УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2013

Театральна критика в Україні: режим перезавантаження

(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])

 

Текст: Майя Гарбузюк, Львів

 

Сучасний театральний процес в Україні по десятиліттях цензурних обмежень та ідеологічного пресингу нарешті стає таким розмаїтим, що охопити і проаналізувати його під силу хіба що десяткам часописів та справжній армії критиків.

 

«Армію критиків» можу без вагань представити відомими в Україні та за її межами іменами: С.Васильєв, О.Вергеліс, Г.Веселовська, Н.Владимирова, А.Гайшенець, В.Жежера, В.Заболотна, О.Клековкін, А.Липківська, В.Неволов, М.Ніколаєнко, А.Підлужна, В.Собіянський, Н.Соколенко, І.Чужинова, Г.Шерман (Київ); Ю.Коваленко, І.Лобанова, М.Прево (Харків); Л.Томенчук, А.Тулянцев (Дніпропетровськ); С.Максименко, М.Оверчук (Львів) та ін. Щоб «зустрітися» з ними, достатньо відкрити сторінки серйозних фахових часописів: «Український театр» (засновник — Міністерство культури України та Національна спілка театральних діячів України), «Кіно.Театр» (видає Національний університет «Києво-Могилянська академія»), «Просценіум» (видає Львівський національний університет імені Івана Франка), газети «Культура і життя», «День», «Дзеркало тижня», «Україна молода», інтернет-портали (teatrе.ua, teatral.org.ua), послухати/подивитися передачі національних теле- та радіоканалів.

Наважуюся на такий довгий і далеко не повний перелік прізвищ своїх колег задля того, щоб підкреслити: вони є! Надзвичайно цікаві особистості з різними поглядами на світ і мистецтво театру, з різними стилями письма, представники різних вікових поколінь та методологічних шкіл, ці люди справді люблять театр і займаються вельми невдячною справою — пишуть про нього. Чому невдячною? Бо газет, часописів, програм, зацікавлених у театрально-критичних матеріалах, вкрай мало. Українське суспільство не надто переймається театром, тож йому не потрібні й ті, хто про нього пишуть. Вони, — критики, — сьогодні потрібніші радше одне одному, окремим театрам та фестивалям, що прагнуть мати фаховий «погляд збоку», кільком «просунутим» редакціям всеукраїнських газет та телеканалів, поодиноким спеціалізованим виданням. У декораціях сьогодення такі «мізансцени» не викликають подиву.

 

Театральна критика «за залишковим принципом»

Багаторічна відсутність державної політики в галузі культури до певної міри знецінила як сам мистецький продукт, так і його віддзеркалення — працю критика. Прикро констатувати, що сьогодні займатися в Україні театральним мистецтвом і театральною критикою рівнозначне гамлетівському «ставати на прю із сотнею бід». Тому майже всі згадані театрознавці працюють у наукових та навчальних установах, провадять педагогічні і/або дослідницькі студії, пишуть і захищають кандидатські й докторські дисертації (схожі речі відбуваються, до речі, і за кордоном), вправляючись у рецензуванні поточного театрального процесу у «вільний від роботи час», «за залишковим принципом». Тому природно, що театральна критика України не встигає за театральним життям, і це є очевидним для кожного, хто бодай приблизно уявляє собі театральну мапу України.

Зосередження професійної автури відбувається в Києві, Харкові, Львові, і пов’язано це не лише з інтенсивністю мистецьких середовищ міст, а й із присутністю тут театрознавчих вищих шкіл (у Києві та Харкові вони є складовими мистецьких вишів, у Львові — класичного університету). Театри цих міст частіше потрапляють в поле зору критиків, цьому ж сприяє і фестивальний рух, хоч не такий жвавий як, скажімо, в сусідніх Росії чи Польщі. Окрім того, саме національні університети — Києво-Могилянська академія та Львівський університет імені Івана Франка видають власним коштом два з трьох в Україні спеціалізованих журналів.

Але ж в Україні діє понад сто професійних театрів, кожен з яких щосезону в середньому випускає 45 прем’єр, низка недержавних театрів, шерега фестивалів, розмаїтих премій (чого вартує одна лише «Київська пектораль», до експертної роботи в якій залучено всі покоління критиків столиці!). Проте під аналітичне театрознавче перо потрапляє нині ледве десята частина створеного в Україні сценічного «продукту». Системний моніторинг театрального процесу відсутній: організаційно та фінансово підтримувати мережу професійної критики сьогодні не в стані ані профільне міністерство, ані Національна спілка театральних діячів України, ані будь-яка інша структура.

 

Втома та безнадія

Іронія полягає в тому, що державні театри не потребують «рефлексій» з приводу своєї діяльності. Вони власноруч виставляють собі оцінки: у вигляді статистичних звітів про кількість глядачів, куплених квитків, виїзних вистав, спожитих коштів та отриманих звань. Оцінки критики в параметри успіху театру насправді не входять, а оскільки ще й часто відбігають від статистики відвідуваності сценічних видовищ та благополуччя фінансових показників, то й поготів «незручні». Про кількість публікацій керівництво театру згадує зазвичай при подачі документів на статус «академічного» або «національного»; тривала процедура присвоєння театральному митцеві звання «заслуженого» або «народного» (атавізм радянської доби, що міцно тримається в нашому суспільстві, напряму пов’язаний із системою розподілу матеріальних благ) відбувається теж без коментарів критиків: це прерогатива чиновників та менеджерів від культури. Хоча безсторонні цифри засвідчують: зацікавлення театром в Україні спадає навіть у традиційно театральних містах, усупереч наявності «статусних» театрів та акторів зі званнями.

