. Руки, де ще багато всього під шкірою, навіть коли пише: «під шкірою осоту немає нічого».
Ми розмовляємо за кавою у його кімнаті з балконом, що виходить на старі сосни.
Мирославе, не так давно вийшла друком твоя поетична книга «Осоте!». Це підсумок? Що відчуваєш, чого досягнуто?
Я відчуваю радість. Не маю тут досвіду, але то не таке відчуття, ніби в тебе народилася дитина, бо ми з книжкою — рівні, це радше розуміння, що з’явився твій брат-близнюк, якого ти колись втратив, наче ще при народженні вас розділили. Той брат ідентичний з тобою, може тебе підмінювати, заміщувати тебе собою, але дуже часто він проявляє свій складний, але харизматичний характер, він любить Брейгеля-старшого і Паунда, а ти — Ротко й Овідія, він ненавидить гармонію, а ти до неї прагнеш, і це — прекрасно, бо стирається розуміння світу як набору стандартних ситуацій, набору готових форм, які просто постають у різних комбінаціях.
Хочу мати багато братів. Тоді не так самотньо.
Я зненавидів книжку ще до її виходу, а потім знову полюбив. Радий, що є речі, які роблять моє життя винятковим. Книжка «Осоте!» дуже самостійна як річ, а тому жива, вона іде з читачем на співтворчість, але й регламентується авторським задумом і авторськими законами. Так, це підсумок. Наступна книжка говоритиме про мене іншого, але й про старого, і про старий світ, і про той, який буде завтра, і про той, який міг би бути. Але вона говоритиме за себе сама. Я дав поезії ще одну мову, свою персональну. Я радий, як і будь-який поет, причетний до такого оприявлення свого голосу.
Очевидно, що тобі важлива цілісність книжки. Чому так?
Люди сильно розірвані, особливо тепер: Інтернет, книжки, реклама, різні національні кухні, безліч філософських й інших доктрин в одному часі і в одному просторі для однієї голови. Минулі епохи і люди мені мисляться більш цільними і не тільки через законсервованість. Це така особливість сучасності — уламковість. Книжка — це структурування думок. Ікебана чи що... Ікебана — це не просто букет: вона представляє те, що визріло з невдач у голові, хаосу, вона також має свою сакральну логіку. Тут композиція важлива. У мене в школі на трудовому навчанні ми займалися різьбою по дереву. Хоча це й геть не труд, а велике задоволення — різьба. Композиція — означає правильно покласти. Кажуть, земний орнамент відображає орнамент космічний. То мені здається, що важливо дотримуватись якоїсь цифри чи орнаменту, вони повертають загублене.
А як ти розумієш Герасим’юкову «суху різьбу»?
У Василя Герасим’юка це набагато глибше, він спеціально з цим іде в глибину — то така поетика. Герасим’юк у різьбі бачить не малюнок, а борозну в пам’яті. Йому вже слово як таке не дуже й важливе. Герасим’юкові треба, аби мова ставала «сухішою», аби вона говорила тільки тоді, коли мусить, коли має вагу. Для нього ця різьба дуже канонічна, а мені вона може розвиватися й далі, можна деколи й виїжджати за поле, спеціально. Я про різьбу кажу як про приклад, це така перша асоціація (хоча перші асоціації — ніколи не випадкові). Для мене це може бути різьба, а може бути й ікебана. Герасим’юкові важлива саме різьба і саме суха.
Розкажи, будь ласка, як писалася книжка «Осоте!», як ти до неї прийшов? Чи можеш уже сказати щось про наступну?
Наперед можу сказати хіба приблизно. Маю багато нових віршів, але це просто поезії, я не бачу в них книжки. А поки не побачу, поки не буде орнаменту, доти її і показувати не буду. Коли закінчив писати «Осоте!», я ще досить химерно побачив наступну книжку, скільки там має бути циклів, розділів і так далі. Звичайно, воно зміниться, бо поезія, в основному, приходить спонтанно, самоспрямовується. Але я мушу бути задіяним у цей рух. Як писалася перша книжка? Спочатку було написано центральний цикл («Осоте!»), і я подумав, що з цього треба зробити книжку, бо у той час ця тема і струмінь поетикальний здавалися для мене непростимими за умови їх втрати. Я подумав, що треба розкласти цикл, як квіти в ікебані чи як органи тіла, на якому маг ворожить, треба до кожного вірша дописати нові історії, спрямувати всі русла, якими притікає поезія, в одне — книжку, а не збірку. А потім її ще й деконструювати, самому. Я її переробляв, але ця ідея, що все має формуватись навколо сюжетного циклу, була мені дуже важливою. Там я побачив свою поетику як відображення себе, речі, які мені важливі в поезії.
Можеш назвати ці речі?
Це речі, які тяжіють над віршами. Які саме — хай кажуть інші, треба читати чужі рецензії на книжку. Але ці нібито «константи» рано чи пізно доведеться ламати.
