фестиваль "86"
(Скачати весь номер: 4/2014 [PDF, 2.4 Mb])
Текст: Світлана Ільченко, Київ
Про маленькі містечка згадують у випадку гучного скандалу або якісної культурної події. Загубленому в лісах Чернігівської області Славутичу пощастило. З 24 по 27 квітня тут тривав фестиваль документального кіно та урбаністики «86», що відбувається в Україні вперше. На фестивалі можна було переглянути прем’єрні покази документальних фільмів, поговорити про перспективи атомної енергетики і дізнатися, що таке документальний театр. І нарешті знайти відповідь на питання, яке страшно було поставити вчителям географії — що це за кружечок зі стрілочкою на мапі навколо Славутича.
Попри назву «86», фестиваль запрошує поміркувати про майбутнє, а не лише звертається до травми минулого. Справді, забути про Чорнобильську трагедію в цьому місті неможливо, адже з неї народився Славутич. Збудований у 1986 році для переселенців з Прип’яті, він став наймолодшим містом Радянського Союзу. До закриття ЧАЕС у 2001 році половина мешканців міста працювали на станції, та й нині кожен славутичанин так чи інакше пов’язаний з Чорнобилем. Але 1986 рік — ще й рік народження значної частини гостей та організаторів фестивалю. Тож для похмурого настрою лишається небагато шансів.
Місто Славутич є важливою частиною програми «86». Модне сьогодні слово «урбаністика» присутнє в назві фестивалю не тільки тому, що майже всі фільми — про міста. У Славутичі кожен гість відчув себе трішки дослідником міста, його архітектури та унікального планування. Адже Славутич — це музей ідей радянського містобудування, його прощальне слово.
Славутич на перший погляд
Приїжджаю до Славутича в останній день фестивалю, неділю. В автобусі, крім мене, немає веселої фестивальної публіки. Люди з повними сумками вертаються із закупів у Чернігові. Фестиваль проводиться вперше, тож гостей зовсім небагато. Частина людей виходить ще до Славутича — Михайло-Коцюбинське, Линея, Пильня. Що далі, то назви цікавіші: від Славутича до білоруського кордону не більше двадцяти кілометрів. Та й до Росії — ближче як до Києва.
Виходжу з автобуса і навіть не запитую звичного «Як пройти до центру?». Згадую десь почутий вираз — місто білого янгола, і прямую до білих будівель довкола площі. Дитяча школа мистецтв, Кіноконцертний комплекс, мерія, а трохи далі — універмаг «Дніпро» та кінотеатр «Мінськ». Не одразу зрозуміло, котра з них належить мерії, а котра — школі мистецтв. Будівничі міста ніби хотіли сказати: міська влада та школа мистецтв однаково важливі для міста, вони тут практично рівноправні. Знали, що робили: сьогодні третина населення міста — діти.
У Дитячій школі мистецтв саме проходить майстер-клас українського режисера-документаліста Сергія Буковського, найбільше відомого роботами про Голокост та Голодомор. Сьогодні він представляє проект «Чорнобиль. Пори року», але глядачів більше цікавить, як режисер працює зі своїми героями. Власне, в якому настрої люди залишаються після зйомок? «Щоб глядач плакав наприкінці фільму, він мусить сміятися на початку», «Людину потрібно вміти вивести з розмови», — записуємо тези Буковського.
Вулиця 77-ої Гвардійської дивізії
На кінопокази йдемо до Кіноконцертного комплексу. Ілля Гладштейн, співорганізатор фестивалю, розповідає, що всі майданчики місто надало безкоштовно. Така відкритість Славутича — одна з причин, чому подія відбувається саме тут.
«Нам цікаво було показати якомога ширшу географію, а як ми знаємо, більшість документального кіно виготовляється у Північній Америці. Тому ми свідомо не хотіли брати фільми зі США та Канади. До них ми висували жорсткіші критерії, а для фільмів з інших частин світу йшли на компроміс», — пояснює кінопідбірку співорганізаторка Надя Парфан. На «86» привезли фільми з Індії, Австрії, Греції, Мексики, Росії, які ще ніколи не демонструвалися в Україні. На показах останнього фестивального дня — мексиканська стрічка «Вулиця Лопез» Ґерердо Баррозо та Лізи Тіллінґер. Чорно-білі замальовки з життя вулиці в Мехіко неодмінно нагадають роботи Дзиґи Вертова. Другий фільм — «Труба» Віталія Манського. Це стрічка про життя людей поруч із газопроводом «Західний Сибір — Західна Європа». «Я навіть не уявляла, що люди в Росії живуть настільки погано. Але європейський глядач не дивується таким картинам. Мені здається, європейці сприймають це як такі собі лубочні замальовки, а не реальні умови людського життя. Їм здається, у нас тут скрізь тайга», — ділиться операторка фільму Олександра Іванова.
