Український журнал - 12/2007

Спроби життєдіяльності

Текст: Остап Сливинський, Львів

Сашко Ушкалов. БЖД. Crazynovel. Факт, Київ, 2007. 240 с. (Сер. «Exceptis excipiendis»).  

Якщо хочете знати, як це — бути «надією» певної національної літератури, запитайте в харків’янина Сашка Ушкалова. Вже книжка його «абсурдистських п’єс» «Esc», видана торік, змусила всю просунуту частину української читацької аудиторії тремтіти в солодко-тривожних передчуттях, а найновіший роман «БЖД» прогримів як добре підсилений гітарний риф, заглушивши навіть новинку від улюбленця публіки Любка Дереша. Нещодавно роман увійшов до лонг-листу премії «Книжка року Бі-Бі-Сі» і має зовсім непогані шанси пройти до фіналу. Успіх, що там не кажи.

Але, як то переважно трапляється з українськими книжками, весь «дискурс» довкола роману будується переважно з пліток, коментів і пóстів. Критики мало, зате вона цікава і різна: скажімо, Ксенія Владимирова називає «БЖД» одним із найвдаліших в ланцюгу «українського молодіжного роману» (яким би не був той «ланцюг»), Богдана Матіяш болісно тестує текст на предмет правдивості (і доходить невтішних висновків), а Іван Андрусяк, наприклад, вважає його «черговою спробою зобразити героя нашого часу», ні більше, ні менше. Рекорди б’є, як і зазвичай, анотація, в якій заявлено, що перед нами — ціла «філософія життя покоління-2000».

А може, хтось взагалі не знає, що таке БЖД? Тоді він повсякчас піддає себе великому ризикові. Бо БЖД, «безпека життєдіяльності» — це предмет, обов’язковий у більшості пострадянських вузів і покликаний донести до свідомості студентів, чому не варто кидати увімкнену праску у воду і видряпуватися на дах під час грози. І є одна дуже суттєва річ, яка єднає мене з героями роману Ушкалова: сам я свого часу цей предмет злегковажив і тепер не знаю, як жити далі.

Герої — це двоє студентів, які ділять винайняту в одного сумнівного типа квартиру у харківській багатоповерхівці. І ось, наприклад, одного ранку, прокинувшись, вони оперативно встановлюють свої часопросторові координати і виявляють, що перебувають ніде. В сенсі як часу, так і простору. Скажімо, якийсь ліфт, яким вони відважно мандрували вгору, зупинився й викинув їх на випадковому поверсі, і жодних пояснень зі штабу. «Життя часом підкидає тобі такий вакуум, в якому, наче в глибокій воді, не зможе вижити жодна риба…». Нема в цьому тексті речі, яка вражала б більше, ніж цей ефект порожнечі, більше акустичний, ніж просторовий: світ побудований таким чином, що докричатися з однієї точки до іншої неможливо, голоси глухнуть, ніби ледь чутне SOS помираючої субмарини. Якщо справді включити Ушкалова до такого собі глобального ланцюга поколіннєвих романів-маніфестів – скажімо, Селінджер із «Ловцем у житі», Керуак зі своїм «По дорозі», Коупленд із «Поколінням Х», чи, гм, Пєлєвін із «Поколінням Пі» та поляк Мірослав Нагач із «Вісім чотири», — то «БЖД» тут триматиме «лінію». Така сама безпритульність, неадаптованість і вразливість героїв, таке ж перебування на екзистенційній межі, куди вже доходять сигнали іншого буття; неприв’язаність до соціального, як у Керуака й Берроуза, означає відкритість до візій. От тільки в Ушкалова ці візії швидше так собі, фокус із заломленням світла; українське покоління-ікс не вірить у ніякі розширення свідомості, як узагалі мало в що вірить. От, наприклад, відливаєш ти в туалеті, повертаєшся до бару, а перед тобою зовсім інший інтер’єр! І ти вже готовий повірити в те, що світ нарешті розійшовся по швах і зі шпарин проблиснуло світло, як виявляється, що в туалеті два виходи, і ти просто не туди повернув. Отаке розширення свідомості. Так само й з соціальним протестом: попри щиру ненависть до всіх менеджерів, клерків і прочія «ублюдків з беджиками», герой не без задоволення знімається в рекламному ролику, і взагалі, що вдієш, коли вже навіть серед граків трапляються гопники: така вона штука, ця «соціальна модель людства». Ушкаловський протагоніст, Баз, гордо заявляє, що «свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини», але коли доходить до життєво важливого іспиту з БЖД (а який же може бути життєво важливішим?), то, виявляється, краще відкрутитися і десь передрімати, поки інші мучитимуться. Якесь воно, це покоління, не… як це сказати… непасіонарне, чи що? І, попри весь свій скептицизм, більше схильне до метафізичних скарг, ніж до прямої соціальної дії: «Хто тут господар, яке падло мене тероризує, хто режисер цього невдалого шоу?», — в пориві пристрасті риторично запитує Баз, і згодом сам собі відповідає: «Все це жорстоко відлагоджений господній бізнес».

Незважаючи на всі ці «метафізичні смутки», роман читається «без напрягу». Проста і виразна фабула (така проста, що її можна переказати одним реченням: Ікарус, приятель База, якось відмовив доньці крутого боса, в якої він був репетитором, донечка поскаржилася татусеві, і тепер за невдахами-студентами ганяють здоровані з битами, так що ті змушені рятуватися втечею на трейлері свого друга-кришнаїта) приправлена масою кумедних епізодів і анекдотів. Наприклад: у дівчинки Міли трусики з жабкою – чого б не розповісти при такій нагоді про те, як у дитинстві мучили жаб? Або: База посилають на зйомки ролика, які чомусь відбуваються на спортмайданчику школи — якраз час «затравити» кілька історій зі шкільного життя. Часом маятник хилиться у бік цих ліричних відступів так, що про сюжет якось починаєш забувати, але дарма — головне, щоб нудно не було. І справді, не нудно. Це як розмова за пивом в гуртожитку, розслабився і слухаєш, і якось навіть «в облом» поправляти, коли оповідач щось плутає, наприклад, мантру з тантрою (с. 64).

Мабуть, на «філософію покоління» це не тягне, та й на маніфест не дуже (хто сказав, що кожне покоління мусить мати свій маніфест? — от, наприклад, чому, питається, не може бути покоління, яке просто любить розповідати історії?). Але, без сумніву, «БЖД» — це далеко більше, ніж просто пригодницьке чтиво. За бажання там можна добачити цілий сніп вічних сюжетів — із блуканням лабіринтом, втечею, поверненням до утроби і переродженням. І з постійним відчуттям двобічності існування, і млосним передчуттям трансгресії, що межує вже не з удаваною, а справжньою візією: «Майдан — то гігантська рибина, що лягла на бік, даючи людям і автам рухатися по своїй втомленій лусці, а помаранчеві безрукавки кожен рік приходили, аби перетрусити її, почистити і повиганяти різних паразитів, що чіплялися до неї під час кожного дальнього плавання. Рибі це подобалося, можливо, її навіть перло від транзистора... А всім, хто сидів на ній, на цій сумній, розумній рибині, залишалося тільки сподіватися, що одного чудового дня їй заманеться поміняти боки, перекинувши всіх, разом із автами, Лєніном і транзистором у чорну глибоку воду».