УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2008

Заручниця історії

(Скачати весь номер: 1/2008 [PDF, 3.4 Mb])

Текст: Роман Кабачій, Київ

 

«…Саме за часів його (Сталіна) керівництва територію країни розширено до розмірів колишньої Російської Імперії» — так закінчується розділ про період сталінізму

в новому посібнику з новітньої історії для російських учителів.

Ім’я автора, Олександра Філіппова, донедавна нічого не говорило викладацьким колам. Однак за протекцією Кремля можна написати ще не один такий підручник.

  

 Пошук російського «себя»

Коли в 1997 році було опубліковано «Основи геополітики» — книгу-маніфест про формування євразійської потуги нової Росії, мало хто вірив у її успіх. Проте чимало росіян, розчарувавшись політикою єльцинської десовєтизації, сприйняло заклики автора майже тисячасторінкового трактату Олександра Дугіна, як бальзам на зранену душу. У 2000 році під євразійську ідею створено суспільно-політичний рух, що назбирав більше 25 тисяч своїх прихильників. У російській Думі існувала міжфракційна група «Євразія», яка об’єднувала 32-х депутатів переважно із пропрезидентських партій. Вчення, що мало шанси стати безпрограшним у Росії, наразилося, однак, на певний спротив у консервативних колах, і певною мірою навіть породило нових прихильників російського неоімперіалізму — пов’язаних із радикальним православ’ям слов’янських шовіністів. Їм не сподобалося те, що Дугін закликав силами простих росіян залучити докупи всіх російських «інородців», підтримуючи російське мусульманство, «підкормлюючи» малі народи Сибіру, Півночі і Кавказу, щоб розпочати формування «євразійської» єдності. Не дивлячись на те, що основною ідеєю дугінського проекту було «повернення до джерел», консерватори затаврували його, визнавши, що він «відводить патріотичний рух від власне “русских” насущних проблем».

Поки іменем Дугіна продовжують лякати дітей у свідомих балтійських, українських чи грузинських сім’ях, з’явилися нові люди, течії, ідеї, здатні зіграти головну роль у путінському баченні розвитку країни, опираючись на «потрібні» історичні факти. За словами відомого дисидента й письменника Володимира Войновича, в Росії сьогодні панує гібридна ідеологія, а її символічним виразом є повернення до радянського гімну, лишень з іншими словами. «Сьогодні пересічна радянська людина вважає, що треба ходити до церкви, молитися, ставити свічки, не забирати Леніна з мавзолею, повернути пам’ятник Дзержинському на колишнє місце, перепоховати царя за старим обрядом, а потім канонізувати, розстріляти олігархів, усім робітникам видати по півлітра, а кожній жінці — по чоловіку», — каже Войнович. Автор «Основ геополітики» не вписується в цей дивний архетип, він, на думку неоімперіалістів, «шкодить Російській національній ідеї не менш енергійно, ніж ліберальне західництво».

Тому, мов гриби після дощу, з’являються нині нові організації, які через свою пресу закликають звернути євразійський корабель Росії в суто «русское» русло. Приміром, Православний центр імперських політичних досліджень видає журнал «Имперское возрождение». Дописують до видання як професійні історики, так і депутати Держдуми. Придбати його можна чи не в усіх знакових осередках Російської Православної Церкви: у Троїце-Сергієвій Лаврі, у видавництві Московської Патріархії, в представництвах Валаамського монастиря. Незрозумілим чином журнал розповсюджується також в Російській Академії Наук, у Московському Держуніверситеті ім. Ломоносова та в Союзі письменників, — останніх, як подейкують, оплотах ліберальності. Там же постає ще один прегарний часопис під запиляною назвою «Вестник Юго-Западной Руси», призначений для нас із вами. Присвячений він проблемам «Украйны» та «украинства», тобто, в розумінні авторів-ідеологів, — проблемам реставрації загальноруськості. Серед авторів є й громадяни України. Під такими рубриками як «Преодоление “українства”» чи «Мифы “украинства”» можна прочитати, що, «Київщина і Львівщина — такі ж значимі центри руського життя, як Косово для сербів», що «“українцями” не народжуються, ними стають після довготривалої обробки», або ж що Україна «в майбутньому напевно перетвориться на подобу сучасних Сполучених Штатів — таку собі слов’янську Америку», з тією, щоправда, різницею, що «в культурному плані це будуть Сполучені Штати, де перемогли не білі, а індіанці».

 

Від лібералізму до імперіалізму…

«Будь-яка російська демократія, як і будь-який російський демократ, закінчується, коли постає українське питання», — писав у позаминулому сторіччі Олександр Герцен. Цією формулою не гребували ні українські націоналісти, ні російські шовіністи. Бо на ній, як і на теорії Дугіна, можна переконливо звести і конструктивні, і деструктивні ідеології. За словами публіциста «The Wall Street Journal» Ілана Бермана, дискутуючи над довершеністю євразійства, «політична еліта Росії залишається в рамках дугінської парадигми, а саме: впливовістю Росія завдячує своїй геополітичній позиції, а змістом цієї позиції є експансія. Експансія завжди була для Росії засобом виживання». Тобто, про що б не говорили росіяни, вони ніколи не забувають про російські стратегічні інтереси: підпорядкування й керування іншими. Цей підхід до болю схожий на радянську теорію «справедливих» і «несправедливих» війн, згідно з якою розв’язані СРСР конфлікти були «справедливими», а спрямовані проти нього — «не зовсім». Те саме стосується й радянського трактування визвольних рухів: чорношкірі мешканці Південної Африки, палестинці в Ізраїлі, баски в Іспанії — це герої, а литовські «лісові брати», азійські «басмачі», українські «петлюрівці» — бандити.

