Українці та кримці. «Спалах захоплення»
(Скачати весь номер: 4/2014 [PDF, 2.4 Mb])
Текст: Олекса Гайворонський, Бахчисарай
Не вимагайте від кримців згадати про шаблі. Це не матиме жодної користі. Краще прислухатися до них: чим вони зараз живуть, як вони бачать власне майбутнє? Їхній історичний досвід підказує їм щось таке, що вони не квапляться відрікатися від братерства з нами — та на щось чекають. Дай Боже, дочекаємося разом.
З певністю не буде перебільшенням сказати, що позиція кримськотатарської спільноти в кримських подіях 2014 року викликає величезне зацікавлення як в Україні, так і за її межами. Цей інтерес цілком природний: бо якщо позиції решти учасників подій (сепаратистські прагнення проросійських рухів та державницькі позиції українських активістів) легко прогнозовані навіть тими, хто знає Крим лише поверхово, то стосовно кримських татар робити такі інтуїтивні прогнози та висновки значно важче. Адже інтереси цієї спільноти не настільки очевидні сторонньому спостерігачеві, а шлях до розуміння цих інтересів лежить через ґрунтовне знайомство не тільки з бігом політичних подій у Криму протягом останніх десятиліть, але й із закономірностями багатовікового історичного процесу, що передував подіям сьогодення.
Помилкові висновки
Аналітика кримськотатарської тематики не є чимось рідкісним: нею активно займалися дотепер і ще активніше займаються зараз. Але без урахування необхідності залучати до аналізу дані як політології, так і історії, значна частина запропонованих відповідей на запитання «чого ж таки насправді хочуть кримські татари?» в кращому випадку характеризувалася неповнотою, а в гіршому — цілковитою хибністю висновків та прогнозів. І це має не тільки академічно-теоретичне значення. Роздуми на цю тему мають свій практичний вимір, і деякі помилкові висновки минулого, справивши вплив на державну політику у Криму, в результаті дорого коштували позиціям України на півострові.
В останні, «постмайданні», місяці одним із нових трендів в українському суспільстві стало всезагальне захоплення та навіть свого роду «закоханість» українців у кримських татар. По українських містах організовуються різного роду політичні та культурні заходи — чи то на підтримку кримців, чи то спільні з їхніми представниками; набуло нового імпульсу зацікавлення кримськотатарською культурою, кримськотатарська та українська символіка не просто сусідують на цих заходах, але й стають матеріалом для різноманітних інновацій плакатної графіки, в котрих дві варіації прадавнього тризубого символу — тамга ханського роду Гераїв та знак київських Рюриковичів — переплітаються одне з одним, створюючи єдине ціле.
Спалах любові
Причини цього захоплення очевидні: у часи, коли Україна втратила Крим, кримськотатарський рух залишився не тільки найбільш потужною, але, власне, єдиною організованою політичною силою на півострові, що вголос заявила про незгоду зі зміною статусу автономії та твердо підтримала конституційну єдність країни.
Звісно, позитивні тенденції в ставленні українців до своїх кримськотатарських співвітчизників можна лише щиро вітати — тим паче, що кримці й справді гідні такого захоплення. Але того, хто спостерігає за ситуацією здавна та пильно, цей раптовий «спалах любові» ладний дещо здивувати. Адже, власне, у 2014 році кримські татари не зробили та не проголосили абсолютно нічого такого, чого б вони не робили та не проголошували протягом останньої чверті століття. Їхня тверда проукраїнська позиція та підтримка європейських прагнень українців проголошені й доведені ділом уже досить давно. Ще в 1990-х роках кримських татар напівжартома називали «єдиними справжніми українцями в Криму» — і в цьому влучному вислові було тим більше правди, чим послідовнішою була їхня підтримка України в Криму та чим організованіше виглядав їхній всенародний рух на тлі нечисленних, розрізнених та маловпливових організацій кримського українства. Не варто забувати й того, що кримські татари становили, за кількома винятками, весь депутатський корпус Народного Руху України в Автономній республіці Крим (до 14% місць у кримській Раді) — адже саме Народний Рух, чия патріотична ідеологія близько збігалася з політичними принципами лідерів кримських татар, був «юридичним прикриттям» позбавленого будь-якого офіційного статусу Меджлісу. (Тут треба пояснити, що Меджліс є не політичною партією, а, радше, аналогом «ради міністрів», котрій через своїх представників у всенародно обраному «національному парламенті», Курултаї, делегує повноваження весь кримськотатарський народ; тож єдиний можливий статус формальної легалізації Меджлісу — це не партійна чи громадська організація, а перетворення його на палату парламенту в тій кримськотатарській національній автономії в Криму, на створенні якої, замість «територіальної» автономії АРК, наполягали і Курултай, і Народний Рух). Навіть якщо взяти такий популярний нині аспект, як «братерство Майдану», то «кримськотатарська сотня» Майдану–2014 теж уже мала свій прецедент на Майдані–2004 (причому, здається, навіть численніший). Та й щодо налагодження співпраці з європейськими і міжнародними суспільними інституціями, фондами, неурядовими організаціями тощо кримські татари з самого початку були поперед усіх у Криму, тому і слово «євроінтеграція» для них вже давно має цілком живі і конкретні конотації.
