Український театр і театр з України
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Доволі особисті нотатки
Текст: Олександр Ірванець, Ірпинь
Авторові цих рядків протягом десяти років довелося бути членом журі на великому фестивалі сучасної п’єси. Фестиваль цей спершу проходив у Бонні, точніше, — у його передмісті Бад-Годесберг, а з 2004 року — у Вісбадені, земля Ессен. Визначався фестиваль як бієнале (спершу «Bonner Biennale», згодом «Biennale der Wiesbaden»), тож відбувався у парні роки. І представлені на тому фестивалі були сучасні п’єси. Свіжі, нещодавно написані, рік-два-три тому, і майже невідкладно прочитані режисерами, визнані вартими й поставлені у театрі. Протягом тих двотижневих відвідин Німеччини вдалося переглянути кілька десятків спектаклів — чудових, яскравих, сповнених режисерських відкриттів і осяянь. Це були постановки з Італії й Бельгії, з Болгарії і Фінляндії, з Росії і Румунії.
Вистави, що їх привозили до Німеччини, були найрізноманітнішими за жанровим і стилістичним вирішенням, проте об’єднувало їх одне — високий рівень реалізації. Шедеврами, звісно ж, були не всі, проте відверто слабких постановок не було, та й бути не могло. До сьогодні свіжі у пам’яті спектаклі Кристіана Люпи з Польщі, Алвіса Германіса з Литви, Еліна Ранєва з Болгарії, Альберто Боаделли з Каталонії. Це були незабутні видовища, фестиваль був просто святом театру, і єдиною деталлю, що трохи псувала настрій, була «посада» члена журі. Хоча й у цьому все було начебто пречудово — ми, «патрони», не мусили присуджувати жодних нагород і призових місць. На фестивалі у Вісбадені цього не було. Організатори постійно наголошували: вже сам відбір на наш фестиваль є визнанням високого рівня постановки! Але ми, «патрони», члени журі, мусили пропонувати на наступні фестивалі постановки зі своїх країн. Кожен зі своєї. І мені, як представникові України, це завдавало конкретних страждань.
Нехтувати своїм обов’язком я не збирався. Я шукав нові постановки в Україні, шукав достатньо наполегливо, в міру своїх скромних сил. Серед пропонованих мною були і «Лев та левиця» Станіслава Мойсеїва з Молодого театру, і львівська «УБН», і одеська постановка п’єси Неди Нежданої «Той, що відчиняє двері». Та всі вони за вимогами представників фестивалю, котрі приїздили до України переглянути пропоновані спектаклі, не підходили з тих чи інших причин.
Врешті у 2008 році керівництво фестивалю таки запросило до участі постановку з України. Зроблено це було без моєї участі і, фактично, без мого відома. Запрошеним спектаклем були «Солдатики». Вистава російського театру імені Лесі Українки за п’єсою Владіміра Жеребцова, уродженця міста Стерлітамак (Башкирія). Та й сама тема п’єси, що її дія відбувається на свинофермі радянської військової частини поблизу космодрому «Байконур», погодьмося, далека від проблем і реалій сучасної України. Тож після показу цього спектаклю у Вісбадені я мав доволі гостру розмову з керівниками фестивалю. Зовсім не бажаючи виглядати вишиваним і шарованим патріотом, все ж намагався пояснити високим театральним функціонерам, що український театр — це таки дещо інше, відмінне від явленого на сцені київськими акторами.
Врешті-решт я залишив цю почесну й престижну посаду. Після мене українську драматургію у Вісбадені представляв одесит Олександр Мордань, а сьогодні, здається, цю роль передано Неді Нежданій — цікавій і перспективній драматургині. Та й в українському театрі ситуація потрохи змінюється. Навіть на головній сцені України, в театрі ім. Франка наявні вже дві по-справжньому сучасні постановки — «Гімн демократичної молоді» за Сергієм Жаданом та «Квітка Будяк», переробка Кулішевої «Маклени Граси», здійснена Наталею Ворожбит. Тож можна достатньо сміливо плекати надію, що й питомо український театр невдовзі зблисне на європейській сцені. Принаймні, підстави для таких сподівань потрохи з’являються.
