РЕЦЕНЗІЇ І АНОТАЦІЇ
Інтелектуал із «часу, як він є»
Віктор Петров. Розвідки. В 3-х томах. Упорядник, автор передмови та приміток В’ячеслав Брюховецький, Київ, Темпора, 2013.
Небагато постатей української культури ХХ століття викликали стільки суперечливих думок та оцінок упродовж останніх двадцяти років, як Віктор Петров, відомий більше як творець інтелектуальної прози В.Домонтович та автор історіософських праць Віктор Бер. Ймовірна співпраця з НКВС й із зовнішньою розвідкою в німецькому тилу під час Другої світової війни досі є для багатьох учених серйозною перешкодою віддати Петрову–Домонтовичеві–Беру належне за його досягнення в літературі, літературознавстві, фольклористиці, етнографії, етнології, мовознавстві, археології, історіософії, філософії та релігієзнавстві. Дослідники життєвого шляху і творчої спадщини Петрова визнають, що важко з певністю стверджувати, коли саме учений і письменник був щирим — коли писав донос на Агатангела Кримського чи коли публікував працю «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору», яка відкрила світові обличчя радянської системи. Однак мав рацію Юрій Шерех (Шевельов), переконуючи в тому, що в жодному разі «радянська система не може претендувати на Домонтовича-письменника». Ми б додали, що й на Петрова–Бера-науковця — теж не може.
Наприкінці 1980-х, завдяки зусиллям Шереха, у Нью-Йорку побачило світ тритомне видання художніх творів В.Домонтовича, що дало поштовх вивченню спадщини цього письменника. В останні роки в Україні виходили окремі його твори (передусім романи), а також спогади й наукові праці про його постать і творчість (авторства Сергія Білоконя, Романа Корогодського, Віри Агеєвої, Андрія Портнова та ін.). І тільки тепер опубліковано тритомне зібрання наукових розвідок Петрова, що стало результатом тривалої колосальної роботи відомого дослідника В’ячеслава Брюховецького — пошуку матеріалів, опрацювання, коментування та впорядкування текстів, укладання тематичного й іменного покажчика до праць. Треба сказати, що В’ячеслав Брюховецький присвятив цій книжці не одне десятиліття, намагаючись знайти нові факти про Петрова, спілкуючись із тими, хто його знав (більшості з них серед нас уже немає), завдяки широкому колу знайомств заповнюючи «білі плями» в біографії і творчій спадщині Петрова. Ґрунтовна передмова до видання дозволяє читачеві збагнути і непересічність постаті вченого, і, що найважливіше, широкий спектр його зацікавлень, полемічність та оригінальність його тез і гіпотез.
Якщо переглянути лише назви праць Петрова, то уява намагається скомпонувати умовні три томи: археологічно-етнологічний, мовознавчо-літературознавчий та філософсько-релігієзнавчий (історіософський). Та зацікавлення дослідника тільки на перший погляд видаються різноплановими — насправді вони тісно переплетені, взаємопов’язані і навіть взаємозумовлені. Тому стає зрозуміло, з яких міркувань В.Брюховецький дотримується хронологічного, а не тематичного принципу впорядкування матеріалів. З багатьох статей складається враження, що вчений упродовж тривалого часу замислювався над одними й тими ж проблемами, знаходив щоразу нові відтінки й нюанси, висвітлював їх із різних боків і підкріплював щоразу новими прикладами. Петров є прикладом фундаментального науковця, який виступав проти партикулярності, дріб’язковості й одним із головних принципів науки вважав міждисциплінарний підхід. Наприклад, міркуючи про сучасну літературу і мистецтво, Петров пов’язує зміни мистецьких напрямів зі змінами світоглядних парадигм, із розвитком точних наук, зокрема з появою модерної фізики, яка висунула ідею розкласти атом, зробила наголос на суперечностях, відмовилася давати остаточну і єдино правильну відповідь на питання про суть тих явищ, які досліджує.