Під час наступної перерви у фестивальній програмі вирушаю шукати хостел. На вулицях Славутича панує тиша — нічого спільного з мексиканською вулицею Лопез, що від світанку до заходу сонця зайнята роботою. А славутицькі вулиці, виявляється, ще й назв не мають.
— Як пройти на вулицю 77-ої Гвардійської дивізії?
— Я навіть не знаю… — замислюється молода мама. — Ну, ми просто тут усі по кварталах називаємо, адреси з вулицями — це лише для офіційних випадків. Зараз я подзвоню чоловіку, він працює в ДАІ, точно має знати.
Стою під Табличкою «Талліннський квартал». Переді мною — дерев’яні котеджі з білими дверима та віконницями. «Там далі вже балтійські квартали, Ризький і Вільнюський, все таке гарне, з дерева. І сосни», — розповідає ще одна жіночка з дитиною. Але про 77-ої Гвардійської дивізії також чує вперше.
Славутич будували архітектори з кількох республік Радянського Союзу. Відповідно, виникли назви: Київський квартал, Московський, Ленінградський, а також Єреванський, Бакинський, Тбіліський. У кожному кварталі є стилістичні цитати з певної столиці, так що Московський з Тбіліським неможливо сплутати. У «кавказьких» кварталах, окрім дитячих майданчиків, на подвір’ях спорудили мангали. У Єреванському будинки збудовані з рожевого туфу — саме цьому каменю вірменська столиця завдячує своїм обличчям.
Славутич — особливий?
Закриває фестиваль документальна п’єса «Внутрішній Славутич». До Дитячої школи мистецтв нарешті сходяться місцеві глядачі. Організатори Надя та Ілля просять вимкнути мобільні телефони. «Ну, телефони насправді можете залишити увімкненими. Якщо вам зателефонують друзі, розкажіть, що ви у Славутичі, на документальній виставі. Ми зачекаємо на вас», — напівжартома каже драматург-соціолог із Херсона Микола Гоманюк. І трохи руйнує урочисту атмосферу: «Балету не чекайте. Це — читка. Є такий жанр».
У п’єсі «Внутрішній Славутич» переплелися театр із соціологією міста. Те, що ми бачимо на сцені — лише частина проекту. Без попереднього вивчення міста, його настрою та особливостей, і звісно, без тривалих інтерв’ю зі славутичанами п’єса була би неможлива. Про що ці інтерв’ю? Про повсякденне. Про інтер’єри. З одного боку, предмети у наших квартирах — речі буденні й нетабуйовані, а з іншого — навіть килим, що колись висів на стіні, а тепер лежить на підлозі в дитячій кімнаті, може багато розказати. Розповіді про конкретні речі, предмети завжди виявляють щось загальніше й глибше. Важливо тільки вміти слухати.
Невідомі нам славутичани розказують, як приїхали до міста, отримали квартиру, почали облаштовувати житло. Як чекали, коли до магазину привезуть дивани чи шафи. Згадують, що тут ходили місцеві гроші — «парашки» (назва пішла від прізвища мера), а також часи, коли люди почувалися особливими, живучи в Славутичі. «Ну ви ж охопили аудиторію, старшу п’ятдесяти років!» — зауважує глядачка надмір ностальгії у текстах.
Славутич — особливе місто? За цим питанням, яке наважуються озвучити під час обговорення вистави, ховається ще одне, небезпечніше. Чи є у міста майбутнє? «Славутич тепер дійсно звичайне місто. Він був особливим, але це в минулому», — прозвучала фраза з інтерв’ю. Але самі актори та й численні глядачі з нею незгодні. Як і мер міста, котрий по завершенню вистави виходить на сцену: «Я вам скажу: Славутич — незвичайне місто. Тому що у звичайному такий фестиваль не відбувся би».
«Славутич — це мономісто, його економіка прив’язана до Чорнобильської АЕС. Рано чи пізно станція закриється, і багато людей втратять робочі місця. Ми намагаємося думати на майбутнє, що варто створювати інші сфери економіки та пропонувати місту якийсь інший сценарій розвитку», — озвучує амбітну мету фестивалю організаторка Надя Парфан.
Майже несовєцьке місто
«Це Даша і Маша, — показує мені сторож двох псів, коли ми на світанку виходимо з хостелу. — Люблять вони мене. Їх там в МЖК кормлять кашею одною, а я зварю крилишек, принесу в бідончику. І вони мене до самого дому проводжають, на другий кінець города, в Бєлгородський квартал аж. Ну це, правда, десять мінут отсюда».
Дійсно, де б ви не були у Славутичі, до центральної площі — рукою подати. І хоча місто не ідеальне, як планували його будівничі, і не таке перспективне, як би хотілося мешканцям, — воно особливе. Тут навіть пам’ятника Леніну немає! Славутич народився вже у пізньому, передсмертному СРСР, і тому ідеологія присутня тут не так прямолінійно, як у старіших радянських містах. Може й тому мені з гонором кажуть місцеві: «У нас ви російського прапора не знайдете!».
