Вириваючись із ведмежих обіймів
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Текст: Роман Кабачій, Буча під Києвом
Протистояння кремлівських ідеологів з українським суспільством закінчиться не завтра, але відомо одне — програшем Кремля і згуртуванням українців.
У Росії всерйоз вважають, що Путін заслужив Нобелівську премію миру за недопущення військ Заходу в Сирію; в Україні жартома вважають, що Путін заслужив на український орден Ярослава Мудрого за активну євроінтеграцію України. І в цій різниці — різниця ментальностей, ціннісних орієнтацій, підходів до життя. Останні місяці в Україні пройшли під постійним інформаційним та економічним тиском з боку Росії. Почалося все із заборони ввезення кондитерської продукції фірми «Рошен» відомого в Україні опозиційного політика Петра Порошенка, а згодом російська митниця просто заморозила на кілька днів в’їзд усій експортній продукції з України, спричинивши колапс на під’їздах до кордонів та фінансові втрати виробників.
Війна на два фронти
Інформаційна війна Росії проти України ведеться на двох фронтах: зовнішньому (висловлювання російських політиків та російських ЗМІ), та внутрішньоукраїнському. В Україні на боці Росії грають кілька політичних сил: комуністи, заснована Віктором Медведчуком організація «Український вибір» (частіше можна бачити її агітацію саме по-російськи як «Украинский выбор»), і маргінальніші — «Родіна» на чолі з одіозним Ігорем Марковим із Одеси та партія прогресивних соціалістів на чолі з Наталією Вітренко. Також в інформаційну війну включилися проросійські ЗМІ в Україні. Першопричиною розгорнутої кампанії став намір України таки підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом наприкінці листопада на саміті «Східного Партнерства» в столиці Литви.
Якщо ще влітку можливість підпису Януковичем цього документа видавалася примарною, то після його зустрічі з парламентською фракцією Партії регіонів в київському кінотеатрі «Зоряний», де зазвичай регіонали проводять свої з’їзди, стало ясно, що лідер держави настроєний рішуче. Верховна Рада почала приймати один євроінтеграційний закон за іншим, в тому числі й такі, що ще донедавна вважалися цілком протилежними курсу правлячої партії. Приміром, регіонали мусять змирися із тим, що в Україні має бути закон про захист прав сексуальних меншин, — а можна ж пригадати, як один із спічрайтерів ПР Вадим Колесніченко просував подібний до російського закон «Про заборону пропаганди гомосексуалізму», в якому оглядачі, в тому числі й автор цих рядків, вбачали можливість розправи з громадськими активістами чи журналістами саме з допомогою брудних провокацій. Через незгоду з курсом на євроінтеграцію вийшов з фракції (і як наслідок — був позбавлений депутатського мандата) згаданий вже Ігор Марков.
Проклятий прогрес
Володимир Путін зрозумів, що Янукович не жартує, а це означає, що можна назавжди прощатися з мріями про відновлення неоімперії під виглядом Митного чи Євразійського союзу. Тому антиукраїнська кампанія набрала істеричних рис. «Український вибір» разом із бабцями з Московського патріархату пікетує представництво Євросоюзу в Україні з антигейськими та антиєвропейськими гаслами; на вулицях та в метро висять реклами, де ця політична сила «попереджує» щодо асоціації — невідомо тільки, чим лякає. Компартія намагається через замовні матеріали у ЗМІ та зовнішню рекламну кампанію добитися проведення референдуму щодо приєднання України до Митного союзу (двічі Центральна виборча комісія вже відхиляла такі подання і, швидше за все, за вказівкою згори відхилятиме й надалі). ЗМІ, підпорядковані близьким до ПР олігархам, змінили риторику на проєвропейську. Натомість ближчі до Медведчука також заходилися страхати українців бідами, котрі трапляться після Вільнюса.
