Український журнал - 1/2008
Ми або вони?
(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])Текст: Юлія Абібок, портал www.ostro.org, Донецьк
У Луганську, в продуктовому магазині, група україномовних молодих людей звернулася до продавця по шоколад з горіхами та родзинками. Їх не обматюкали і не відмовилися обслуговувати, лише сказали, що «такого нет: есть с орехами и с изюмом». Це не було проявом славнозвісної донбаської українофобії. Тут просто погано розуміють українську.
Весь трагікомізм сьогоднішнього діалогу між сходом і заходом України полягає в тому, що обидва мислять, в принципі, в однаковому руслі, але не хочуть і не можуть сформулювати свої думки і пропозиції загальнозрозумілою мовою. Все буде Донбас!У 1924 році тодішню Юзовку, нинішній Донецьк, перейменували на честь Лєніна — на Сталіно. Кривавий грузин Джугашвілі до цієї назви не був причетний жодним чином. «Стальной локомотив революции». Саме таку роль Володимир Ілліч відводив пролетаріатові, який на той час вже став найпотужнішим прошарком промислового сходу України. Радянський Донецьк — а іншого, по суті, не було — формувався головним чином саме під впливом покладеної на нього місії «стального локомотива» — революції, індустріалізації, виконання п’ятирічки за чотири роки. Тут любили казати, що Донецьк — місто не перше, але і не останнє. І в Радянському Союзі, з його економічними і соціальними пріоритетами, це було правдою. Розпад СРСР і постання незалежної України своєю брутальною несподіваністю призвели до багаторічної соціальної та культурної агонії старого Донбасу, спостерігати яку ми приречені ще тривалий час. Саме в силу своєї суспільно-економічної специфіки схід України завжди був лояльним до радянської влади. Тому природно, що політичним центром нової України стала бунтівлива антирадянська Галичина з центром у Львові. При цьому Донбас аніскільки не втратив своїх лідерських амбіцій. Основний національно-культурний потенціал був зосереджений на заході України, основний промисловий, економічний і, відповідно, науково-технічний — на сході. Як східні, так і західні еліти, майже однаково потужні, і на додаток до всього цього ще й однаково завзяті та радикальні, прагнули володіти столицею, тобто бути центром прийняття загальнодержавних рішень. Це і поклало підвалини подальшому регіональному розколові країни, яким сьогодні, між іншим, користуються більшою мірою саме східноукраїнські політики. Через брак матеріальних ресурсів і свою надмірну консервативність західна еліта була майже повністю витіснена на маргінес з центрального рівня, а її місце посіли колишні радянські номенклатурники, перейнявши в останньої естафету впливу на місцевий електорат. Лідером по чисельності в Києві сьогодні є донецька політична діаспора, значний вплив іще зберегла за собою витіснена «донецькими» Дніпропетровщина, певного впливу набуває Харківщина. Але в органах державної влади майже не задіяні вихідці з Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини.Нема сенсу розмірковувати тут про чесність і коректність заяв і дій ставлеників обох регіонів. Головне — і ті, кого обзивають агентами Кремля, і ті, кого призначили американськими шпигунами, змагаються саме за ЦЮ країну, за владу в ній. Різняться головним чином навіть не пропоновані ними моделі держави, а інструменти отримання дієвих механізмів для їх реалізації. Такими інструментами стали взаємосуперечливі регіональні культурно-історичні цінності. Тобто, для закріплення своєї влади і мобілізації електорату регіональні еліти виокремили найяскравіші маркери для позначення «своїх» і «чужих». «Ми можемо миритися навколо інтересів, адже ми люди раціональні. Але ми перегриземо один одному горло, коли мова заходить про цінності, наприклад, про ту ж мову, або історичну пам’ять... Тут не йдеться про знання мови як такої або про те, що ніде розмовляти цією мовою. Для багатьох російська мова — це цінність. І коли їх мова не має того ж статусу, що й українська, їм здається, що їх прирівняли до громадян «другого сорту», — пояснив мені колись в інтерв’ю доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. І.