Навіть вузькоспеціальні праці Петрова тяжіють до ширшого контексту. Літературознавець Петров — автор низки статей про життя і творчість Г.Сковороди, П.Куліша, Т.Шевченка, М.Гоголя, М.Костомарова, Лесі Українки, М.Зерова, М.Рильського, і важливо те, що ґрунтовний аналіз поетики художнього тексту найчастіше поєднується з глибокою філософічністю й методологічною зрілістю дослідника. Інтерпретуючи драматичну поему Лесі Українки «Кассандра», Петров наголошує на тому, що «нам потрібний був життєвий досвід останніх десятиліть, пережиті нами катастрофи й кризи», щоб розпізнати в образі Кассандри «мотиви бунту, знання, кари й страждання-муки». У шевченкознавчих працях Петров, визнаючи виняткову геніальність поета, наполягає, що канонізування постаті Шевченка необхідно замінити належним прочитанням його творчої спадщини; біографія поета, — вважає Петров, — повинна «виходити за межі формуляру, хронологічних дат, метрики, підписаних авторських угод…». Ці та багато інших міркувань Петрова крокують у ногу, а часто й випереджують тези всесвітньознаних теоретиків літератури ХХ ст. (про недоцільність біографічного методу чи про потребу вивчення літератури з філософської перспективи).
Тритомне зібрання розвідок Віктора Петрова, сподіваємося, стане потужним імпульсом не лише для виваженої і глибокої оцінки наукової спадщини філософа і літературознавця, археолога та етнографа, а й для пошуків відповіді на питання про світогляд людини, що, тяжіючи до європейської культури, час від часу була змушена підкреслювати, за влучним висловом В.Брюховецького, «свою ідейну цнотливість» щодо радянської системи. Чи вдасться коли-небудь сказати з певністю, коли Віктор Петров був самим собою, невідомо. Але незаперечним фактом є те, що це справжній інтелектуал із «часу, яким він був» (за назвою однієї з його статей) і яким залишиться в історії, Часу, що його науковець протягом усього життя намагався зрозуміти.
Мар’яна Гірняк, Львів
Поема про два міста
Василь Махно. Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк, Тернопіль, «Крок», 2013.
До найновішого видання вибраних віршів Василя Махна увійшли тексти, присвячені двом визначальним для його життя містам — Тернополю та Нью-Йорку. Тож певним чином збірка «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом» закріплює за автором звання «топонімічного» поета. У своїх текстах Махно постійно звертався до топосів минулого й теперішнього, при тому не забуваючи закарбовувати у строфах і враження від зовсім коротких мандрів Старим і Новим світом. Поступово ця особиста топоніміка у текстах Махна витворила внутрішню ієрархію, в якій Тернопіль спочатку займав центральне місце. Проте після переїзду за океан багато змінилося не лише в житті Василя Махна, а й у його поезії. Пошук нової форми, нового способу висловлення супроводжувався і зміною краєвидів у його віршах. Домінування нью-йоркської теми стало очевидним ще у збірці «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), в якій Махно намагається не озиратися назад, а писати про світ, у якому живе сьогодні.
Проте людина — істота ностальгійна, тож усі ті місця з минулого повернулися з новою силою, а Тернопіль — найпереконливіше. У «Зимових листах» (2011) особливо щемкі та пронизливі тексти присвячені саме йому — містові юності, містові, що зробило Василя Махна поетом і на багато років визначило його голос. Тож збірка «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом» стає символічним і водночас матеріалізованим поверненням Василя Махна до «файного міста», адже й вийшла вона у місцевому видавництві «Крок».
Відкривають це видання саме «тернопільські» вірші, зібрані в розділі під назвою «Джаз», «нью-йоркський» розділ «Рок-н-рол» займає трохи більше сторінок. У вибраному переважають поезії, опубліковані впродовж останніх десяти років. Добірка «нью-йоркських» текстів представляє найновіший етап творчості Василя Махна, а також і кілька досі ніде не друкованих віршів. Сьогодні серед тем його поезії Нью-Йорк перебуває поза конкуренцією, проте цікавим є той факт, що до збірки не увійшли ранні тексти поета про Тернопіль. Можна припустити, що Василь Махно воліє повернутися до Тернополя таким, яким він є нині. Врешті, таке рішення лише додає новій його книзі цілісності, адже тексти про такі різні міста і частини світу, по суті, створені в один період із використанням подібних поетикальних прийомів. Тут багато силаботоніки, ламаних ритмів (ось де він, джаз!), несподіваних рим, житейських історій, сповнених меланхолії, відкритих для читацького співпереживання.
