Український журнал - 1/2008

Плюралістичний радикалізм

Текст: Анджей Корашевський, Варшава 

Редакція звернулася до мене з проханням висловити кілька зауваг з приводу поляризації суспільних позицій. На мою думку, сьогодні ми є свідками повсюдного зростання радикалізму, але я радше назвав би це не поляризацією, а увиразненням кордонів між різними середовищами. Безумовно, спостерігається черговий сплеск націоналістичних настроїв, у яких самоідентифікація зводиться до «проблеми крові» (себто походження), що, своєю чергою віщує агресивність стосовно «чужих». Цей схематичний підхід зводить багатовекторність стосунків зі світом до простої схеми «ми — і всі решта». Звісно, такий погляд є облудним. На щастя, галасливі групки нацистів залишаються нечисленними, натомість поміркованіші націоналістичні угруповання (що не демонструють публічно своїх зв’язків з агресивними течіями цього напрямку) зазвичай не здобувають на виборах більше 10–15 відсотків голосів.Набагато серйознішою проблемою мені видається така радикалізація суспільних позицій, що призводить до відособлення та поділу суспільних груп на ворожі табори, діалог між якими майже унеможливлюється.Політична боротьба в умовах молодої демократії схиляє політиків до дій, що загострюють фіктивні, накинуті сепаратистські настрої в суспільстві. Останніми роками подібні процеси стали помітно виразнішими як у Польщі, так і в Україні.Політична боротьба, як засвідчили нещодавні події, лише невеликою мірою стосувалася вибору стратегії розвитку чи способів вирішення актуальних суспільних проблем. Основна мета політичних баталій — стати «володарями дум і душ», привернути на свій бік якомога більшу кількість прихильників і викликати максимальну антипатію до супротивників.В Україні це було класичне протистояння з апелюванням до символіки, до кольорів — відповідно, помаранчевого й блакитного — так, ніби простота символів може цілком пояснити різницю між добром і злом. Дуже швидко з’ясувалося, що така біполярна схема хибує неприпустимим спрощенням, що дійсність — набагато складніша, а помаранчевої хустини замало, щоби справді стояти на боці добра, справедливості і демократії.Подібну ситуацію маємо нині і в Польщі. Коли два роки тому перемогу у виборах здобула партія з підозрілою назвою «Право і справедливість», дискусії про способи розв’язання насущних проблем заглушило барабанним боєм та військовими парадами. Чому я кажу, що назва «Право і справедливість» видається мені підозрілою? Бо надто вже нагадує гасло «право і порядок» — традиційний лозунг націоналістів усіх гатунків, а отже, від партії з такою назвою природно очікувати ужиткового трактування права і партійної інтерпретації справедливості. Дворічне владарювання цієї партії призвело до загострення поляризації: польське суспільство розкололося на прихильників «Права і справедливості» та його противників, ба навіть ненадовго видалося, ніби інші поділи взагалі втратили сенс. Подібними ситуаціями, навіть короткочасними, не можна нехтувати, адже вони часто призводять до довготривалих наслідків. З’являється спокуса ілюзорного, чорно-білого бачення дійсності. Раніше ми вже мали досвід такої ілюзії — у восьмидесятих, коли переживали фінальну стадію комунізму. Тодішні надії, пов’язані з табором «Солідарності», зводили суспільні погляди до абсурдистського схематизму. Багатьом видавалося, що достатньо начепити значок «Солідарності», щоб потрапити до сонму ангелів — за визначенням добрих і компетентних, — які облаштують рай на землі, як тільки-но виженуть з нього демонів комунізму. Проекція всіх проблем на єдиного ворога призвела до того, що зігнорованими залишилися розбіжності у власному таборі, а також забулося про той очевидний факт, що свобода — непросте й важливе випробовування. Багатьом із нас видавалося, що демократія зводиться до кількох засадничих свобод: вільних виборів, свободи слова, свободи політичних об’єднань, права на приватну власність та вільне господарювання. Формальне запровадження цих свобод не складало великого труду. Однак далі починалися проблеми, з яких більшість із нас просто не здавала собі справи. З’ясувалося, що правом на приватну власність може скористатися, скажімо, організована злочинність, приватизуючи власність колективну; що свобода господарювання не може бути безконтрольною; що свободу слова може обмежити не лише цензура, але й монополія на засоби масової інформації; що вільні вибори та свобода політичних об’єднань не регулюють політичної арени автоматично, бо для цього необхідне, крім іншого, законодавче врегулювання виборчого права, а боротьба за форму виборчого права відразу перетворюється на поле битви різних груп інтересів.У Польщі більш-менш посутня дискусія про ці проблеми розпочалася допіру тоді, коли стало очевидно, що міф про «Солідарність» — як про товариство добрих і компетентних ангелів, — м’яко кажучи, перебільшення.Стало очевидним, що єдність в рядах «Солідарності» була позірною, що серед політиків цього табору нерідко траплялися люди не надто чесні, а взаємні звинувачення в нечесності та злочинних діях швидко стануть найпопулярнішим способом політичної боротьби між ними; що з моменту перемоги «Солідарності» розпочалася жорстока битва поміж угрупованнями, які вийшли з цього табору, а в битві цій домінували заборонені прийоми та відверте небажання дотримуватися правил чесної і прозорої гри.Тож немає нічого дивного, що в польському суспільстві спостерігаємо втрату надій, опертих на прості схеми, та схильність суспільних поглядів до радикалізації. На щастя, двовекторна, біполярна модель дала збій, і партія, схильна до такого роду поляризації, дострокові вибори програла. Нині маємо підстави сподіватися, що більшість поляків відновить здатність сприймати дійсність у всій її повноті, а отже, не лише зникне тенденція до поляризації суспільної думки, але й радикальність поглядів не стоятиме на заваді нашій спільній, колективній справі.