Найактивнішим на цій ниві є компанія «Мультимедіа інвест груп», якій належать газета «Вести», журнал «Вести.Репортер» і створюване на чотирьох регіональних частотах радіо. Якщо вдумливий читач придбає флагман названого холдингу тижневик «Вести.Репортер», то може досить швидко зрозуміти напрямок думок головного редактора та цілої команди. При гарній подачі, якісній добірці фактів — перекручення та перебільшення. Ніби цей ЄС і непоганий, але ж не для нас, не для нашої ментальності, не для наших умів, економіки та політики. Ось фраза, виділена курсивом у головній аналітичній статті №3 журналу з приводу плюсів–мінусів євроінтеграції в економічній сфері (переклад з російської): «Українські виробники меблів чи посуду можуть конкурувати зі своїми європейськими колегами, але безпомічні перед засиллям уже використаних та стокових товарів». №2 в дуеті матеріалів (аналітика плюс репортаж із життя одного не зовсім бідного села) під загальною назвою «Проклятий прогрес» переконує, що державна підтримка малого виробника і регуляція кількості продукованої живності та збіжжя — гарна європейська практика, роте наразі маємо те, що маємо: «…прихід крупного інвестора на село зі своїми технологіями змінить життя людей на найближчу сотню років, але не в кращий бік». У тому ж номері заява регіонала В’ячеслава Богуслаєва з приводу введення норми щодо взаємного визнання сертифікатів відповідності з Європою пафосно названа «бурею обурення українських промисловців».
Пекельна суміш питальних та окличних знаків
Колонка екс-редактора Іскандера Хісамова в №5 представляє нам такі варіанти розвитку: Україна втрачає свою національну ідею, промінявши її на загальноєвропейську, у той час коли Росія вже консолідується навколо власної ідеї супердержави. Вона, як виявляється, отримала дипломатичну перемогу на сирійському напрямку, а в моральній площині заборонила ЛГБТ-пропаганду, що підтримало російське суспільство. Словом, на сході все «свое», «отечественное», на заході — неправильні бюрократи і збоченці. Стиль видання українська журналістка Катерина Панова охарактеризувала як «пекельну суміш питальних та окличних знаків, російської билинної [мови] та українського суржику».
У подібному ключі почало висловлюватися й російське телебачення, головний канал якого «Россия» щонеділі закидає чергову порцію антиукраїнського бруду. Ведучий цього каналу Дмітрій Кісєльов взявся рятувати Україну від «неомазепизму», лякати Януковича ймовірністю політичної втечі з країни, а саме суспільство — розгулом бандерівщини, відповідальної за вбивства поляків та євреїв на Волині. Проте, як відомо, Україна — не Росія, і тут не все так просто вкладається до мозку електорату. Окрім того, не останнім чином ця кампанія спрямована також і на свого, російського споживача — Путіну завжди був потрібен зовнішній ворог.
Янукович приречений вести Україну до Європи
Апогеєм антиукраїнської істерії в російських ЗМІ та суспільстві загалом (як і символічною крапкою в «братськості» наших народів) став боксерський поєдинок поміж росіянином Олександром Повєткіним та українцем Володимиром Кличком. Перемога Кличка була передбачувана та невідворотна, проте важливішими стали ментальні акценти, на тлі яких відбувся поєдинок. Повєткін позиціонував себе продовжувачем традицій давньоруських витязів, вийшов під акомпанемент пісні «Русь» Ніколая Ємєліна. Коли Іосіф Кобзон співав під фонограму переписаний нещодавно під політичне замовлення Путіна гімн Росії (на мелодію гімну СРСР), зал слів не знав — такі вони нові, пафосні і незрозумілі. Кличко виходив під веселу пісеньку «Can’t Stop» гурту «Red Hot Chili Peppers», гімн України проникливо виконала кримськотатарська співачка Джамала, гаряче їй підспівували близько 3 тис. українців, присутніх у залі. Сайт російського журналу «Русский репортер» з цього приводу написав: «Прозахідний фланг політики виглядає стилістично пристойно — з відомими рок-групами та сучасною символікою, в той час як проросійський інтерес наряджається в ностальгійні шати невиразної якості попси, що заблукала поміж ретро й шансоном». Повєткін програв, перемогу Кличка і самого Повєткіна освистали глядачі, показавши вчергове, що Росія гідно програвати не вміє.