Франка Ярослав Грицак. «Ми або вони»В день останніх парламентських виборів центром Донецька курсувала машина з гучномовцем, звідки донеччан закликали взяти участь у голосуванні. «Ми або вони!», — лунало з гучномовця. Член ізольованої групи має тільки три способи реагування на зневагу та ненависть поза її межами: 1) відвертий конфлікт, що неминуче призводить до поразки, з огляду на переважаючі сили супротивника; 2) пасивне сприйняття такого ставлення або 3) демонстративний перехід на ворожий бік. Протистояння сходу і заходу України поки що ще нагадує гру у перетягування канату — «ми або вони» — між Донецьком і Львовом. Але результати останніх виборів показують дві важливі тенденції. Перша — до західних поступово приєднуються центральні й частково південні області України, і тому канат зі спортивного спорядження неминуче перетворюється для сходу на аркан. Друга — найстрашніші звинувачення, які лунають сьогодні в Україні на адресу донеччан, належать тим-таки вихідцям із Донеччини. Донбас потрапив у, значною мірою ним самим створену, пастку. Приміром, він не може виправдати бійців Української повстанської армії. Визнання їх (або їх ватажків) на державному рівні героями, на сході сприймається як смертельна образа. За тутешньою логікою героїзація УПА виглядає як мінімум запереченням доцільності Великої Вітчизняної війни, пам’ять про яку багато в чому тривалий час формувала місцеві культи. УПА воювала з Червоною армією, відстоюючи незалежність України. В Червоній армії були ми. Вони були національними героями, воюючи з нами. Хто ж тоді були ми? Якщо тлумачити історію за існуючою вітчизняною традицією, вбачаючи в ній тільки два протилежні кольори без жодних відтінків, то національні герої в лавах двох ворогуючих сторін — це відвертий абсурд. Визнавши сьогодні правоту опонентів, Донбас остаточно визнає таким чином свою інтелектуальну та культурну вторинність у порівнянні з багато в чому відсталою, за «офіційною» ідеологією сходу, Галичиною. І найсумніше те, що на рівні місцевої молоді він давно вже погодився з їх правотою, і в донбаських школах і вузах ніхто вже не розповідає про «бандерівців», як про бандитів та головорізів, а місцеві батьки з усіх сил намагаються влаштувати своїх дітей у класи з українською мовою навчання, яких на сході досі ще обмаль.Трагедія Донбасу в тому, що він не хоче і не може вже бути «антиукраїнським». Але стати українським, чи навіть проукраїнським, значило б для нього підтвердити свою неповноцінність. І тому, загнаний у глухий кут і зраджений своєю елітою, він вперто лишається просто — Донбасом... І, пручаючись, все сильніше затягує на своїй шиї випущений з рук канат.Мобілізуючий фактор: місія виконана
Сьогоднішні заклики донецьких «регіоналів» до інших східних та південних регіонів України об’єднатися та підтримати «антибандерівський» фронт або намагання зібрати другий сєвєродонецький з’їзд — не більше, ніж прояви істерики. За рік свого володарювання Партія регіонів втратила значну кількість симпатиків. У «покращення життя вже сьогодні», після катастрофічного зростання цін і череди резонансних катастроф, після підвищення цін на житлово-комунальні послуги поряд із подальшим зниженням їх якості, вже мало хто вірить. Єдине, що ще можуть протиставити своїм конкурентам і пред’явити виборцям «біло-блакитні» діячі та їх сателіти — це заперечення подвигів УПА і підтримка державного статусу російської мови. Тобто — речі зовсім не утилітарні. Але, налякані привидом розрухи, яку ще надто добре пам’ятає Донбас, місцеві виборці вже значно менше стурбовані питаннями регіональної честі та гідності. Такі невдоволені виборці — троянський кінь у таборі «біло-блакитного» електорату.Схід України зіграв свою трагічно-героїчну історичну роль у розбудові держави. Довготривала суперечка між ним та заходом призвела в остаточному рахунку до налагодження взаємозв’язків між різними регіонами України, розірваних під час історичних трансформацій і катаклізмів. «Донбас — це регіон, який примушує Україну бути мобілізованою. Це добре. Це фактор, який колосально впливає на те, якою нація буде в майбутньому», — вважає асистент кафедри історії і теорії соціології Львівського національного університету ім. І.Франка Віктор Сусак. У дружбі проти себе Донбас спровокував на обговорення найболючіших питань сьогодення, створив базу для формування загальнонаціональної ідеології. В дружбі проти себе Донбас об’єднав Україну.
