УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2013

Владислав Троїцький: «Настає час повернення до нормальних людських цінностей»

(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])


 

Спілкувалась Анастасія Гайшенець

 

Не секрет, що театральний процес в Україні перебуває на маргінесах уваги мас-медіа. Театральні режисери й актори майже невідомі широкому загалу. Винятком із цього правила є режисер, продюсер та підприємець Владислав Троїцький, чия інтенсивність присутності в медіапросторі може протистояти цієї осені провідним ньюзмейкерам країни. Така увага є небезпідставною. Відомий передусім як режисер-засновник Центру сучасного мистецтва «ДАХ» та продюсер музичних колективів «ДахаБраха» і «Dakh Doughters», із суто мистецької постаті Троїцький поступово перетворився на харизматичного лідера покоління, здатного заохотити до дій та повести за собою людей. Доказом цього є незалежний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, який уже шостий рік поспіль проходить завдяки ініціативі та фінансовій підтримці Троїцького.

 

Кожного року ГОГОЛЬFEST супроводжує ідеологічне підґрунтя, яке налаштовує на певний тип сприйняття програми фестивалю. В цьому році українству було запропоновано «присвоїти ГОГОЛЬFEST» та обрати «співтворчість замість споживання». Перформанс відкриття, який, власне кажучи, мав стати маніфестом усього заходу, носив назву «АНІ БОГ, АНІ ЦАР, АНІ ГЕРОЙ», що є цитатою з «Інтернаціоналу». Незважаючи на буремний пафос, лозунги, що їх «тато ГОГОЛЬFESTу» транслює в ефір, далекі від деструктивної риторики революцій. Головний месидж ідеологічної системи, що нею «обріс» фестиваль, полягає у важливості творчо активної життєвої позиції.

 

Відчайдушний настрій, що супроводжував цьогорічний фестиваль, є природним. Адже наприкінці літа було оголошено про припинення існування ЦСМ «ДАХ» — театру-улюбленця київської публіки, а останнім часом і репрезентанта українського мистецтва на міжнародних театральних форумах. Причина банальна: подальша фінансова неспроможність утримання театру Владиславом Троїцьким та абсолютна байдужість влади у відповідь на всі заклики про фінансову підтримку колективу.

 

В інтерв’ю для УЖу спілкуємося з Владиславом про особливості ГОГОЛЬFEST–2013, про те, чому театр «ДАХ» не може далі працювати на постійній основі, про дефіцит якісного візуального продукту, про те, як подолати відірваність театральної галузі України від світового контексту...

 

ГОГОЛЬFEST відбувся уже вшосте. Що ви ставили собі за мету, коли створювали цей проект і чи досягнуто поставлених цілей?

ГОГОЛЬFEST кожного разу новий. Шість років тому був один світ, зараз він зовсім інший. Так само, як і я, і всі ми. Єдине, що можу сказати, що у фінансовому аспекті спочатку це був суто мій проект. Потім до мене долучився підприємець Євген Уткін. А вже цього року організаційні видатки було частково покрито за рахунок коштів, вилучених з продажу квитків, та допомоги дрібних меценатів.

 

Яка концепція ГОГОЛЬFEST–2013?

Минулого року ми (команда ГОГОЛЬFESTу) заявили, що робимо фестиваль «своїми силами». Це була зона тотального подвигу і водночас жест відчаю. Дуже хочеться вірити, що цей фестиваль справді потрібен людям. Не лише тим, які створюють його як митці, але й тим, хто приходить туди як глядач. Тому цьогоріч ми запропонували створити наш фестиваль сучасного мистецтва спільними силами. Ані великих спонсорів, ані підтримки держави ми не маємо. Хоча, зрештою, це має і свої переваги: ми маємо свободу, адже ГОГОЛЬFEST — це фестиваль вільних людей. Не знаю, як вам, але мені катастрофічно бракує «поля» людей з нормальними очима, ясними позиціями, з нормальними цінностями. Таких людей немало, але важливо, щоб вони зібралися разом, тому що часто вони просто не знають про існування одне одного. Ідея полягає в тому, щоб ці люди прийшли не просто дивитись, але і щось робити — вчитися і вчити. Треба виховувати в собі почуття власної гідності за те, що ти українець, киянин, та й просто людина. Пишатися своєю ідентичністю перед власними дітьми, перед іноземцями. Це моя мрія і, думаю, що це мрія багатьох нормальних людей. На жаль, я та співзасновник фестивалю Євген Уткін уже не в змозі просто дарувати. Але ми готові працювати і, сподіваюся, люди теж до цього готові.

