Український журнал - 1/2008

Два Львови: конфлікт пам’яті з реальністю

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Текст: Катажина Котинська, Краків Початок 1990-х років приніс на польський книжковий ринок велику кількість книжок про все, про що за часів компартії не говорилося. Легко здогадатися: в той час багато писалося і про землі, що їх поляки після Другої світової війни змушені були покинути — в тому числі й про Львів.1990 року з’явилися щонайменше дві книжки, в назві яких знаходимо слово «путівник» (перевидання довоєнних путівників залишаємо осторонь). Від видань такого роду користувач, як правило, чекає передусім актуальної інформації про різні туристичні послуги, але й — не останньою чергою — об’єктивної історико-культурної довідки.Автори першого путівника («I zobaczyć miasto Lwów…»), Адам і Ева Голлянек ретельно обговорюють скупі на той час можливості знайти ночівлю, пристойний ресторан чи кав’ярню, а також підказують, де найвигідніше... купувати годинники й фотоапарати. Нині більшість практичної інформації вже сама по собі стала музейною пам’яткою — минуло сімнадцять років, вулиці, кнайпи, готелі змінили назви, змінилися й реалії: ми можемо з ностальгією згадувати ті «туристичні» каравани, що намагалися врівноважити попит і пропозицію по обидва боки кордону.В тексті наголошується на мультикультурності міста, неодноразово йдеться про його значення для українців. Тим не менше це — суцільний крупний план. Переходу від таких загальних тверджень до деталей немає. Автори послідовно ведуть читачів вулицями «того», польського, довоєнного Львова, дбаючи лише про те, щоб хтось не загубився поміж нових назв і змінених реалій. Друга книжка — «Nie ma jak Lwów. Krótki przewodnik po Lwowie» — тільки в заголовку видається путівником. Автор, Єжи Яніцький, відверто говорить: «Цей путівник — для таких як я, що й розбуджені посеред ночі, зможуть ніби молитву назвати всі бічні від Личаківської, всі кінотеатри та всі зупинки першого трамвая…», і продовжує: «та для невігласів, яким сорок років калічили знання, відрубуючи ті досягнення науки, культури і внесок у рідну історію, невід’ємною часткою яких (…) був Львів». Тут слово «путівник» слід розуміти нестандартно: ані про об’єктивізм, ані про актуальність навіть не йдеться. З іншого боку, якщо залишити ці питання осторонь, читач отримує дуже милі, безумовно цікаві й ерудовані, ностальгійні спогади, що складають своєрідний «сентиментальний путівник по минулому» для втаємничених, для «своїх». Справжні пізнавальні труднощі почалися дещо пізніше, коли до Львова через позірно відкритий кордон (хто ще пам’ятає всі ці ваучери, печатки АВ, фальшиві відрядження?..) вирушили молоді, для яких Львів був уже подвійним єством: польським, надхмарним спогадом їхніх бабусь і дідусів та, в той же час, живим, українським містом з плоті і крові, яке намагалося скинути з себе тягар совєтизації. Зіткнення цих двох іпостасей інколи бентежило, декого навіть відлякувало, але значно частіше змушувало зупинитись і замислитися. Колективна пам’ять «польського Львова» змагалася з потребою осмислити Львів сучасний, український; процес, як не парадоксально, додатково ускладнювала присутність потужного міфу «мультикультурного Львова ».На такому тлі стає зрозумілим карколомне поєднання всіх цих аспектів у короткому (12 сторінок) ескізі, включеному в популярний путівник видавництва Pascal «Ukraina. Część zachodnia, Kijów i Krym» (2001). Спершу автор, Адам Дилевський, пропонує читачеві стилістику польських ностальгійних штампів: розповідь розпочинається цитатою з популярної пісеньки «A gdybym się kiedyś urodzić miał znów, to tylko we Lwowie…», щоб перейти до національно-історичних кліше: «Semper fidelis Речі Посполитої…». Далі все ж таки з’являється спроба врівноважити картину: «…немає міста більш заслуженого у справі української незалежності».