УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2015

Сумнівне різноманіття

(Скачати весь номер: 5/2015 [PDF, 2.1 Mb])

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

 

 Схоже, на це нема ради: так воно є і так ще довго буде. Одні люди кожне повідомлення на тему Донбасу сприймають як аргумент на користь збереження спільної, соборної України. Інші — наприклад, я — вбачають у всьому докази того, що нам із Донбасом не по дорозі. Зокрема, я вбачаю такий доказ в опублікованій на «Українській Правді» розмові Ірини Славінської з донецьким російськомовним письменником Володимиром Рафєєнком.

Соромно чи ні, але творів цього автора я ще не читав. Хоча суто з філологічного погляду мав би. Бо, як твердять ті, хто вже читав, у вельми цікавій прозі Рафєєнка можна знайти сліди і Гоголя, і Вєнєдікта Єрофєєва, і Саші Соколова. А якщо мене й цікавлять на цьому світі якісь російські сліди, то це якраз вони. Отже, певно, колись таки прочитаю. Не думаю однак, що найближчим часом. Бо думаю, що найближчим часом такі словосполучення, як «Московский дивертисмент» або «обладатель Русской премии», все ще викликатимуть у мене не найприємніші асоціації.

З другого боку, Рафєєнко абсолютно має рацію, коли у згаданому інтерв’ю каже: «Я не винен, що мама зі мною говорила російською. І в цьому я не повинен каятись». Звісно, не винен. Та й узагалі: ніхто не має права вказувати письменнику, якою мовою він повинен писати. Будь-хто може вивчити будь-яку мову в обсязі, достатньому для прагматичного спілкування на вокзалі, в готелі чи крамниці. Але творчість — перепрошую за пафос — це процес інтимний, а примус в інтимній сфері, як відомо, є злочином. Одне слово, якщо мовою літератури для Володимира Рафєєнка є російська, то хай собі на здоров’я нею пише, хай друкується у тій-таки Росії і здобуває в ній премії. За це я до нього жодних претензій не маю і мати не можу.

Маю за дещо інше. Ось уже близько року Рафєєнко мешкає в Києві. За цей час він, серед іншого, відвідав львівський Форум книговидавців та київський Книжковий арсенал. І був, за власним зізнанням, приголомшений. Бо «з’ясував для себе, що український культурний контекст — це загальноєвропейський контекст». Серйозно? А мені здавалося, що ми тут усі тільки борщі варимо і коломийки співаємо.

Менше з тим. Виникає питання: а чому Володимир Рафєєнко ніяких європейських контекстів української культури не зауважував раніше? А тому, що, як він сам каже, за попередні 45 років життя бував у Києві всього кілька разів, натомість Західної України взагалі в очі ніколи не бачив. Ще раз: мені все одно, хто якою мовою пише свої літературні твори. Але, гадаю, письменник, котрий хоче проявити бодай мінімальну лояльність до держави, громадянином якої він є, і бодай мінімальну цікавість до культури свого — судячи з прізвища — народу, мав би за ледь не півстоліття викроїти день-два для знайомства зі Львовом чи Івано-Франківськом, де ця культура власне і твориться, ні?

Очевидно, Рафєєнко вважав, що ні. Тому аж до квітня минулого року «сам також майже нічого не знав про Майдан». І лише потрапивши до Києва, зрозумів, що «російські медіа розказують нам неймовірну фігню». А доки жив на Донбасі, думав, що чисту правду? «В мене вища освіта, — продовжує зізнаватися Ірині Славінській донецький письменник, — але, розумієте, навіть я сумнівався стосовно того, чим насправді був Майдан. З пантелику збивали також події типу “смолоскипної ходи” на честь Бандери, яку організувала партія “Свобода”». Ага, ясно. А збудований всілякими ахметовими і януковичами феодальний лад не збивав з пантелику? А відверто фашистський за сутністю путінський режим у Росії?

Не збивав? Ну то наважуся припустити, що саме в цьому й річ. Громадянин, який відчуває свою причетність до загального життя країни, може обурюватися діями й заявами чи то «Свободи», а чи «Правого сектора», але він, по-перше, знає, що ці партії мають мізерну електоральну підтримку — значно меншу, як на те, ніж їхні тоталітарні близнюки в найрозвиненіших країнах Європи; по-друге ж, такий громадянин ставиться до українських помилок, як до власних, і намагається їх виправити. Тим часом відсторонений обиватель дивиться на країну свого проживання сусідськими очима і боїться того, чого йому підкаже боятися сусідський телевізор.

До речі, про телевізор. Володимир Рафєєнко справедливо зауважує, що реальної соборності в Україні ніколи не було. На його думку, одна з причин цього — відсутність єдиного інформаційного поля, з чого скористалася і продовжує користатися Росія, «адже власного незалежного російськомовного каналу Україна як не мала, так і не має. Немає медійного простору, де російськомовний українець почував би себе своїм». Гаразд, у цьому він знову має рацію. Але — виникає ще одне запитання — хто мав би створювати ті незалежні російськомовні канали і покривати ними Донецьк із Луганськом? Україномовні українці? Навряд чи, адже якість їхньої (нашої) російськомовної продукції була б незадовільною. А чому цього не робили найосвіченіші й найобдарованіші російськомовні жителі Донбасу, як-от сам Рафєєнко? Чи ж не тому, що завжди мали Україну глибоко в дупі? Бо якщо це так (а я впевнений, що так), то навіщо нам регіон, у якому навіть найосвіченіші й найобдарованіші жителі, не згадуючи вже про решту, мають нас глибоко в дупі?

І на закінчення. Я пишу ці рядки в кількох кілометрах від західного кордону України, на мистецькій резиденції в Ужгороді. У будівлі поряд розташоване кафе. Там смачно готують українські, угорські, румунські і ще не знаю які страви. А також подають чеське пиво. Але меню тут — виключно російською мовою. І офіціанти розмовляють виключно російською мовою. Тому, коли Володимир Рафєєнко говорить: «Немає нічого поганого в космополітизмі, який мав Донбас. Це такий різновид культури. Україна — велика країна. Вона дуже різноманітна. І дуже важливо не втрачати це різноманіття», — я з ним, у принципі, погоджуюсь. Мені лише цікаво, чи є сьогодні в Донецьку хоч одне кафе, де всі меню і всі офіціанти були б україномовними? Просто для різноманіття. Якщо є, то я, можливо, з часом і погодився б змінити свою думку про Донбас. А ні — то ні.

Український журнал