Хочу знайти рецензію Валерії Богуславської для «Кур’єру Кривбасу» — мені здається, вона там дуже цікаво сказала (шукає в паперах). Ось (читає): «І цей його наскрізний осот — символ одвічної боротьби в одній особистості душі з бездушністю, серця з безсердечністю, прикривання власної суті непробивною шкірою — і сприйняття світу оголеним нервом, коли шкіру здерто не тільки з тіла, а оскальповано саму душу, що іскрить від найменшого дотику, як оголений електричний дріт. У поета з цим осотом надто складні стосунки...». Мені важливо, що ця поезія представляє мене. Там дуже багато суперечностей — я так само говорю дуже суперечливо, там є жорстокість, але це насправді вдавана жорстокість. Ця книжка — проектування багатьох можливих моїх життів. От, наприклад, вірш «тінь у річкових заростях», де розігрується історія, коли людина у заростях вільхи і верби знаходить дику качку з поглядом Богородиці, безпричинно і жорстоко вбиває її, а в кінці питає у себе: «чому тобі іноді хочеться підпалити церкву і спостерігати, як вона горітиме?». Я себе питаю. Але ніяку качку я не бив. Колись давно ми з татом заливали біля хати бетонні доріжки, поїхали на річку по щебінь. Я лопатою набирав того піску — і розбилося яйце, яке там було закопане. І мені це якось наклалося ще на історію, коли в ранньому дитинстві до моєї матері прийшла подруга з сином; син мав цуценя; ми пішли до саду, де був ставок, гратися; хлопець утопив цуценя в ставку. Я про убивство красивого, в чому теж є щось красиве, хоча про це не заведено говорити. Це ж недавно на сесії в Камбоджі занесли до списку світової спадщини ЮНЕСКО вісім українських дерев’яних церков. І до чого я веду — наклалося й те, що трапилося кілька випадків, коли священики навмисне підпалювали старі церкви, щоб громада побудувала нові. Це найстрашніше, наймоторошніше, що може бути, коли священик спалює стару церкву.
Може, він уважає, що закласти нову церкву не менш важливо?
Так. Це важливо — для релігійної експансії і маніпулювання дійсністю. Але ж він — священик — ідіот у категоріях людяності. Це нагадує історію зі скульптурами Пінзеля, які перед приїздом Папи Римського пофарбували білою емаллю. Тупість, ідіотизм, обкрадання власне мене як одного зі спадкоємців цієї культури. Повернуся до попереднього, Рембо казав: «Я — це інше», творчість — це не одиничне життя, я знаю, що воно не одиничне, тому — це проектування багатьох життів, вигадування багатьох власних імен, це проектування себе на місці іншого. І попри все, це все — ТИ.
Тому перша (робоча) назва збірки — «Ти»?
Довгий час цикл (не книжка) «Осоте!» називався «Ти!», бо це я звертаюся до осоту, а осот звертається до мене. Я до себе теж. І осот.
Щодо «Осоте!». Звісно, я писав вірші і до того, але у збірку ввійшли лише кілька з них. І я спочатку не знав, що таке осот.
То це був лише звук?
Два роки тому я йшов полем і мені придумалося слово «осот». Часто вірш народжується зі слова, навіть звуку чи запаху. А слово «осот» стало якимось моїм, я потім почитав про нього на ботанічних ресурсах, але то вже — інший шар, пізніший, він теж присутній у віршах. Перший шар — це «о», «с», «осо», «те»..., причому ці звуки належали не загалом мові, а моїй мові. Тут ніякої вказівки на фізіологію, на колір, на конкретику.
Але десь є і вказівки. На його шкіру, на те, що всередині немає нічого.
«...під шкірою осоту немає нічого / навіть легенів і бронхів / навіть печінки навіть нирки хоча б однієї / а особливо немає серця...» Жодна рослина не має серця. Правда, будь-яку рослину не можна курити...
А осот можна?
Можна: він, коли висихає, стає трубкою, як, наприклад, кінський щавель. Дітям це виглядає, як сигарета.
І ти пробував?
Пробував, звичайно (сміється). Підпалюєш, вдихаєш, стаєш, як дорослий. А ви такого не робили?
Картопляну гичку курили.
Бачиш! (сміється). Там вже далі є про форму листка тощо, але ці вірші народилися пізніше. Тут важливий не осот ботанічний, а лінгвістичний, слово «осот». Воно дуже добре, бо позбавлене культурного шару. За ним немає міфології й історії (хоча казали мені, що є все-таки якась казка про царя Осота, до якої я поки не маю цікавості, що теж симптоматично), він майже не використовується в прислів’ях та приказках, за ним немає символіки. Добре починати з чистого листка.
А щодо наступної книжки. Ти казав, що вже вимальовується певна логіка, скільки має бути віршів і поем. Можеш розповісти про це детальніше?
