Український журнал - 7/2007

Нацменшинам потрібні три речі: гроші, дєньґі, бабки

(Скачати весь номер: 7/2007 [PDF, 3.7 Mb])

Текст: Ленка Кнап, Прага

 

 

Нещодавно Рада з питань нацменшин при Уряді ЧР опублікувала щорічний Звіт про ситуацію нацменшин у ЧР за 2006 рік. В цьому 161-сторінковому (+ 67c. додатку) документі, знайшлося, крім іншого, також місце для того, аби члени Ради (заодно представники поодиноких громад) іще раз зарепрезентували діяльність своїх нацменшин за минулий рік, висловили свої претензії до роботи Ради та очікування на майбутнє, оцінили співпрацю з іншими національними меншинами і, — що набагато цікавіше, — оцінили співпрацю всередині своєї нацменшини. Враження неоднозначні.

На сьогодні Міністерство внутрішніх справ ЧР у своїй базі налічує 8 болгарських, 3 хорватські, 3 угорські, 27 німецьких, 17 польських, 450 ромських, 3 русинські, 9 російських, 4 грецькі, 9 словацьких та 6 українських об’єднань, які за статутом є об’єднаннями представників нацменшин. В Чеській Республіці заснувати громадське об’єднання — справа досить проста (для реєстрації достатньо трьох громадян ЧР) й недовга (все можна полагодити впродовж місяця), і очевидно, кожна така організація після року діяльності (часто — лише існування) може стати учасником ґрантової системи. Щоправда, подейкують, ніби такі райські часи скоро закінчаться, і правила стануть трохи жорсткішими.

Кількість організацій, що об’єднують представників нацменшин, неухильно зростає (почавши від 1989 року), а ті, хто відпочатку стояв коло ґрантового корита і звик до меценатських дарів, нині крутять носом на появу кожного нового об’єднання. А оскільки із зростанням кількості організацій торба з ґрантовими грошима не роздувається, то дуже часто боротьба за гроші відбувається не лише між окремими нацменшинами, але, передусім — між організаціями всередині кожної з них. Доходить до справді курйозних випадків, коли член ґрантової комісії — представник тієї чи іншої меншини — може замість лобіювати інтереси всієї своєї етнічної групи, намагатися ліквідувати іншу групу чи об’єднання, від якого очікується небезпека конкурентного проекту. І тоді залишається хіба сподіватися на безсторонність та здоровий глузд міністерських працівників, або представників інших національностей. Грошей для всіх просто не вистачає.

Може, саме тому у згаданому Звіті на запитання, «якими могли би бути пріоритети Ради в майбутньому?», багато хто радить витягти з державного бюджету якомога більше грошей, підняти кошти для нацменшин бодай на ту частку, яка враховує інфляцію, або й узагалі спробувати змінити дотаційну політику ЧР.

При тому всьому, заглянувши на вебсайти всіх міністерств і мерій, можна легко з’ясувати, що на потреби нацменшин та на інтеґрацію іноземців виділяються цілком немалі кошти, і що в багатьох випадках нацменшини ними не користаються. Так, скажімо, Міністерство культури 2006 року виділило на культурницькі потреби нацменшин майже 8 мільйонів крон (з них українцям дісталося 535 тис.); на медіапроекти було виділено 30 мільйонів крон (із них для двох українських видань — 1461 тис.). Міністерство шкільництва виділило минулого року для нацменшин 19 мільйонів, а роздало лише 13 мільйонів: мабуть, не виявилося зацікавлених (українських проектів у ції сфері не з’явилося жодного). Українська нацменшина найчастіше подається на дотації до Міністерства культури ЧР та до Празької мерії, але майже зовсім не подає проектів до Міністерства шкільництва, Міністерства праці та соціальних справ і Міністерства внутрішніх справ. А саме українці належать до меншин із найбільшими можливостями — як з огляду на численність, так і з огляду на приналежність до етнічної групи, яка потрапляє і в категорію меншин, і в інтеґраційні програми для іноземців. Для решти зазвичай відкрито лише одні двері (ви — або нацменшина, або іноземці).

Подати проект до МКЧР чи до столичної мерії — справа нескладна, однак скласти його для МВС або МПСС — набагато складніше, та й достукатися туди — теж непросто. Українці мають ще одну серйозну проблему: їм дуже важко знайти деінде поза міністерським гаманцем потрібні 30 відсотків, оскільки державні дотації можуть покривати щонайбільше 70 відсотків коштів, потрібних для реалізації проекту. Нацменшини польські, скажімо, чи словацькі щедро підтримують країни їхнього походження, або й свої бізнесмени. Українцям після Помаранчевої революції теж ненадовго засвітила така перспектива, та після того, як прем’єр-міністром став Віктор Янукович, ситуація повернулася в стару колію. А українські бізнесмени занадто космополітні. Це і є одна з причин, чому українці не надто розганяються з ґрантами. Виходи із ситуації все ж таки є. Однак громада насамперед повинна усвідомити, що часи змінилися, що задурно нічого не отримаєш; що в цій ситуації потрібно бути обізнаним з правилами гри, вміти домовлятися; і що вибір представника в Уряді, ґрантовій чи міністерській комісії — справа дуже відповідальна. Коротше кажучи, ситуація така, яка є, але нікому на неї нарікати. Як уже було сказано, нема єдиної організації, нема відповідального представника, що має звітуватися перед громадою. А можливості, і відповідальність є в кожного.