 

Чи можливо вивести ГОГОЛЬFEST на самоокупність? Чи був вдалим ваш експеримент із продажу квитків?

Фінансування заходу на кшталт ГОГОЛЬFESTу лише за рахунок продажу квитків є неможливим. Насправді це дуже великі витрати. Навіть з урахуванням того, що майже всі артисти виступали без гонорарів — тим самим робили свій внесок у створення фестивалю, — коштів, отриманих від продажу квитків, вистачило лише на оренду техніки. Але те, що люди змушені працювати безкоштовно, — ненормально. Саме тому я зараз займаюся створенням опікунської ради фестивалю, яка б знайшла шляхи фінансового утримання ГОГОЛЬFESTу. Якщо найближчим часом я не зрозумію форму його потенційного фінансування, то з мого боку буде авантюризмом входити в наступний ГОГОЛЬFEST без бюджету. Мені вже набридли звинувачення в тому, що в нас незбалансована програма. Я не бажаю весь час виправдовуватися. Вдасться нам знайти стартовий капітал, який склав би принаймні 30–40 % бюджету фестивалю, — у квітні ми беремося до підготовки. Ні — до побачення! Тому що насправді програму фестивалю треба робити «бек-офіс» — силами людей, які працюють цілий рік у режимі повної робочої зайнятості. Силами самих лише фрілансерів фестиваль не збудуєш.

 

У програмі ГОГОЛЬFESTу високопрофесійне мистецтво межує з аматорством. Які жанрові та стилістичні рамки фестивалю?

Насправді це не є моїм «ноу-хау». Так було завжди на всіх великих (принаймні театральних) фестивалях. Це нормальна, стандартна форма. Є те, за що відповідає менеджмент фестивалю, так звана офіційна програма «IN», і програма «OFF», куди можуть потрапити всі охочі. І насправді атмосферу створює саме «OFF», тоді як «IN» задає рівень. Власне таким є мій підхід до формування фестивальної програми. Так, наприклад, в останній день фестивалю ми віддали сценічний майданчик театральним колективам програми «OFF» — жодної селекції ці вистави не проходили. Ми просто розподілили час між тими, хто виявив бажання взяти участь у демонстрації своїх театральних доробків.

 

Гаслом цьогорічного фестивалю став заклик до співтворчості замість споживання. Чи знайшов він відгук?

Звичайно, були ті, хто сприймав фестиваль як певного рівня розважальну програму. Тому час від часу я стикався з претензіями стосовно якості програми. З іншого боку, знайшлося дуже багато людей, які відчули, що цей фестиваль належить їм. Вони почали самостійно творити щось в окреслених межах. Я думаю, що в такого роду проектів без «присвоєння» окремими лідерами частки його простору майбутнього нема. Майбутнє ГОГОЛЬFESTу — за аутсорсингом.

 

Наприкінці серпня ви оголосили про закриття ЦСМ «ДАХ», а під час ГОГОЛЬFESTу відбулася двоетапна вистава-перформанс символічного прощання з історією «ДАХу». Ваш театр був головним улюбленцем творчої молоді Києва. Як місту жити без «ДАХу»? Яка доля чекає на акторів трупи?

З одного боку, це природний процес. Ще задовго до цього літа у «чоловічої частини» театру з’явилися сумніви стосовно доцільності подальшої роботи у форматі репертуарної трупи. Тому що це пекельно: по 20 разів на місяць виходити на сцену досить складно. Якщо творити якісний театр, театр без жодних халтур, то це випалює душу. З одного боку, мені складно стало самостійно утримувати трупу з 15-ти осіб. З іншого — втомилися самі актори. Тому ми вирішили зробити «брейк» і перейти у формат проектної роботи. Паралельно існує музичний проект «ДАХу» у вигляді «ДахаБрахи» і «Dakh Doughters», в них усе чудово, вони затребувані. До речі, у найближчих планах — постановка двох театралізованих шоу для «Dakh Doughters». А 10 жовтня вони виступатимуть з концертом в Парижі. Життя триває.