Є дві поеми, але я думаю зробити три, є дві серії сонетів, важливі цикли і теми — «шкільні дерева», «закинуті будівлі», «людина, яка не сміється». Але все буде по-іншому. Я чекаю приходу книжки. То я б і не видавав тепер нічого, навіть якби пропонували добрі умови, бо книжки нема, а отже, і нема предмету для розмови.
То зараз потреби наступної книжки у тебе нема. А взагалі видання (ну хоча б цієї, чи колись наступної) пов’язане з амбіціями, якщо можна про це говорити відверто?
Так, так, із людськими амбіціями. Але не тільки.
Яким чином їх має бути реалізовано?
Це ключі до багатьох дверей, які дають свободу. Мені потрібні тільки такі ключі. Ті, які ув’язнюють, теж пропонуються, але я вчуся їх відкидати.
Щоб ім’я Мирослав Лаюк більше важило?
Задля експлуатації. Є така буддистська мудрість: найстрашніше, що може статися з людиною — слава, краса, багатство. Парадоксально, бо ніби всі до цього сьогодні прагнуть. Але, як не крути, сьогодні байдуже, ЩО ти, важливе саме ім’я. Маючи його, можна втілювати грандіозні ідеї, але пам’ятати буддистів. Можна все покинути, звісно, але ще маю у що вірити.
Тоді про ім’я. Хто такий Мирослав Лаюк?
Мені важко говорити про себе. Я постійно змінююся.
А як давно мислиш себе поетом?
Іменування «поетом» все ж таки почесне. Попри те, що в інших краях світу, де поезія вмирає, його стали мислити як одну з професій, все ж я мислю поета як людину унікальну, таку, яка постійно рятує світ: я приймаю це як аксіому, над доведенням якої не збираюся думати. Тут мається на увазі не тільки поет за типом творення, ідеться взагалі про людину, яка займається збагаченням чогось невловимо високого. Довгий час мені було соромно за іменування мене «поетом». Я знав, що мої вірші погані.
Ти писав вірші, показував їх на люди і розумів, що ці вірші погані?
Так. Вони були придатні для публікації, тут домішувався ще й юнацький максималізм і амбіції, які часто отруюють. Тепер у більшості випадків я добре знаю, що написав добре, а що — ні, мені пощастило.
А якби в тебе забрали поетичний талант? Чи якби дали натомість щось інше, наприклад, музику?..
Жалію, що музикою я не займався достатньо. Велика частка поезії нерозривна з музикою. Може, мені було б комфортніше у музиці, не у письменстві. Але тут проти мене і проти всіх діє культура. Весь початок ХХ сторіччя мав параноїдальну мету наблизити поезію до музики. Може, в авангардистів це був синтез якийсь, але Томас Манн, Ніцше — всі вони мали нав’язливу ідею наблизити поезію до музики, Ніцше казав, що без музики життя було б помилкою, і я абсолютно згоден. Поети «срібного віку» також усе наближували до музики. І в Герасим’юка є «смертні в музиці, яка — ні». Культурно закріпився культ музики як найвищого роду мистецтва, я поки що не можу вийти з цього кола. Чим музика висока? Тим, що вона несе безпосередньо цей непізнаваний зміст і сенс, що його кожен сприймає, як хоче, і не потребує затрат на перероблення вербального чи візуального матеріалу. Це безпосередній контакт із тим непізнаваним. Але це теж крайня точка: такі пункти, зазвичай, є оманою. Може, добре, що література ще має цю букву як перехідну ланку. Може, перехідність, водночас розрив, мають глибшу цінність.
Знаю, що тебе часом питають про переїзд до Києва, запитують, що це змінило. Помітив, що ти не любиш таких запитань. Чому?
Бо це не грає ролі. Я будь-де можу почуватися комфортно, як і некомфортно. Це важливо зовні — інший тип простору: в Києві я отримав можливість бути у центрі подій, отримав доступ до якісної освіти, але чи це справді центр? Чи треба людині центр? Дуже дратують розподілення творчості на рустикальну й урбаністичну: сьогодні немає цих меж, хіба що тематичні межі, є добра і погана поезія — ось де проходять справжні кордони. І я абсолютно не проти зовнішнього і матеріального, я люблю чуттєве. Просто воно у якихось ситуаціях не збігається з іншим внутрішнім. Ці речі не ламали в мені мене, не було надмірного зворушення і трагедії.
Наскільки я розумію, ти взагалі не схильний будь-що сприймати трагічно?
Я можу багато чого сприймати трагічно, але знаю, що в трагедії завжди є момент катарсису. Трагедія — це не трагедія як крах і спустошення. Я мислю трагедію як щось відкрите, прекрасне, бо воно дозволяє розгорнутися і продовжитися. Я просто розучився бачити світ у категоріях «добро і зло», «світло й темрява», «початок і кінець». Я, як мінімум, не можу уявити абсолютну одиничність чи скінченність. Я не вірю в абсолютний кінець.