Право на самовизначення
Тож, Україна справді має підстави для захоплення кримцями — і має їх вже здавна. Не можна казати, що вона не була свідома цього, але справжній підйом відчуття братерства між українцями та кримцями спостерігаємо лише тепер. Унікальним є те, що нинішній тренд проявляється не тільки на «народному» рівні, але й у давно очікуваних (хоча й трагічно запізнілих) законодавчих кроках. Варто згадати, наприклад, березневу Постанову Верховної Ради щодо гарантій прав кримськотатарського народу. В цьому документі кримські татари, по-перше, офіційно визнані в Україні корінним народом, а по-друге, отримали гарантію реалізації їх невід’ємного права на самовизначення у складі незалежної України.
За цими декларативними пунктами стоїть ціла історія сподівань, розчарувань та запеклих дискусій. Кримськотатарський етнос, що сформувався на території Криму через асиміляцію найдавнішого автохтонного населення півострова з кількома послідовними хвилями різноплемінних прибульців пізніших епох, є корінним етносом Криму за всіма ознаками. Але, аби офіційно визнати той простий факт, що в Україні є два народи, котрі не мають історичної батьківщини ніде за межами українських територій (себто українці та кримські татари), країні довелося втратити контроль над Кримом — бо ж на дату підписання Постанови пішов уже другий день по тому, як Москва оголосила півострів своїм новим володінням. Та сама сумна подія подолала й упередженість Києва щодо дражливого питання про «суверенітет» кримськотатарського народу.
У зв’язку з цією останньою подією пригадується травень 2005 року, коли новообраний президент України під оплески своїх кримських прихильників прибув у Бахчисарайський Ханський палац на нараду з лідерами Меджлісу. Перша вимога, висунута президентом до співрозмовників у музейному приміщенні, де раніше засідали кримські хани, спантеличила присутніх. Президентові йшлося про скасування Меджлісом уже призабутої Декларації про суверенітет кримськотатарського народу. Прийнята ще 1991 року на популярній тоді хвилі народної законотворчості, декларація не містила жодних закликів про відокремлення Криму від України, але затверджувала суверенітет кримськотатарського народу як суб’єкта політичних відносин та проголошувала його право на самовизначення законними шляхами. Меджліс неодноразово підкреслював, що такою формою самовизначення, згідно з Декларацією, обрана національна кримськотатарська автономія в складі незалежної України. Але, певно, хтось з оточення переконав президента, що кримські татари нібито плекають таємні сепаратистські наміри. Меджліс відмовився скасовувати всенародно прийнятий документ, завдяки котрому й існував сам, і омріяного порозуміння між владою та кримцями так, на жаль, і не склалося.