Належна увага до театру відсутня і в українському медійному просторі. Лічені одиниці театральних та радіопередач як на центральних каналах, так і в обласному телерадіомовленні — крапля в морі, порівняно із практикою зарубіжних колег.

Тож не дивно, що тектонічний розлам поміж самим театром і тими, хто його описує та коментує, нині в Україні сягнув чи не найглибшої прірви. Тому повноцінно зафіксувати й оцінити театральний процес вітчизняна критика сьогодні не спроможна. І зовсім не через втрату фаховості. Радше від втоми та безнадії.

 

Без фінансів та потреби

Наразі мусимо визнати: через десять років реконструювати театральне життя України за друкованими матеріалами буде неможливо. Як неможливо сьогодні на основі публікацій у пресі з’ясувати особливості того чи іншого театрального сезону минулого десятиліття. Редакції обласних та міських газет віддавали і віддають перевагу журналістам перед професійними критиками, орієнтуючись на смаки та мову масової аудиторії. Тож про адекватну фіксацію та спроби аналізу не йдеться — для цього потрібне треноване око й інструментарій фахівця. Проте і журналістам, серед яких справді чимало залюблених у театр, актори та режисери обласних театрів вдячні за увагу до себе: інтерв’ю, прем’єрні відгуки, ювілейні панегірики, звичайно, жорстко «форматовані» та регламентовані редакційною політикою газет, тим не менш підтримують інтерес до театру в широких колах.

Особлива роль тут би мала належати невеликим регіональним театральним журналам, орієнтованим на місцевих професійних авторів і театральну публіку. Київська «Контрамарка», харківське «Нове мистецтво», дніпропетровський «Театр-плюс», львівська «Театральна бесіда», одеська «Аркадія» — ці та подібні до них часописи гідно виконували свою важливу місію. Але до свого десятилітнього ювілею (як-от «Аркадія») цього року, дожили не всі. «Театральна бесіда» зійшла зі сцени після п’ятнадцятилітньої праці, решті не судилося й цього. Головна проблема — відсутність фінансування. До речі, схожі проблеми є і в закордонних колег. Редакція єдиного в Росії товстого театрального журналу «Петербургский театральний журнал» цього літа оголошувала громадський збір коштів на підтримку свого сайту; найдавніший російський фаховий часопис «Театр» стабілізував свою діяльність лише 2010 року. Криза паперових видань, скорочення накладів, а відтак і персоналу, призвели до певних втрат позицій в царині театральної журналістики в Польщі.

Проте, крім фінансових проблем, наші польські та російські колеги видаються набагато потрібнішими своїм співвітчизникам. Виразна державна ідеологія цих країн, значно потужніше фінансування в галузі культури істотно живлять діяльність як самих театрів, так і театральної критики. Тому тут помітно ширший діапазон фахових видань, присвячених сучасному театрові в найширших його проявах: професійному театрові, фестивалям, драматургії, сценографії, театрові ляльок, організації театральної справи, аматорському театрові. Тут помітний вищий престиж професії. Тут дещо інше ставлення до самої особи театрального критика.

 

Що підлягає «перезавантаженню» покаже час

Театральна критика в Україні сьогодні переживає кризу не лише жанру, а й власної «ідентичності». Кому й для кого писати, як і де друкуватися, хто може себе сьогодні назвати професійним театральним критиком, і чи варто взагалі ним бути — на ці та інші питання вже кілька років дискутують українські театрознавці.

Чи можливо за таких умов виховати гідне майбутнє покоління театральних критиків? Питання риторичне. Але з власного педагогічного досвіду переконуюсь у тому, що приплив нових непересічних особистостей до студентських театрознавчих лав триває. Звісно, має театрально-критична педагогіка і свої закономірності: мобільного театрального критика легше виховати у мистецькому ВНЗ, де весь навчальний процес зорієнтований на фахові дисципліни. Класичний університет з його значно суворішою дисципліною та академічними настановами — добра територія для виховання науковця, дослідника, зокрема, історії театру.

Зрештою, вибір виду діяльності у царині театрознавства — справа винятково особиста. І сьогодні українська театральна критика — значною мірою справа молодих. Добре чується «Коза» — унікальний за своїм дизайнерським вирішенням часопис, створений молодими художниками Богданом та Оленою Поліщуками. В оновленому складі редакції найдавнішого часопису «Український театр» — недавні випускники Київського національного театрального університету імені І.Карпенка-Карого. Регулярно наповнюється рубрика для початківців у часописі «Просценіум», де маю честь бути відповідальним редактором. А троє студентів ЛНУ імені Івана Франка (майбутні театрознавець, культуролог та філософ) щойно зареєстрували власне культурологічно-театрознавче видання.

Що ж підлягає «перезавантаженню» в українській театральній критиці? Методи? Мова? Покоління? Фінанси? Покаже час.

Український журнал