Український журнал - 1/2008

Пошуки пропалого ковчегу

Пйотр Пьогожельскі, кореспондент Інформаційного радіоагенстава «Польське Радіо», Київ 

Двох Україн не знайдеш на мапі, їх складно помітити і мандруючи по цій державі. Та достатньо переглянути вечірні новини або телеканал «Рада», де транслюється засідання парламенту, як почуєш про суперечки між сходом і заходом країни. Перед виборами у 2004 та 2006 роках політики лякали поділом. У 2007 клялися не допустити роз’єднання країни, за який несли б відповідальність, звісно ж, їхні опоненти. Я наслухався від політиків, що їхні противники вже не будуть говорити про бандерівців на заході та темний народ з-під Луганська, чи змушувати одних розмовляти російською, а інших — українською. Нібито хтось когось до чогось змушував! Відомо, що тим, хто заговорить у Донецьку українською загрожує стільки ж, як і тим, хто у Львові заговорить російською, тобто майже нічого. Не заперечую, що у попкультурі домінує російськомовність, однак це не тема цього фейлетону. Викликає сміх впевненість частини українських патріотів, частіше за все, імпортованих з-за кордону, що російською розмовляє лише криміналітет і совєтизований дурнуватий натовп. Хоча, за великим рахунком, більшість мешканців української провінції і так комунікує за допомогою суржика. Коротко кажучи: тут не мова визначає свідомість, а радше існування.Значно більшою, ніж різниця між Владіміром з Донецька та Володимиром зі Львова є прірва, яка ділить політиків — людей, наближених до влади — від решти мешканців України. Такого презирства до простих людей, як в Україні, важко деінде побачити. Часом здається, що воно навіть більше, ніж у Росії, де влада кидає «толпі» більше недоїдків добробуту. Українські ж політики думають, як поділити своє добро, сперечаються не про закордонну політику (як, наприклад, хотіла б бачити це Варшава), не про те, піде держава на схід чи на захід, а про те, що повинно бути предметом приватизації. Між іншим, саме тому минулого року не виникла «помаранчева» коаліція. Бруд на вулицях, епідемія туберкульозу та СНІДу, балаган у пенсійній системі та у службі здоров’я хвилюють мало кого з політиків. Це і є, власне, та друга Україна, яку на мить можна побачити дорогою до Верховної Ради чи ресторану з вікна «лексуса» чи найновішої моделі «тойоти». Немає іноземця, якого б не вразила величезна кількість дорожезних машин на вулицях (і не лише Києва). Мій товариш з варшавської ратуші не міг зрозуміти, як представник київської міської влади може в одному реченні сказати, що в його уряді обмежено зарплати до однієї гривні і заразом підтвердити, що він мешкає у найдорожчих апартаментах Києва. Мій товариш тут ще недовго і не знає про «відкат» і доходи з інших джерел. Чи такі люди можуть зрозуміти Владіміра або Володимира, які їздять переповненими маршрутками і входять до брудних під’їздів своїх «хрущовок» у Донецьку чи Львові?Хоч я і не дотримуюся лівих поглядів, однак з приємністю побачив би в Україні справжній лівий рух, який ішов би з мас і який не спонсорував би Володимир Бойко чи інший олігарх. Рух з власне тої іншої України, який зміг би пояснити політикам, що насправді відбувається в їхній державі (дослівно в «їхній»). Цієї проблеми не подолає ані екзальтовано-патріотичний популізм Юлії Тимошенко, ані холодний популістичний патріотизм Віктора Януковича та його власника Рината Ахметова. Звичайно, певна частина помаранчевих так само, як і частина біло-блакитних зможе вигадати нову лінію поділу своєї держави, аби тільки Донецьк і Маріуполь, Мукачеве і Львів однаковою мірою не зорієнтувались, що вони сидять у тій самій дупі.Між тим, у закордонних поїздках, скажімо, у Москві, завжди можна сказати, що нам чогось не дозволяє зробити Західна Україна, а у Брюсселі чи Вашингтоні, що всі проблеми — на Сході.