Чому Тернопіль для Махна — це джаз, а Нью-Йорк — рок-н-рол? Здавалося б, має бути навпаки — рок-н-рол буремної юності та джаз статечного маестро. Поезія Махна не вирішує цієї суперечності, а сам автор пояснює ідею збірки не менш поетично: «Тернопіль і Нью-Йорк — це міста минулі й майбутні, так само, як і вірші про них, неважливо — коли вони написані. Важливо інше — ця книжка, книжка-диптих, джаз і рок-н-рол, Тернопіль і Нью-Йорк, Схід і Захід, світло і тінь, янь та інь. Це поєднання непоєднуваних міст, місць і пам’ятей, ефект гримучої суміші». Що ж, Махнові дійсно добре вдалося поєднати вкрай несхожі Тернопіль і Нью-Йорк. Він зробив це так вдало, що збірка вибраного звучить ніби цілісна поема про мандри, пошуки, спогади, ностальгію, а також про повернення з мандрів і знайомство з новими читачами. Схоже, саме про це йдеться колись тернопільському, а тепер уже нью-йоркському поетові Василеві Махну, коли він пише, згадуючи старі часи:
«…всіх чотирьох поставлять не за абеткою й зростом
а підприємлива молодь змінить «Козу» на «Корову»
я хочу щоб ми були джазом для них й рок-н-ролом
разом із Бруклінським мостом».
Андрій Дрозда, Львів
У пошуках наріжного каменя
Рапорт про стан культури і НУО в Україні, Fundacja Open Culture, Lublin, 2012.
«Рапорт про стан культури і НУО в Україні», створений з ініціативи Фундації «Open Culture», — це спроба поєднати розрізнені голоси культурних середовищ у змістовний діалог або й полілог, із метою з’ясувати актуальний стан незалежної культури в Україні, причини та можливі шляхи розвитку. Ініціатор проекту Павел Ляуфер зазначає, що колектив видання, «прагнучи обійтись без академізму і дипломатії», передусім хотів «привернути увагу до українського питання». Що ж, зовсім без академізму не обійшлося: окремі автори, усвідомлюючи фундаментальність проблеми, так і норовили використати у своїх статтях по кілька діаграм і цитат із Жиля Дельоза, проте, я впевнений, що читач мав би пробачити благородний порив автора підперти свою позицію авторитетним іменем. Заради справедливості треба відзначити, що з важкостравними аналітичними статтями у «Рапорті» сусідують і тексти легких жанрів — есеї та інтерв’ю. Редактор видання, а також автор однієї зі статей Микола Рябчук висловив сподівання, що поєднання різних поглядів спричинить їх «синергічну взаємодію». «Її результатом мало би стати панорамне бачення сучасної України як країни з багатою, різноманітною й перспективною культурою, а головне — з молодим і динамічним громадянським суспільством, яке цю культуру розвиває й підтримує — всупереч загальній дисфункціональності нереформованої посткомуністичної держави», — зі стриманим оптимізмом пише він у передмові.
Втім, після прочитання всіх текстів «Рапорту» цей оптимізм зникає. Докладається до цього й сам Микола Рябчук, який у статті «Українська культура після комунізму: між постколоніальним визволенням та неоколоніальним поневоленням» прогнозує для україномовної культури животіння в квазі-діаспорному гетто. Вже у статті Рябчука, яка відкриває «Рапорт», виявляються головні больові точки, які раз по раз виникатимуть у текстах інших авторів: стосунки культури й держави, вплив ринку на стан культури, значення демократії для розвитку культури, мовний конфлікт в українській культурі.