Свідоме розхитування корабля
Вину за яловий вистріл президента по уявній, неіснуючій загрозі слід покласти, найвірогідніше, на тих «експертів з кримських питань», що ще задовго до того скеровували увагу вищого керівництва держави у хибному напрямку. Адже упереджене ставлення до кримських татар було звичною справою і при попередніх адміністраціях, не становлячи таємниці ані для Меджлісу, ані для кримськотатарського загалу. Не завдаючи собі клопоту розібратися в делікатних питаннях міжетнічних стосунків у Криму (а можливо, з якихось причин і не маючи зацікавлення в успіху державної політики України в цьому напрямку), деякі з «творців державної політики» не тільки воювали з вітряками уявних загроз, але, як видається, і свідомо розхитували корабель. Бо важко пояснити чимось іншим невтомні спроби чиновників розколоти єдність кримських татар та штучно сформувати якісь «альтернативи» Меджлісу з поодиноких прихильників комуністичної чи проросійської ідеології з числа осіб кримськотатарської національності. Всі ці проекти не мали жодного авторитету серед широкого загалу, але незмінно користувалися підтримкою можновладців. (З приходом у Крим нової, російської, адміністрації ці політичні клуби стали в авангарді залучення кримських татар до російської політичної орбіти — користуючись усе тією ж самою прихильністю держави та продовжуючи виконувати звичну їм роль «політичної противаги» Меджлісу).
«Загроза ісламістського екстремізму»
Певно, за схожим шаблоном організовувався і штучний розкол кримських татар на релігійному ґрунті, коли від юрисдикції тісно пов’язаного з Меджлісом Духовного управління кримських татар відколювалися різноманітні мусульманські секти, зокрема й такі, котрі в інших країнах визнані екстремістськими. Чиновники не афішували своїх зв’язків із цими течіями, але виявляли дивну прихильність до їхніх потреб, що живило підозри про негласне втручання держави і в цю чутливу сферу. Очевидно, потреба в наявності «екстремістських елементів» у Криму була велика, адже відомо, що помітне місце у звітах до Києва займала «загроза ісламістського екстремізму» — при тому, що серед мусульман Криму це явище не існувало як таке (і, здається, створити його штучно також так і не вдалося).
До стратегії «війни з вітряками» слід, безперечно, віднести й постійні тривожні сигнали про сепаратистські прагнення кримців, які нібито хочуть чи то незалежності, чи то приєднання до Туреччини (при тому, що найбільша доля кримськотатарських «незалежників» у відповідних опитуваннях не перевищувала 8%). Таким чином, серед державного керівництва створювалося спотворене, химерне уявлення про загрози, з якими Україна мусить мати справу в Криму. Події 2014 року найпереконливішим чином показали, що загроза українському суверенітету в Криму виходила зовсім не від кримських татар. Свідомим чи несвідомим було таке відвертання уваги на неіснуючі проблеми замість реальних загроз — залишається тільки здогадуватися… Не виключено, що це стало просто наслідком ліні та непрофесіоналізму, а рецепти державної політики, вироблені для Криму, були просто скопійовані з методичок та інструкцій, виготовлених для органів російської державної влади на Кавказі (де, на відміну від Криму, насправді присутні й сепаратисти, й екстремісти, й безліч інших реальних, а не уявних, загроз).
Крим є Україною
Таке ставлення, повне незаслужених підозр та недовіри, здавалося б, мусило відвернути кримськотатарське суспільство від України в ситуації, що склалася навесні 2014 року. Тим паче, що спроби російської влади нав’язати співпрацю з кримськотатарськими лідерами були на початку сповнені проявів підкресленої толерантності, прихильності, готовності зробити для депортованих народів значно більше, ніж робила Україна, а також рясніли райдужними прикладами процвітання національних меншин у Росії. На згадані декларації ж Верховної Ради Кремль відповів цілим президентським указом про «реабілітацію» кримських татар (бо в Москві добре знали, що кримськотатарські народні депутати вже багато років просили київських колег прийняти детальний Закон про відновлення прав депортованого народу — але так і не допросилися…).
Втім, незважаючи на це все, в буремних подіях 2014 року Меджліс залишився на проукраїнських позиціях. Це досить сміливе та ризиковане рішення вже почало дорого коштувати кримським татарам: йдеться про символічні, але емоційно дуже болісні рішення влади про заборону в’їзду до Криму славетному лідеру кримських татар Мустафі Джемілєву, і про заборону проведення масових ювілейних заходів до 70-річчя депортації кримськотатарського народу на центральній площі Сімферополя, і про виклики кримськотатарських діячів до російської прокуратури… По відході з Криму української влади в Меджлісі розпочалася дискусія щодо того, чи припустима взагалі співпраця з владою російською. Перемогла та прагматична позиція, що в певних межах, необхідних для захисту співвітчизників, така співпраця необхідна, але своєї загальної позиції щодо державної належності Криму Меджліс таки не змінив: Крим є Україною.
