Уривок із роману «Короткий путівник із галицького сексу»
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Петро Яценко
Уривок із роману
«Короткий путівник із галицького сексу»
***
Небо карпатських передгір’їв просотане дощами. Ніби море вийшло з берегів та зависло солонуватими краплями між землею та небесним колом. Море піднялося вгору, даючи життя народам, але прохолода з його глибин залишилася. Залишився гніт, що кожної миті може опуститися назад, згуститися стародавнім морем. І люди, і будівлі тут живуть ніби під шаром товстої води. Кордон між нею та сухими степовими вітрами перетинаєш непомітно, наче занурюєшся у літеплі хвилі спочатку по кісточки, литки й коліна, і аж тоді незчуєшся, як уже дихаєш водою. Міріади краплин просотують тіло, і хтива волога проникає у душу. Море бере цілком, йому неможливо не віддатися. Воно набігає хвилями у цьому оманливо позбавленому великих водойм краї, гойдає то заколисливо, то збудливо.
Люди в цих передгір’ях, таких далеких від усіх великих шляхів, загублених і не віднайдених, не такі, як деінде. Жінки мають хист вабити до себе чоловіків з непереборною силою, і водночас залишатися холодними, наче морські глибини. Чоловіки ж, наче рибалки, небагатослівні й на позір суворі, для них не підкоритися цій звабі означає — вижити. Тут навіть у тихих родинах повсякчас точиться прихована боротьба на смерть.
Тут часто ідуть дощі: це вода, що давно покинула землю, свою улоговину, вилежану й колись теплу, вертається і цілує її своїми вологими губами. Тоді дерева й кущі стоять холодні й мокрі, наче водорості, а трава здається сірою — у ній відбивається небо. Спізнавши свої глибини під час цього короткого побачення, море вертається назад, нагору, туди, де йому наказано бути з давніх-давен. Ще не настав час повернутися. Мешканці карпатських передгір’їв можуть ще займатися своїми промислами, поквапливо продираючись крізь мжичку й тумани.
Маленькі містечка тут тихі й порослі травами. Час тут минає повільно. Люди народжуються, живуть, умирають, але цей цикл начеб нічого не змінює довкола: каміння кришиться, вода тече, за склом старих вікон сіріють фіранки, оси видирають щелепами волокна старої деревини. Тут, у присмерковому підводному світі, не може нічого статися. Грошей тут мало, проте всюди з намулу часів визирають залишки колишніх розкошів: ось чудово збережена готична церква, ось стародавній мур, ось вервечка пофарбованих у світлі кольори дохідних будинків, де на першому поверсі досі діють крамниці. Це наче залишки затонулого корабля, океанського лайнера, у колись розкішних каютах якого тепер оселилися зовсім інші форми життя. Люди-риби та люди-краби, люди-мідії та люди-медузи мають інші уявлення про світ. Лишень церковні споруди та віра, яка тримається їх, уможливлюють зв’язок між тим, що було, що є, і чого ніколи не буде.
Брак живильних речовин на цій глибині призводить до появи дивних форм: звичаїв, характерів, почуттів. Тут пишні весілля, але пишніше за них цвіте самотність. Тут цінують силу чарів, скупість є чеснотою, а шляхетність вважають дивацтвом. Тут заведено не казати зайвих слів, і хоча в цих краях так багато вологи, жінки важать її, наче золото. Не просіть пити. Справжня любов тут коштує занадто дорого.
… тут можна несподівано зустріти маленькі плиткі озерця в траві, де заводяться рибки зі срібною лускою, що виблискує на сонці. Вони плавають, ледь торкаючись травинок своїми боками, і ті тихо похитуються, наче від вітру.
***
Коли ти вперше прибудеш сюди, подорожній, не розмінюйся на дрібні пригоди. Почни з основного. Знайди Єву, вона живе тут ще відтоді, як замість землі тут було море. Вона чудово пам’ятає ті часи і з задоволенням про них розкаже увечері за пляшкою не дуже дорогого вина. Отож, її звуть Єва. Вона працює за дверима, що сховалися під старими рипучими сходами з дерева. Це один із численних місцевих музеїв, де зазвичай мало відвідувачів, а працівники живуть своїм тихим і малопомітним життям, щоранку приходячи на роботу й розчиняючись у тихих залах із добре вловимим запахом тліну.
Єва відчиняє двері, тихо вітається і сідає за стіл, на якому розкладені фарби різних кольорів та відтінків, олівці, смужки паперу з сусальним золотом, гумки та пінцетики, баночки із засохлим невідомим вмістом і тюбики з акриловими фарбами. Тут дуже тихо, лишень чути, як порипує час від часу старий паркет під капцями музейних працівників, легких, наче привиди, та іноді — як закипає чайник у далекій кімнаті. Єва дивиться на себе в дзеркало і помічає сиву волосинку на скроні. Дрібну і ледь видиму. Вона швидким рухом бере пінцет і вправно висмикує її. Відучора колір її обличчя зазнав змін. Воно стало на чверть тону жовтуватішим, і під очима набрякли невеликі, але прикрі мішки. Нині, двадцять п’ятого червня, вологість повітря зазвичай трохи підвищується, знижується атмосферний тиск. Це день, коли потрібно вживати рішучих заходів, незважаючи на будь-які календарі.
