Український журнал - 5/2015

Релігійний реформатор

Текст: Олег Беген, викладач кафедри церковної історії УКУ, кандидат історичних наук, доктор гуманітарних наук

Важливість митрополита Андрея Шептицького пов’язана з національним та релігійним відродженням, яке розпочалося всередині XIX століття, а завершилось апогеєм національного, культурного, релігійного відродження, власне, приходом Андрея Шептицького. У 1848 році була створена Головна Руська Рада (перша українська політична організація у Галичині, створена у Львові під час революції в Австрійській імперії для обстоювання прав українського населення), яка вперше проголосила єдність західноукраїнського населення Галичини із тими українцями, які жили під Російською імперією.

Відродження продовжувалося, коли в Австро-Угорщині відбулося започаткування нової системи освіти, завдяки якій молоді хлопці з Галичини могли отримувати богословську освіту (в Львівському університеті чи Генеральній греко-католицькій духовній семінарії). Власне, це і призвело до створення певної еліти в Галичині і цією елітою стало греко-католицьке духовенство. Зрозуміло, що у певний момент мала з’явитися людина (чи група людей), яка б завершила формування релігійно-національного відродження.
Завдяки Добромильській реформі, яку провели отці єзуїти в XIX столітті, василіанський чин знову широко розвинув місійну, реколекційну, душпастирську, видавничу та наукову діяльності.
Молодий прогресивний Андрей Шептицький, який міг зробити хорошу кар’єру в Австрії чи Відні, вступив у цей василіанський монастир і виріс уже новою особистістю — василіанським монахом, а згодом — Галицьким митрополитом.
Коли він став Галицьким митрополитом, перше, що він міг зробити — він став етнархом.
У зв’язку з тим, що тоді не було української держави, української політичної еліти, а лише еліта релігійно-духовна — священики заміняли і вчителів, і політиків, і агрономів. Андрей Шептицький змушений був тримати у своїх руках політичну та релігійну влади. Коли виникала певна проблема в української спільноти в Польщі, Галичині чи Австро-Угорщині, то він ставав на її захист.
Митрополит Андрей Шептицький започаткував низку реформ. Перша була релігійного плану та стосувалася різних монаших конфесій.
Він вважав, що греко-католицька церква має поширюватися на Східну Україну та Росію. Тому, завдяки його підтримці, студити заснували російську греко-католицьку церкву. В 1917 році у Петербурзі відбувся Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому митрополит Андрей, користаючись отриманими раніше від св. Пія X особливими повноваженнями, утворив екзархат для російських греко-католиків та призначив російського католицького священика, ієромонаха студитського чину Леоніда Федорова головою Церкви.
Також Андрей Шептицький спробував запровадити вищу освіту в Галичині, а саме — створити український університет.
Однак це не вдалося зробити через блокування будь-яких спроб поляками. Вже було досягнуто порозуміння з Віднем і мало відбутися відкриття університету в 14–15 році XX століття, однак поляки знову ж таки блокували це рішення, аргументуючи тим, що зможуть відкрити український університет під Краковом. Згодом було створено таємний український університет, який польська поліція розгромила на початку 20-х років XX століття.
Але коли Варшава підписала конкордат, в якому узгоджувалося існування католицької церкви в Другій Речі Посполитій і де обговорювалась доля трьох церков — польської (римо-католицької), української (греко-католицької) та вірменської (католицької), — держава більше не мала права втручатися в суто церковні справи і, користуючись цими постановами, Андрей Шептицький у 1923 та 1929 роках намагається заснувати наукові інституції: Українське богословське наукове товариство (голова — Йосиф Сліпий) та Львівську Богословську Академію (сьогодні — Український Католицький Університет). Такі відкриття дали змогу молодим юнакам отримувати вищу богословську освіту.