Український журнал - 1/2008
Прогулянка за межі «двох Україн»
(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])Текст: Андрій Портнов, редактор журналу «Україна Модерна», Київ
Кожне розуміння неминуче передбачає спрощення. Ми зі школи виносимо образ світу, рушієм якого є конфлікт, де є дві сторони — хороша і погана, добро і зло, «ми» й «вони». Коли спрощення переходить ледве відчутну межу, воно починає заважати розумінню, накидає вузду на уяву і мислення, а, стаючи предметом політичних маніпуляцій, ще й перетворюється на небезпечну зброю.Для мене найприкріший результат Помаранчевої революції (яку автор вистояв на дніпропетровському помаранчевому Майдані — був і такий, але його не показували по центральних телеканалах) — агресивна пропаганда тези про «дві України». Цю тезу миттєво підхопили російські й західні мас-медіа. Чи може бути простіше й доступніше пояснення: «проєвропейський» захід протистоїть «проросійському і антиринковому» (це цитата з респектабельної польської газети «Rzeczpospolita») сходу! А головне в підтексті: Україна сама не знає, чого хоче, тож світовій спільноті (а особливо, ЄС) краще нікуди не втручатися й нічого не пропонувати...
Закони журналістського бізнесу
За останні роки теза про «дві України» здобула феноменальне визнання. Усі спроби її підваження чи серйозної критики не вийшли за межі вузьких фахових середовищ. Спрацював загрозливий закон журналістського бізнесу: прагнення сенсацій, страшних прогнозів й перебільшених тез, які єдині здатні привернути увагу надто заклопотаної людини масового суспільства. 1994 року нас годували прогнозами «громадянської війни» (зокрема, «Washington Post») і зникнення України як держави («The Economist»), за десять років нас лякають «глибоко розколотою Україною» і «цивілізаційним кордоном», що нібито ділить її навпіл. Образ «розколу» вже визначає наш спосіб бачення ситуації. Наведу лише один приклад. Після останніх виборів ми вкотре з цікавістю розглядали мапи регіонального розподілу голосів, але чомусь ніхто не пропонував подивитися на поділ голосів за віком і статтю виборців, їхньою професією або місцем проживання (село/місто). Ми самі себе привчили дивитися на ситуацію в країні крізь призму регіональних поділів. Ба більше, сам факт постійного повернення до теми «двох Україн» (навіть з метою деконструкції політичних маніпуляцій та надінтерпретацій) на несвідомому рівні ототожнюється з фактом наявності проблеми.Можливо, загальне обговорення питання принаймні частково є реакцією на тривале нерозумне й легковажне табуювання теми українського регіоналізму. Досить очевидна тема відмінностей між регіонами найбільшої за територією європейської держави стала майже сенсацією. Хоча, чи знаємо ми хоч одну державу таких великих розмірів, як Україна, де регіони не відрізнялися б одне від одного? Цікаво, що може бути природнішим за такі відмінності? Але, на жаль, цю доречну й нагальну розмову спрямували до конфронтаційного русла, перетворили на чергову «страшилку».Простір проблем
Тому вважаю надзвичайно важливим підкреслити, що за межами схеми «протистояння двох Україн», що її так нав’язливо підтримують медіа і політики, залишається величезний простір проблем:ми не бачимо засадничо важливих відмінностей всередині двох уявних мегарегіонів (згадаю лише, що на останніх президентських виборах за Ющенка в Донецькій області проголосувало 4,2% виборців, а в Дніпропетровській — понад 30%, що становить 650 тисяч осіб; відповідні результати Януковича склали 93,5% у Донецькій та 61,1% в Дніпропетровській областях — чи був цей нюанс відображений на розмальованих в два кольори мапах електоральних переваг?);ми не усвідомлюємо динаміки розвитку українського суспільства (ще 1998 року Сумська, Кіровоградська, Полтавська і Чернігівська області голосували за Кучму і комуністів, тепер там перемагає БЮТ; на наших очах синьо-жовтий прапор нарешті набув легітимного статусу державного символу для всіх основних політичних сил, і саме під ним, а не під російським триколором проходять мітинги Партії регіонів);ми не розуміємо, що попри різницю в політичних симпатіях, мешканців усіх регіонів України об’єднує пострадянський патерналізм, тобто сподівання економічної і соціальної підтримки від держави, а також, як би сумно це не звучало, корумпованість наших органів влади і соціальних служб;ми не здаємо собі справи, що українська ідентичність, яка є і може бути предметом внутрішніх дискусій, є чимось цілком очевидним перед зовнішніми викликами (згадаймо реакцію на будівництво Росією дамби і долю острова Тузла; замислимось над тим, що за даними соціологічних опитувань у липні 2006 року 73% населення всієї України не вважали відмінності між сходом і заходом