Український журнал - 1/2008
Холодно як у Росії
(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])Текст: Лубош Палата, Прага
Коли дуже холодно, то в нас кажуть, що холодно як у Росії. А коли вже страшенно холодно, то кажуть: холодно як у Сибіру. А холодно як у Росії, було і в Луганську, куди я поїхав минулої зими. Не дивно, бо хоча Луганськ і знаходиться в Україні, та до Сибіру звідти ближче ніж з Москви. Та не лише градуси спричинили те, що в Луганську я себе почував, як у Росії. Речей, які б мені нагадували, що я в Україні, було дуже мало. Час від часу десь можна було побачити український прапор, почути українську, прочитати напис на офіційних будівлях... Але ніколи не забуду, як тоді у цій снігом заметеній країні, в той самий час, коли Київ майорів помаранчевими кольорами, тут на кожному кущі висіли сині стрічки, по-феодальному попереджаючи всіх приїжджих, що тут вже «Януковичеве», що тоді означало «російське».Україна не одна, їх дві, якщо не більше. Та, котра дивиться на Захід і та, котра весь час згадує Схід. «Україна А» розмовляє українською, «Україна Б» — російською. Але це не унікальна ситуація: є ще багато місць, де говорять і так, і так, не кажучи вже про ті місця, де розмовляють чеською, угорською чи татарською. Та варто зауважити, що кордон, який ділить ті дві України, за останні двадцять років, протягом яких я приїжджаю в Україну, посунувся значно далі на схід. Скажімо, Київ нині більш українське, ніж російське місто, хоча двадцять років тому це було якраз навпаки. Але до часу, коли Україна прийде і в Луганськ, треба буде народити ще дві-три генерації. І європейська Україна повинна стати для Луганська привабливішою, ніж євразійська Росія. Те, що це в майбутньому станеться — цілком реально, але наразі це виглядає доволі сумно. Мабуть, багато хто вже задавав собі питання, а чи не краще її поділити на Лівобережну і Правобережну, а Одесу, подібно до міжвоєнного Гданська, залишити вільним містом?Як колишній громадянин Чехословаччини можу відповідально сказати, що це —можливо. Без емоцій, без великих наслідків для економіки і життя загалом, і до того ж у термін, який буде не довшим ніж півроку. П’ятнадцять років тому у Чехословаччині для цього вистачило одних не дуже вдалих виборів. І у Чехії, і в Словаччині до влади прийшли політики, які хотіли панувати самі, нехай навіть у вдвічі меншій державі. І все. Жодних референдумів, жодних важких переговорів. Через півроку, 31 грудня, я танцював у Братиславі на майдані СНП як громадянин у своїй державі, а після півночі я раптом став там іноземцем.
У Словаччину я повернувся через кілька років у якості постійного закордонного кореспондента, і почував себе так, як мабуть почувалися кореспонденти британських газет після розпаду імперії в Індії чи Ірландії, або кореспонденти російських газет (після розпаду іншої імперії) — у Києві. В Росії для такого роду країн вигадали назву «близьке зарубіжжя», і це словосполучення я не сприймаю лише у принизливому значенні, хоч його і придумали «москалі».
Це зарубіжжя дійсно близьке, аж настільки, що не можеш не замислюватися: а чи треба було, аби воно взагалі тим зарубіжжям стало, і чи добре, що воно ним залишиться? Як після звичайного розлучення задаєш собі запитання: а чи треба було розлучатися, і чи не добре було б усе повернути назад? Є народи, які вміють нормально розлучитися (як чехи зі словаками), а є народи, які в неприязні, але надалі залишаються жити разом — британсько-французька Канада, фламандсько-валлонська Бельгія, де вже півроку не можуть сформувати уряд. І є також держави, які хоч і знали, що буде важко жити разом, усе ж «повінчались» — починаючи зі Східної та Західної Німеччини і Європейським Союзом закінчуючи.У релятивно безпечному світі, в якому нині живемо, і в малій державі може житися непогано. Навіть часом краще ніж у тій великій. Але у важкі часи, котрі іноді настають, все змінюється. Тоді в єдності — сила. Я думаю, що це правда, бо колись і комуністи про це казали. І, — гадаю, всім зрозуміло, — не про відновлення Радянського Союзу йдеться.