Назагал, інформація про Львів у цій книжці скупа і поверхова, що спричинено також і оглядовим характером видання. Фактичні помилки не настільки серйозні, щоб приректи путівник на заслання в макулатуру. Та попри цей, немовби за інерцією переписаний патетично-польський вступ, маємо справу зі спробою описати (шкода, що похапцем) реальний Львів на зламі ХХ–ХХІ століть — живий і цікавий не лише як свідоцтво прекрасного минулого. І нарешті пора розповісти про справді приємну несподіванку, якою стала поява в 2003 році ІІ-го (виправленого, справді виправленого!) видання путівника Александра Стройного «Lwów. Miasto Wschodu i Zachodu». Видавництво «Бездрожа», нині вже досить відоме й авторитетне, так озвучило свою мету: «Для багатьох поляків Львів — це місто-міф. Пам’ятаючи і шануючи таке ставлення, хочемо, щоб Львів постав перед Читачем цього путівника як місто, що виросло з непростої історії багатонаціональної Речі Посполитої, але — і як сучасне українське місто. (…) Місто, побудоване русинами, поляками, вірменами, євреями та іншими; їхні сліди будемо шукати тут. Воно не може розділяти — воно повинно об’єднувати».Увагу привертає дбайливість, з якою видавництво поставилося до позірно готового продукту, себто до першого видання. Версія 2001 року приваблювала авторським ентузіазмом і бажанням показати місця, характерні для сучасного культурного життя міста — як, наприклад, Театр Ляльок або Мистецький Центр «Дзиґа», — проте відлякувала мало не всіма притаманними тому періоду недбалостями: неточними й нечитабельними мапами, безсистемною інформацією про готелі, кав’ярні і т.п., жахливою транслітерацією українських назв. Проте у ІІ-му виданні, що з’явилося 2003-го року (а нині вже маємо і п’яте), більшість помилок виправлено, туристичну інформацію впорядковано, мапи оновлено, і вони справді помічні у мандрах. Авторський текст добре читається, варто відзначити цікаві, насичені інформацією фрагменти про Львів єврейський та вірменський. Увагу привертає і ретельний план Личаківського цвинтаря зі світлинами вибраних надгробків. Автор провадить читачів не лише до могил відомих поляків, але й — між іншим — до Івана Франка, Георгія Ґонґадзе та до Меморіалу коло Цвинтаря Орлят. Тут заслуговує відзнаки коментар, що віддзеркалює думки багатьох, зокрема молодих, поляків: «Польські орли та українські соколи лежать поруч. Шкода тільки, що сороки з львівської ратуші немудрим галасом порушують їхній спокій».До речі, про цвинтар. Його образ у путівниках і досі, на жаль, — як у продукції польській, так і в українській (про що варто б написати окрему статтю) — все ж не може знайти міжнаціональної рівноваги. Ніби всі ми знаємо, що там поховано видатних діячів багатьох, не лише двох названих народів, але усвідомлення цього важко й повільно переходить у текстову сферу. На бачення, що спиралося б тільки на об’єктивні критерії — мистецьку вартість скульптур, історичне значення померлих — ще доведеться почекати.Так само хотілося б побачити у текстах Стройного хоч трішки більше не-польського, не-стандартного підходу. Цитата з Віттліна — це добре, але ще краще, якби вона була б поруч із цитатою з Андруховича, наприклад. А мистецькі галереї — невже їх у Львові немає? Чи, може, вони надто швидко виникають і занепадають?Поляки завжди шукатимуть у Львові передусім польських слідів: надто велике значення мало це місто для польської історії. Проте варто не втрачати з поля зору ні українського сьогодення, ні українську (і єврейську, і вірменську, звісно) історію міста. Будемо сподіватися, що ті зміни в творенні путівників, свідками яких ми вже стали, на цьому не закінчаться.