істотними, або такими, що мають цивілізаційну природу, а 62,5% вважали, що конфлікт йде не з суспільства, а пов’язаний із протистоянням бізнес-еліт, або протиборством Росії і США за впливи на Україну);ми вперто не хочемо відкрито й рішуче констатувати, що російськомовність в Україні зовсім не дорівнює політичній проросійськості чи антиєвропейським настроям. Хоча для зрозуміння цього достатньо подивитися на ситуацію в Києві. Пригадую публічну дискусію у Варшаві за участю одного з впливових українських інтелектуалів, який заявив, що, на його думку, Донбас треба віддати Росії. На відміну від вельмишановного колеги, мешканці і Донбасу, і Львівщини, як свідчать соціологічні опитування, вважають варіант поділу України найменш бажаним й не думають, що їхня доля була б кращою в складі інших держав;ми не розуміємо, що антагоністичний опис співіснування «двох Україн» позбавляє нас і наступні покоління українців нормальної європейської перспективи, адже він послідовно використовується для представлення України як нестабільної держави, яка надалі значною мірою перебуває у зоні «російських впливів» й сама не визначилася щодо своєї геополітичної орієнтації (не можу не згадати, з яким подивом чимало моїх західноєвропейських співрозмовників дізнавалися, що в тому-таки Дніпропетровську нововідкриті торговельні центри через один мають назву «Європа», вже не кажучи про тотальну присутність «євроремонтів», «євровікон», «євроклінік» і навіть «європарканів»).Неминучість взаємодії витворює українську свободу
Тут варто наголосити засадничу хибність логіки, за якою одні регіони України мали би взоруватися на інші й повністю уподібнитися. Такий сценарій (на щастя, дуже малоймовірний) несе в собі поважні загрози, про які в нас радше не прийнято говорити. Йдеться про те, що теперішній політичний плюралізм в Україні, який видається просто безпрецедентним у порівнянні з Білоруссю чи Росією, значною мірою випливає з факту наявності кількох потужних регіональних центрів впливу, які мусять взаємодіяти між собою на загальнодержавному рівні. Оця неминучість взаємодії й витворює специфічно українську свободу (але поки що не демократію). Іншими словами, всупереч настирливому переконуванню, що регіональні поділи — це загроза і небезпека, виявляється, що наша відносна свобода і безперечний плюралізм — це, значною мірою, плоди тих поділів. А отже, і на цілу справу взаємодії регіонів можна (і треба!) подивитися також, як на наш шанс, як на невикористане й неусвідомлене багатство, як на можливу запоруку збереження в Україні публічного простору дискусій і суперечок.Це передбачає рішучу критику дуже сильних дотепер дискримінаційних конотацій тези про «дві України». Невже справді всі біди нашої держави локалізовані в певних регіонах? Невже схід, де набагато вища концентрація капіталу і виробництва, справді «антиринковий»? Невже (чудово усвідомлюю провокативність цього питання) україномовність автоматично дорівнює європейським цінностям громадянського суспільства і демократії? Припускаю, що частина електорату дуже чітко висловила свій спротив проти такого «іншування». Але чи «помаранчеві» намагалися докласти серйозних зусиль, аби змінити це (звісно, значною мірою, стереотипне) враження? Помаранчева революція — ілюстрація неспроможності інтелектуалівМіфи мають властивість породжувати соціальні наслідки, незалежно від своєї достовірності чи правдоподібності. Теза про «антагонізм двох Україн», попри свій очевидний дискримінаційний потенціал, зробила блискучу кар’єру в інтелектуальному середовищі, перш ніж опанувати масовий дискурс. Юрій Андрухович, наприклад, якось написав: «мій Станиславів все-таки, слава Богу, відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які, своєю чергою, нічим не відрізняються між собою». Прочитавши це, я запросив письменника відвідати Дніпропетровськ. Мені здається, що його думка змінилася, принаймні, відтоді він бував у цьому місті неодноразово.Найвтішніший для мене результат Помаранчевої революції — те, що вона стала блискучою ілюстрацією неспроможності інтелектуалів спрогнозувати і передбачити розвиток України. Ми були заскочені революцією зненацька (пишу це з цілою відповідальністю, як вдячний слухач надрепрезентативної дискусії про майбутнє України за участю всіх «зірок», що відбулася за день до другого туру президентських виборів 2004 року в італійському містечку Гаргняно). Але ми почали одразу переконувати себе й інших, що давно її передбачили. Оцей брак відчуття власного суспільства і набагато глибше розуміння сподівань західної публіки видається мені однією з найцікавіших рис наших інтелектуальних еліт. І я дуже хочу, аби вони (ми) вкотре помилилися, а наше суспільство вкотре нас здивувало!
