УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2008

I Have a Dream

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Текст: Олександр Бойченко, Варшава 

Не хочете — не вірте, але минулого року, стоячи на знаменитій плиті перед входом до Меморіалу Лінкольна у Вашингтоні, я, за прикладом Мартіна Лютера Кінга, також вирішив поділитися своєю мрією. Правда, ділився я сам із собою, пошепки і без мікрофона. Мушу зізнатися, що спочатку я трохи завагався: а про що я, власне кажучи, мрію? Про більше помешкання? Про вищу зарплатню? Про новіший комп’ютер? Про американську «грін карт»? Ні, все це виглядало якось мілко й убого на тлі великої і прекрасної мрії доктора Кінга… І раптом до мене дійшло: «Господи, я ж мрію хоч трохи пожити в Україні. Тобто я мрію, щоб країна, в якій я живу, не лише називалася Україною, а й була нею. Чи я аж так багато прошу, Господи?» Навряд чи сьогодні мені вдасться дослівно відтворити свій тодішній монолог, але бодай близько до тексту можна спробувати.Отож, I have a dream. Я мрію про день, коли ця країна прокинеться від свого вічного лицемірства, свого хохляцького «двоєдушия» і малоросійського «двоязичія», про день, коли вона нарешті покаже свої справжні переконання. Того чудового дня, про який я мрію, недоемігровані сини Карпат і недотруєні метаном сини териконів, сівши за стіл, чесно подивляться одні одним у вічі і спокійно, без жодних образливих афектів визнають, що насправді вони одні одних ніколи не розуміли, не розуміють і розуміти не хочуть. Я мрію про цей стіл, за яким ми всі усвідомимо: нас об’єднує лише те, чого взагалі не повинно бути — паскудна влада, захмарний рівень корупції, обісцяні під’їзди і побутове хамство. Трохи замало для відчуття соборності. Натомість речі, навколо яких формувалися європейські нації — мова, церква, історія — у нас не просто різні, а радикально антагоністичні. Зрештою, якщо навіть припустити, що в добу глобалізації ці класичні чинники націєтворення вже дещо втратили свою значущість, все одно несумісними з життям під одним дахом залишаються «галицька» і «донецька» візії майбутнього. Одне слово, я мрію про те, щоб за згаданим столом без застосування вогнепальної зброї відбувся приблизно такий діалог: «Хлопці, ми тут зібралися в Європу і НАТО. А ви?» — «А ми ні, бо нам ближче до Росії і ЄЕП» — «Ну то не бануйте».У зв’язку з чим я також мрію про день, коли мій Президент хоча б на п’ять хвилин прийде до тями і зрозуміє, що його мрія про Україну як соборну, унітарну, одномовну і демократичну країну з членством в НАТО та ЄС — це не одна мрія, а дві, причому абсолютно непоєднувані. Я мрію, щоб мій Президент зрозумів це — і вибрав, котра з його мрій є для нього важливішою. Бо Україна в її нинішніх кордонах і з її нинішнім складом населення не може бути одночасно демократичною і унітарно-одномовною (себто власне українською). Чимось треба пожертвувати: або українськістю, або демократичністю, або ж — частиною території.Щодо мене особисто, то мріяти про втрату українськості я, звісно, не можу, бо це означатиме продовження совєтської практики маргіналізації всього українського і в недалекій перспективі призведе до втрати України як такої. Але й про відмову від демократії я теж мріяти не хочу, бо, по-перше, вважаю себе більш-менш демократом, по-друге, насильницька українізація все одно нічого доброго не дасть, а по-третє, якби й дала, то через її антидемократичний характер вступ до НАТО та ЄС виявився б для нас неможливим. Як не крути, єдиний вихід — це втрата заселених антиукраїнською та антиєвропейською людністю територій. Іншого варіанту зберегти українськість, розбудувати демократію та інтегруватися в європейські структури я вигадати не можу.Тому я більше не мрію про дерусифікацію і десовєтизацію Криму з Донбасом. Світогляд і психологія абсолютної більшості жителів тих регіонів є для мене загадковішими, ніж світогляд і психологія пілотів НЛО. Але я визнаю їхнє право називати свої міста, вулиці і площі іменами зрозумілих їм героїв та голосувати за близьких їм політичних діячів. Я лише мрію про той день, коли я перестану соромитися всіх цих Леніних і Дзержинських, Постишевих і Артемів, Януковичів і Симоненків, бо того дня, про який я мрію, вони перестануть бути моїми співвітчизниками.

Український журнал