У кутику біля краю губ Єва помічає свіжу зморшку, вона з’явилася ще вчора, але тоді не була такою виразною, і Єва дала їй ще один день, щоб подивитися, куди захоче бігти цей крихітний рівчак, подібний до вимитого водою після зливи зародку великого яру. З певного часу їй стало цікаво спостерігати за зморшками на своєму обличчі: як виникають, як виглядають, куди рухаються. Деякі вона вважала наслідком якихось подій у її житті, зустрічей, прощань, потрясінь чи вражень. Деякі виникали начеб спонтанно, самі собою, через ніч або в кінці дня. Вони були наслідком того, що опріч Єви плинув час. Велика ріка часу. Він начеб зачіпав її тіло тоненькими гілками й трісками, які несе повінь. Ці зморшки з часом заживали, зникали самі. Ґанджі, що виникали внаслідок життєвого досвіду Єви, залишалися, їх неможливо було знищити, але можливо було приховати. Для цього в неї було все потрібне: речовини, знання, досвід. Єва працювала реставратором.
Напрямок зморшки, те, куди вона розтікається, як глибоко борознить її шкіру, міг вказати Єві, як складеться її наступний рік у цьому світі, що вона знає під сонцем тепер, і яку вагу вражень несе із собою. Тоді вона вирішувала, чи може собі дозволити відчувати і знати аж так багато. Адже неможливо знищити знак, не порушивши його значення. Якби обличчя Єви могло відразу ж згадати всі лінії й позначки життя, що з’явилися на ньому, воно нагадувало б географічну карту гірської місцевості з безміром топографічних ліній та позначок. Ця карта мала б так багато шарів, що неможливо було би зрозуміти, де саме закінчується ця топографія шкіри, і де починається Євине «я». Можливо, уся вона тепер складалася лише із ретельно прихованих зморщок, наче старий механізм, що, поіржавівши, тримається купи лише завдяки товстому шару фарби.
Колись давно світ дивував Єву, вона раділа кожному його прояву, кожним новим почуттям, кожному відтінку почуттів, навіть відбиттю сонячних променів на бильці свого ліжка вранці. Проте тепер вона стала лише містилищем старих рун, спогадів та знаків. І зморшки на її тілі та обличчі відігравали тільки роль паралелей та меридіанів, завдяки яким можна було знайти якийсь давно забутий сенс чи значення.
… Деякі зморшки нагадували дерева з пишною кроною, деякі були скупченням ледь помітних рисок шкіри, наче високих, розвіяних вітром пір’їстих хмар. Ті, що складалися навколо губ, були глибокими, наче западини земної кори. Єва знала, що на їхньому дні залишалися уривки прадавніх слів, гортанних вигуків та зітхань. Зверху ці найглибші зморшки були запечатані густим шаром в’язких туманів. Зморшки в кутках очей були радше крихітними пагорбами, кожен, однак, зі своєю великою історією. Коли Єва торкалася їх ніжними пучками своїх тонких пальців, то начеб читала книгу, написану шрифтом Брайля. Ці зморшки вона відкривала сонячному промінню дуже рідко. Їх ховала ніч.
Її зморшки на скронях були музикою, записаною, як на барабанчиках механічних музичних скриньок. Їх ховали під собою крила метеликів та тонке павутиння. Кожна нова додавала її обличчю ще одну ноту, ще один звук до акомпанементу, і Єва вслухалася кожного разу, уважно вивчаючи та намагаючись запам’ятати нову барву мелодії.
Були зморшки-вказівники та зморшки-межові знаки. Перші натякали на той напрямок руху, який обирала собі ця жінка у підводних химерних лабіринтах, інші — закріплювали територію її набутків. Певно, що Єва могла б написати енциклопедію знаків свого тіла, якби взялася до такого завдання.
Євина рука тягнеться до фарб, порошків та пензлів.
… За кільканадцять хвилин вона так само сидить за старим столом, і жовте яскраве світло з вікна освітлює лакований паркет зі щілинами та сірувато-білу маску на її обличчі. Її брови підведено чорним, повіки блищать золотом, губи видаються блідо-рожевими, шляхетними. Єва завмерла, наче статуя, час обтікає її. Єві не даси більше тридцяти.
Якщо тобі, подорожній, таки вдалося перетнути кордон небесного моря, вважай, що ти перетнув її кордони. Єва приймає всіх, усім дає можливість споглядати себе, вона є тілом цієї землі, а земля нічого не бере собі близько до серця. Нехай ви будете разом пити вино, але тобі навряд чи пощастить стати зморшкою на її обличчі.
