Український журнал - 5/2013

Гра у «Лувр» з Костирком, Равським та Гудімовим у Львові

Виставка «Лувр» робіт та інсталяцій художників Володимира Костирка та Євгена Равського відбувалась у Львівському палаці мистецтв упродовж липня під кураторством київського галериста Павла Гудімова і, попри розпал літа і відпусток, відзначилася великою зацікавленістю львівської публіки. Причина такого інтересу — впізнаваність імен експонованих художників, широка рекламна кампанія з анонсами на сіті-лайтах Львова та розклеєних повсюдно афішах. І, звичайно, особистість куратора проекту, засновника київської «Я Галереї» Павла Гудімова. Роботи, представлені на виставці, не є невідомими львівським любителям мистецтва. Частина з них експонувалася на виставці «Старі нові майстри» у серпні 2011 року у Львівській картинній галереї. Власне тоді роботи двох львівських художників у збірний «солянці» з роботами харківських митців — відомого графіка Павла Макова, молодого і титулованого у сфері українського сучасного мистецтва Артема Волокітіна, а також Олени Полященко, Ярослава Присяжнюка та інших — експонувались у сусідстві з класичними роботами фламандської живописної школи XVII–XVIII століть з фондів Львівської галереї мистецтв. Таке несподіване поєднання створило справді якісну і новаторську виставку.

«Концепція виставки відображена у назві, — коментує Павло Гудімов. — “Лувр” — це така собі метафора ідеального музею, який є прикладом форми, узагальнює всі позитивні і негативні сенси, які містить музей, характеристика ідеї музею загалом. У нашому “Луврі” ми маємо традиційну експозицію — картини на стінах. Але це ще й водночас закреслений Лувр як антимузей, тому є спроба зруйнувати класичну експозицію. Виявом є хаотичні інсталяції, дратівливі сміттєві пакети, які тут присутні біля меблів зі старої аптеки. Зараз музей не може існувати без антимузею. Всі традиційні музеї пускають на свою територію сучасне мистецтво, яке руйнує заскорузлий образ храму. За якістю — проект достатньо серйозний та глобальний. Він міг би бути представлений у Венеції чи Берліні».

Втім, важко спрогнозувати, чи парадигма образів, з якими працюють представлені митці, сколихнула б, скажімо, публіку справжнього Лувру в Парижі. З одного боку, гра з «бароковістю» у роботах Володимира Костирка могла б бути цікавою європейській публіці як новий погляд на традицію творчої спадщини майстрів європейського бароко, з іншого боку, така постмодерна стилістика у Європі є аж надто вже відомою й експлуатованою, щоб когось вразити, ще мабуть, з часу, коли у 1919 році Марсель Дюшан домалював на репродукції «Джоконди» Леонардо да Вінчі вусики з борідкою, а внизу підписав абревіатурою „L.H.O.O.Q. (у неї в заду свербить).

Чи можна назвати цьогорічний кураторський проект Павла Гудімова «Лувр» новаторським і якісним? Не підлягає сумніву професійний рівень представлених художників. Володимир Костирко і Євген Равський — митці, добре знані в мистецькому середовищі Львова і мають чітко вироблену власну творчу манеру, яку можна окреслити як постмодерну. Інтерес до цього проекту у Львові, безперечно, був, проте про його знаковість для мистецького процесу в Україні можна судити лише показавши його в інших регіонах країни. Проект мав би спричинитися до подальших трансформацій загального мистецького процесу і тривалішої полеміки не лише в окремо взятому місті чи середовищі.

Ірина Колодійчик, Львів