Сьогодні російська демократія та лібералізм недалеко відійшли від імперського трактування історії. Як каже грузинський експерт Малхаз Мацaберидзе, в російській концепції фігурують, для прикладу, «невдячні грузини, що два століття тому запросили росіян на Кавказ, змусили їх боротися, проливати кров, а зараз їх відштовхнули, а Грузія як єдина держава, за цією версією, була створена під егідою Росії за радянських часів». Визвольні рухи в Україні сприймаються аналогічно: «мазепинці» й «бандерівці» — це сукупність найгірших рис українців, майже «маніхейська загроза» з боку «синів пітьми». Натомість росіяни активно підтримують сепаратизм Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я, а також… русинів Закарпаття. При цьому, набираючи вигляду найпрогресивніших демократів, повчають Україну, що робити з (!) «курдами Центральної Європи». «…Украинцы часто обвиняют русских в том, что Россия долго “не визнавала існування українського народу, ні його мови, ні його культури”. Теперь же Украина находится в аналогичном положении по отношению к русинам, потому карпаторусский вопрос приобретает для нее характер и моральной проблемы», — пише на сторінках журналу «Русин» московський історик Олег Неменський. Політемігрант Володимир Войнович не перестає дивуватися звичці росіян доводити свою правоту, повчаючи всіх, — чи то буде антисовєтчик, чи імперіаліст. Войнович наводить, як приклад, дисидента, котрий «вчив» Захід, як уникнути концтабору радянського зразка. «А вам хіба вдалося уникнути цього, аби вчити інших?» — питає Войнович. На сторінках того ж «Русина» у розумуваннях про «курдів Європи» віднайдемо і таку «ліберальну» сентенцію: «Русины…русины…Будто я слышал, в тех краях они живут. Да кто ж такие? Почему имя русское носят? Русские, что ли?»

 

Новий старий підхід до історії

У червні цього року на всеросійській конференції педагогів (за участю міністра освіти Андрія Фурсенка та заступника голови президентської адміністрації Владислава Суркова) було презентовано методичку для вчителів «Новітня історія Росії. 1945–2006». За словами однієї з учасниць, вона почувалася на цьому зібранні, мов «колгоспниця на засіданні Верховної Ради СРСР». Підручник під редакцією Олександра Філіппова підготував авторський колектив, до складу якого входить і шеф-редактор видання «Кремль.ogr» Павло Данілін. Останню главу, про роки правління Володимира Путіна, названо «Суверенна демократія», — цей термін взято безпосередньо з концепції згаданого вище путінського чиновника Суркова. При цьому упущено особистісну характеристику «життя за Путіна», що зроблено в книзі стосовно кожного з попередніх кремлівських можновладців. За даними журналу «Власть», підручник замовлено в адміністрації Путіна. Після зливи критики в опозиційних виданнях, Павло Данілін публічно проголосив: «Ви можете як завгодно поливати мене брудом, випускати жовч, але дітей навчатимете за такими книжками, які вам видадуть, і так, як того потребує Росія».

В основі підручника відсутні методичні поради, натомість автори максимально спрощують подачу того чи іншого лідера. Умовно це можна передати такою схемою: Сталін — хороший (укріпив владну вертикаль, але не було приватної власності); Хрущов — поганий (ослабив вертикаль); Брежнєв — хороший (за тими ж критеріями, що і Сталін); Горбачов і Єльцин — погані (розвалили країну, але за часів правління останнього виникла приватна власність); Путін — найкращий керманич. Прикладом обілення образу Леоніда Брежнєва є фраза: «…ключова проблема Брежнєва співпадала із секретом його політичного успіху. Назвою цього секрету була стабільність». Те, що в українських підручниках з історії все ще називається «застоєм» і «регресом», у Москві пропонують назвати «стабільністю». Чому ж тоді дивуватися, коли з російських міністерств до Києва надходять пропозиції спільно відзначити перемогу в Полтавській битві — по суті, перемогу над українською незалежністю, чи створити спільний російсько-український підручник. Довголітній учасник українсько-польської комісії з узгодження підручників Станіслав Кульчицький переконаний: «Спільний підручник — це відмова від права на власну історію […]. Нема навіть відповіді на те, який спільний підручник має бути написаний: з історії Росії, чи з історії України?»

Очевидним є факт, що історії наших країн переплетені густим мереживом подій і фактів. І те, що українські вчені (і прості люди) ще вважають російських царів чинником своєї історії, ба навіть зараховують до пантеону видатних діячів власного минулого (як це, наприклад, є у випадку з Петром Першим), так російським історикам усе ще важко писати історію Росії в її сучасних кордонах. Однак незалежність України як така є новим пунктом відліку для історій обидвох народів. А визнавати незалежність України — це також визнавати й борців за цю незалежність. У цьому сенсі російській історіографії залишається лише побажати власної незалежності.

           

 
Український журнал