Трава /рецензії/
(Скачати весь номер: 5/2013 [PDF, 2.8 Mb])
Грицько Чубай. П’ятикнижжя, Львів, Видавництво Старого Лева, 2013. 256 с.
Колись поет Грицько Чубай зробив декілька книжок у твердій обкладинці, обтягнутій червоною матерією. Цей хендмейд і був тим легендарним «П’ятикнижжям», про яке всі чули, але майже ніхто не бачив. І от нарешті книга вийшла як подарункове видання у «Видавництві Старого Лева» й уже стала «Найкращою книгою року Форуму видавців–2013».
Якщо Тарас Чубай зберігає пам’ять про батька, співаючи пісні на його вірші (з гуртом «Плач Єремії»), то донька Соломія зайнялася проектом «Грицько Чубай. П’ятикнижжя». Книга — це тільки частина цього різножанрового мистецького проекту, і, напевно, найбільш тривала в часі.
Грицько Чубай, відомий поет, переслідуваний у свій час КҐБ, належить, якщо користуватися терміном Івана Андрусяка, до «витісненого покоління», або до покоління «недостріляного відродження», як називає письменників, що увійшли в літературу наприкінці 60-х – початку 70-х і були переслідувані режимом, Олег Лишега. Це покоління Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Віктора Кордуна, Тараса Мельничука, Ігоря Калинця, самого Лишеги та інших. Цих авторів також називають представниками неомодернізму. Гадаю, така кількість термінів свідчить про пильну увагу до цього явища української літератури. Це перша важлива річ, яка допомагає розумінню творчості Григорія Чубая.
Друга важлива річ — те, що книга при виданні зазнала доповнень. Це літературознавча передмова Костянтина Москальця та два листи Григорія Чубая до Олега Лишеги, які є самостійними прозовими творами. Із другого листа стає відомо, що хлопчиком Грицько хотів бути схожим на дядю з книжки, який виявився Сталіном. У дійсності Грицько став його протилежністю — поетом. Також до книги додано родинні фото, фрагменти рукописів і малюнки самого автора, що естетизує читання.
І ще одна важлива річ, а насправді — найважливіша: сама поезія, яка з часом тільки додала в голосі.
Грицько Чубай пішов із життя у кризовому для багатьох людей віці Ісуса Христа, у 33 роки, тобто «П’ятикнижжя» — книга молодої людини, яка сприймає все оголеними нервами, без шкіри, без кори... як трава.
Цю книжку важко описати в якихось одних поняттях, оскільки поет щоразу інший, він змінює мовний код, тому залишається непередбачуваним для читача за темою та формою. Так думає автор передмови до «П’ятикнижжя» Костянтин Москалець, який також вписує Чубая до парадигми відомих, старших за українського, поетів: француза Маллярме, народженого в Празі австрійця Рільке, а також американця Т.С. Еліота. Щодо останнього, Москалець натякає на «Безплідну землю», щодо інших — надто не роз’яснює. Але зрозуміло, що Чубая з Маллярме ріднить надзвичайна мелодійність поезій, внутрішнє розчарування в усіх політичних ілюзіях, неприйняття натовпу та мотив самогубства у текстах. Поль Валері називав Маллярме одним із покоління «проклятих поетів», покоління знедолених і невизнаних, які й самі не бажали вписуватися в рамки сучасного їм світу. Імена українських «проклятих поетів», яких виключали з університетів, котрих не брали на жодну пристойну роботу, в оселях яких робили обшуки, і які завжди залишалися під підозрою, перераховано вище. Тому дозволю собі додати до того ряду означень і це, бо поети ці таки були і часто залишаються тими українськими «проклятими поетами», забутими, обділеними належною увагою.
Серед цих авторів хочеться згадати іще одного великого поета, батька верлібру Волта Вітмена, а також його поему «Пісня про себе» з книги, писаної протягом усього життя — «Листя трави». Передусім мені йдеться про мотив трави, яку спершу тримає дитина, потім — «трава й сама дитина» (за перекладом М.Лукаша), що через ієрогліф тотожності обертається «волоссям, не стятим з могил» юнаків, літніх жінок, ненароджених дітей, старих чоловіків. Цей мотив трави присутній у творчості цілого покоління українських «проклятих». Зокрема пригадується цитата з Миколи Воробйова «Хто не трава, хай про траву не говорить»; «Трава подає мені руку і виводить на галявину…» Василя Голобородька; «І умирають сині трави, / І їх ніхто не воскресить...» Тараса Мельничука. Грицько Чубай теж виписує образ персоніфікованої трави: «Я трава прадавня дика трава до / билиночки вирвана до стеблиночки…». Ця трава «потрощила ваші асфальти» та росте вгору. «Я знаю що вам це не до вподоби що / я вища од вас і назавтра ви нашлете на мене бульдозери і знову вирвете / мене з корінням або ж акуратно / підстрижете під лінійку і щогодини / дбайливо поливатимете водою із крану». Тобто йдеться про протиставлення цілого покоління натовпу, а також тим, хто підтримує так званий порядок цього натовпу — стриже траву. У поемі «Марія» читаємо: «Бачу траву, що померла і не стала по смерті птицею / бачу тюрму і криницю що мають однакові наймення». Ці драматичні коливання між життям і смертю трави, життям і смертю ліричного героя, поета наявні у творчості цілого покоління, якому навіювали: «Ви не бачите цієї тюрми / Ви не чуєте цієї мови / Ви бачите лише цю дорогу / Ви чуєте лише мій голос» (також з Чубая). А потім натовп засинає, а трава росте і говорить. Бо трава, як і поезія, жива.
Любов Якимчук, Луганськ–Київ