 

Яким сьогодні має бути театр, аби зацікавити глядача, пересиченого інформацією та візуальними образами?

Насправді в Україні є серйозний дефіцит якісного візуального продукту. Візуального театру як художньої форми практично не існує. Окрім, можливо, якихось дослідів Дмитра Богомазова. З іншого боку, є дефіцит ідей та щирості. Взагалі, про що говорити? Здебільшого театр пострадянського простору працює на ностальгічних мотивах. Але ностальгічна нотка передбачає публіку, що невпинно старішає. І, відповідно, вік глядачів у залі з кожним роком зростає. Те ж саме відбувається зараз у Європі. Для того, аби звернутися до молодшої публіки, є два варіанти: йти епатажною лінією жорсткого натуралізму (шлях, яким рухалися свого часу британський, німецький, а зараз і російський театри). Але від цього дуже швидко втомлюєшся — може, комусь і приємно копирсатися в життєвих проблемах маргінесу, але «достоєвських» чомусь з’являється мало. Тому я вважаю, що зараз починається повернення до звичайних людських цінностей: любові, щирості, сентименталізму.

 

В чому ви вбачаєте щирість сучасного театру? Чи не буде це поверненням до мелодраматизму радянського кіно? В чому нова щирість?

Добра мелодрама навряд чи може вважатися «низьким жанром». Я вважаю за щастя побачити в нашому театрі вистави, подібні, наприклад, до фільму «Любов і голуби».

 

Ви багато подорожуєте країнами Європи. Як ви оцінюєте театральну ситуацію України в міжнародному контексті? Де ми знаходимося?

Ми знаходимося в глухомані. Це ніби провалля в землі, і тут люди живуть своїм життям. Складається враження, що світу ніхто не бачить, фактично, так і є — в театральному середовищі більшість є «невиїзними». «Контекст» до нас доходить, але із затримкою років на десять. Для світу українського театру не існує в жодному вигляді. Немає його. України для культурного світу практично немає, а для пересічного європейця її немає взагалі. Ми нічого не можемо запропонувати світові, тому що в нас немає культури виробництва якісного театрального продукту. Це те саме, що їхати «запорожцем» на Франкфуртський автомобільний салон: теж машина, є колеса, є двигун. Але туди їхати не варто. Тому що нас там сприймуть у кращому випадку зі зневажливою поблажливістю. Для того, аби вступити в інтернаціональний культурний діалог, треба добре підготуватися.

 

Що маєте на увазі під словом «підготуватися»? Як загалом подолати відірваність українського театру від світу?

Може бути кілька варіантів. Перший: трапляється диво, і в нашій країні починають думати про стратегію культурного розвитку, опікуватися міжнародним реноме. Тоді в усіх наших національних та академічних театрах знаходиться зона, де напрацьовується модель іншого типу театру, яка підтримується державою. Створюється спеціальний центр, відповідальний за впровадження цієї програми. Приймаються заявки проектів. Створюється прозорий конкурс та експертна рада, де присутні іноземні та українські експерти, які визначають, чи відповідає поданий проект світовому контексту. Починається розробка нових театральних технологій, цілеспрямована підготовка кадрів, які поступово починають змінювати чинних керівників, знову ж таки на основі відкритого конкурсу. Що стосується альтернативного шляху, то його ми намагаємося випрацювати на моделі ГОГОЛЬFESTу.

 

Практично всі талановиті режисери, з якими ви розпочинали творчий шлях, зараз в еміграції. Що вас утримало і далі утримує в цій країні?

Просто я тут живу. Тут я сформувався як особистість. Звичайно, все непросто. Тепер я також буди жити на декілька країн водночас. Але дім, діти і натхнення — у мене тут.

Український журнал