Постійні скарги авторів на бездіяльність держави у справах культури викликають подив, адже предметом розмови мав би бути стан незалежної від держави культури, позаяк повна назва проекту Фундації «Open Culture» звучить так: «Рапорт про стан незалежної культури і НУО в країнах Східного партнерства і в Росії». Проте в багатьох текстах трапляються формулювання на кшталт: «відсторонення держави від регулювання процесів у сфері культури загрожує культурною колонізацією», «відсутність постійної уваги до культурної сфери з боку влади...» etc. На щастя, не всі голоси в цьому хорі співають одну партію, а дехто навіть псує гармонію. Наприклад, Світлана Олешко відзначає, що вирішальним фактором появи незалежної культури є індивідуальна ініціатива, а головною перепоною для розвитку культурних ініціатив — тиск із боку держави. «Основний шлях — це повалення окупаційного бандитського режиму і невтручання держави у культуру та мистецтво», — вважає Світлана Олешко. Інші автори уникають радикальних тверджень, однак навіть ті, хто відстоює позицію сприяння держави культурним ініціативам, визнають абсурдний характер державної політики в культурній сфері. Зокрема, Олександр Буценко звертає увагу на недоліки чинного законодавства: «На сьогодні понад 30 законодавчих документів безпосередньо і майже 300 опосередковано регулюють діяльність у галузі культури, але […] видимих змін, що сприяли б перелому негативних тенденцій, не відбувається». Після цього експерт висновує, що законодавчі інструменти недосконалі, а отже, їх треба вдосконалювати і змінювати. Стиль узагальнення в цьому випадку не сприяє розумінню проблеми та її розв’язанню. Адже зрозуміло, що ті триста законодавчих актів — це спрут, здатний затягнути на дно навіть найбільшого ентузіаста і задушити найамбітніший проект. Звісно, зручніше висловлюватися мовою компромісу, вживаючи формулювання «неналежний контроль за використанням цих інструментів».
Поруч із претензіями до державної політики в «Рапорті» звучить недовіра авторів до здатності ринкових механізмів задовольнити культурні потреби українців. Про шкідливий вплив «великих грошей» на культурну сферу говорить, зокрема, Катерина Ботанова в есеї «Біг по колу»: «Приходить розуміння того, що в царині візуального мистецтва в Україні панують приватні преференції (часто не підкріплені ані освітою, ані знанням) […]. Й ці інтереси фактично цензурують царину тільки у м’який і неочевидний спосіб, коли догори підноситься видовищне, популярне, продаване, трендове, а без підтримки залишається експериментальне, нове, лабораторне, камерне, політичне, критичне...». Хто ж повинен підтримувати камерні й політичні експерименти митців у такій ситуації? Катерина Ботанова киває у бік держави.
Окрім держави, улюбленим фетишем культурних експертів залишається демократія. «Більше демократії означає більше культури» — можна перефразувати слова Єжи Онуха. Зрозуміло, що маємо справу із бінарною опозицією, в якій демократія асоціюється зі всіма красивими й корисними проявами буття, а тиранія відповідає за темний бік Місяця. Отже, далі автор уже не пояснює механізмів, що через них демократія впливає на культуру, а зосереджується на штампах і загальних рекомендаціях про покращення «стандартів демократії».
Важлива проблема, що прозвучала на сторінках «Рапорту», проте так і залишилася невирішеною, — сакраментальне мовне питання. Микола Рябчук привертає увагу до нагальної потреби захистити україномовну культуру від російської інтервенції. Андрій Любка спочатку висловлює впевненість у тому, що російськомовної української літератури не існує, а через дві сторінки зараховує до найуспішніших українських письменників російськомовного Андрія Куркова. Вже сам Курков в інтерв’ю зізнається, що багато колег по цеху не вважають його українським письменником і що він часто відчував тиск через вибір мови. Звісно, мовне питання набуває такої гостроти не у всіх жанрах мистецтва — окрім матеріалів, присвячених станові української літератури, воно побіжно виринає хіба у зв’язку з кінематографом і музикою.
«Рапорт» справді актуалізує питання стану української незалежної культури, та навіть у загальних спробах тлумачення цієї проблеми бачимо суттєві розбіжності. Експерти — теоретики й практики зі сфери культури — висловлюють суперечливі погляди на визначальні аспекти розвитку незалежної культури. Зазвичай автори чітко діагностують тривожні симптоми, проте уникають озвучувати рецепти виходу зі скрутної ситуації, переважно обмежуючись загальними рекомендаціями. Тож без відповіді залишається надто багато питань: як замінити закостенілу систему пострадянських інституцій, яким чином можна поєднати державний патерналізм щодо культури та закони ринку, які зміни в законодавстві необхідні для активізації діяльності неурядових організацій etc. Врешті-решт, автори «Рапорту» погоджуються щодо безумовної цінності культури, проте нерідко висловлюють вкрай різне бачення щодо її значення для суспільства: від наріжного каменя, «на якому формуються сенси життя», до марксистської надбудови — красивого флюгера на даху.
Андрій Дрозда, Львів