Якою мірою російська пропаганда таки досягає свого? Журналіст Богдан Цюпин із Лондона вважає: «Навіть вляпавшись [у конфуз із інформаційною війною — Р.К.], росіяни мають у свої руках надто багато мотузок, що тягнуться в Україну. Можливості впливу на Україну надто великі. Тут грає роль і поширеність та впливовість російських ЗМІ». Пересічні громадяни, котрі ніколи в Європі не бували (таких наразі переважна більшість), можуть і клюнути на байки про «гомодиктатуру», руйнацію підвалин української економіки тощо. Але таких людей небагато; окрім того, на думку публіциста Віталія Портнікова, вони більше схильні довіряти «своєму» Януковичу, ніж «чужому дяді» з Москви та його малоросійським пахолкам. Як зазначив російський політолог Станіслав Бєлковський на шпальтах «Московского комсомольца», Янукович приречений вести Україну до Європи, оскільки «таким є об’єктивний вектор розвитку цієї державності, не кажучи вже про суб’єктивну налаштованість еліт».
Часи, коли диктат і шантаж були дієвими, минають
В Україні російські потуги «не мытьём так катаньем» затягти Україну в Митний союз та налякати приєднанням до асоціації з Євросоюзом активніша частина суспільства сприйняла як виклик. У відповідь на заборони від «Росспоживнагляду» українські активісти кинули клич бойкотувати російські товари. Листівки з перекресленими матрьошками та валянками (як символом «Made in Russia») та зазначенням кодів товарів російського виробництва заполонили Київ. Об’єднання Юрія Луценка «Третя республіка» почало контрінформаційну кампанію за підписання Угоди з ЄС: стрічки, що уособлювали спільність прапора України і ЄС, майоріли всюди (їх кинулися зрізати лише бабці з Московського патріархату). Митний союз в інтернеті нарекли «Тайожним», а ще прозвали союзом шантажистів. З’явилося безліч гумористичних демотиваторів на тему «попередження» від медведчуківського «вибору». Фактично, провальним виявився тур на честь 70-річчя початку визволення України Червоною армією під гаслом «Ми єдині», котрий асоціювався з Росією. В ньому взяли участь гурти, що влітку пропагували єдність із РПЦ під час святкування Дня хрещення Русі, приміром «Брати Карамазови», «С.К.А.Й». У Херсоні на цілком вільний концерт на набережній Дніпра прийшло кілька десятків осіб.
«Більшість українців хоче асоціації з Євросоюзом», — заявив у день презентації звіту місії Кокса–Квасневського в Брюсселі екс-президент Польщі Александр Квасневський — людина, котра поруч із такими знавцями посткомуністичного суспільства, як нинішній лідер Литви Даля Грибаускайте чи навіть президент Чехії Мілош Земан, слів на вітер не кидає. Великою мірою це прагнення простих українців викликала агресивна риторика та кроки Росії. Експерти прогнозують, що з підписанням Угоди в Вільнюсі це не припиниться, а посилиться — аби довести простим українцям, що їхнє життя «стало гіршим уже сьогодні». Проте часи, коли диктат і шантаж були дієвими, минають. Тим більше, беручи до уваги різницю ментальностей: нещодавно московський політолог українського походження Андрій Окара вдало порівняв реакцію на осквернення державних прапорів України і Росії одним скандальним американським гуртом (спеціально його не називаю). Так ось у Росії першою зреагувала держава — заборонили хлопцям в’їзд на 5 років; в Україні зреагувало суспільство: не найгірші в світі українські хакери зламали цьому гурту сторінку в інтернеті. Що для останніх болісніше?
Так і з російським тиском. Українське суспільство тут сильніше за владу, але навіть вона вже поставлена перед фактом: єдиний шлях — це європейський. Як заявив нещодавно в коментарі польській газеті «Rzeczpospolita» англійський експерт-міжнародник Джон Лок, «коли б загрози з боку Росії не існувало, Україна ще довго балансувала би між Брюсселем і Москвою. А так Янукович мусив прийняти рішення».