Рано чи пізно зайди полишать Крим самі
Оцінюючи таку позицію, треба усвідомлювати одну просту, але не відразу очевидну для нас, українців, річ: кримські татари, власно кажучи, не були конче зобов’язані зберігати вірність України. Їхня батьківщина увійшла до складу нашої країни в той час, коли всі без винятку кримські татари після 1944 року проживали на сталінському засланні у Сибіру та Середній Азії, а повернувшись звідти в 1990-х роках, застали свої споконвічні землі вже в складі України. Кримці стали гідними та дуже лояльними громадянами нашої держави. Їхній український патріотизм випливає з інших підстав, ніж українське походження — тож тим цінніше, що значна більшість з кримських татар не відмовляється й надалі від українського патріотизму.
Сам кримськотатарський етнос виник через зустрічі, зіткнення, взаємодію та взаємовплив різних цивілізацій, що протягом тисячоліть володіли Кримом. На очах далеких та близьких предків кримських татар над півостровом змінилося стільки знамен і гербів, що чергова зміна прапору, здавалося б, мусила відчуватися лише як дрібний епізод у боротьбі не дуже численного (лише близько 250 тис. осіб у Криму) корінного народу за своє виживання. Взагалі, на інших історичних прикладах, кримцям не було властиво надмірно сумувати, коли одні зайди-колонізатори виганяли з Криму інших зайд (це спокійне ставлення до політичних перемін не раз надавало колонізаторам різних часів привід звинувачувати кримських татар у «браку патріотизму» та «схильності до зради»).
Це важливо враховувати тим «гарячим головам» на материку, що розчаровані миролюбністю кримських татар та очікують, що кримські татари мусять підняти якийсь бунт, котрий «поверне Крим Україні». Підло вимагати від людей самогубства, коли з цим завданням не впоралася навіть державна та воєнна потуга цілої незалежної країни… Ті, хто нерозсудливо волів би бачити в Криму другу Чечню (тим самим повторюючи помилку «кабінетних стратегів»), можуть облишити свої сподівання: з часів втрати власної державності кримці ніколи не підіймали антиколоніальних повстань — навіть коли мали всі причини для цього. Їх занадто мало для цього, а часи, коли кримські хани виводили в похід до чверті мільйона воїнів, давно відійшли в історію. Та кримці мають іншу, ефективнішу зброю: історичну пам’ять про те, що найсуворіші режими та наймогутніші володарі рано чи пізно полишали Крим самі, навіть без найменшого їхнього втручання. Це — одвічний закон кримської історії, і прямі нащадки корінних народів півострова добре його знають.
Браття по схожості історичної долі
Проте в нинішній ситуації є дещо, що не має аналогів у давніх історичних процесах. А саме те, що після чергового перевішування прапорів над Кримом кримські татари в переважній більшості не залишися байдужими до зміни чужинських володарів, а пов’язують свої сподівання з поверненням у Крим Української держави. Бо не вважають українців чужинцями.
Це — нетипове та унікальне явище у довгій історії кримців. Можливо, причини його полягають в тому, що в 1991 році володарем Кримського півострова вперше в його історії стала не чергова колонізаторська імперія, а стражденна країна, яка сама повною мірою відчула на собі жахи колоніалізму. Цій країні (навіть незважаючи на порожні спроби її владників) так і не вдалося наслідувати звички та прийоми, властиві колонізаторам, — і можливо, саме через це українцям вдалося стати не чужинцями, а братами іншому народу-мученику, що волею історії опинився в межах спільної з українцями держави. В обох народів є підстави шанувати один одного, і хай це взаємне захоплення не буде скороминущим, бо ґрунтується воно на обопільній схожості історичної долі, що вистраждана в муках останніх століть.
