Український журнал - 1/2008

...і тоді згадалося мені...

Текст: Юрко Іздрик, Калуш 

Нещодавно в медіях промайнула інформація про те, що росіяни випробовують нову зброю масового знищення – так звану «вакуумну бомбу». Промоутори від озброєнь особливо наголошували на «екологічній безпеці» новинки. Мовляв, після вибуху довкілля не забруднюють ані хімічні, ані радіоактивні речовини, просто в радіусі скількись там сотень кілометрів усе знищується дотла, та й по всьому. І тоді згадалося мені...  І тоді згадалося мені – цілком недоречно, зрештою, – що слово «дискурс» я вперше почув від Тараса Прохаська на одній із псевдонаукових конференцій, якими так рясніло в Україні на зламі 90-х. Тоді я не знав значення цього слова, а спроби вивести його етимологію від знайомого «екскурсу» були приречені. Відтоді багато що змінилося. Щоправда, більшість конференцій і нині залишаються псевдонауковими, зате поняття «дискурс», перерісши стадію модного слова-паразита, перетворилося на табу, принаймні в «порядному товаристві».Як і раніше, я погано розумію його сенс, але маю своє приватне визначення: «Дискурс – це той актуальний контекст-і-контент, який ми помилково вважаємо реальністю». Чи, сказати б, який невидимі ідеологи підсовують нам замість реальності. Дискурс, у якому, як нам здається, ми перебуваємо, виникає внаслідок деформації понятійних полів. Простіше кажучи, це коли чорне називають білим, біле – кубічним, кругле – знежиреним і так далі. Контекст тут – система суспільних конвенцій і слоґанів, а контент – не зміст, а вміст.Слоґани, покликані маніпулювати нашим колективно-конвенційним баченням реальності, змінюються в міру необхідності, а з їхньою зміною змінюється в наших очах і сама реальність, позаяк актуальний дискурс передбачає горизонт бачення лише в своїх власних межах.За часів моєї юності, коли актуальними слоґанами були «холодна війна», «залізна завіса» і «два світи – два способи життя», радянські ідеологи коментували винайдену тоді «американським мілітаризмом» нейтронну бомбу як прояв невситної жаги буржуазії до збагачення, мовляв, вони навіть бомби проектують такі, щоб знищувати тільки людей, залишаючи неушкодженими матеріальні цінності. Нині ж бермудський трикутник конвенційного бачення світу окреслює інша тріада слоґанів: «загроза тероризму», «політкоректність», «глобальна екологія». За допомогою цих трьох простеньких словосполучень т.зв. «демократичний світ» без проблем обмежує свободи своїх і чужих громадян, не наражаючись на бодай мінімальний опір. Контроль на летовищах уже давно жорсткіший від прикордонного, протиправний моніторинг комп’ютерних мереж і мобільного зв’язку лише через брак специфічної правничої термінології не оскаржують конституційні суди, а камери легального відеонагляду можуть підглядати за вами не лише коло банкомату, але й у готельному туалеті, скажімо.Однак лібералів, що обстоювали би свободу слова, свободу пересування, конфіденційність листування тощо, сьогодні не чути. Адже «свобода слова» чи «свобода пересування» – це гасла вчорашнього дня, їхній зміст вигорів, залишився лише контент для поліційного архіву. Бо Великий Брат не стежить і не підглядає – він охороняє нас від «загрози тероризму». Великий Брат не цензурує підручників і фільмів – він просто дотримується засад «політкоректності», щоб не образити, бува, якусь із безлічі ще не відомих нам меншин. Великий Брат не замикає кордонів – просто мешканці деяких країн недостатньо «екологічні», аби подорожувати, куди захочуть.Найсмішніше – і найпечальніше водночас, – що проблему невидимих ідеологів нині неможливо обговорювати всерйоз: вона безнайдійно «забалакана». Адже «всесвітня змова» – це просто бородатий анекдот, а всіляких Орвелів-Гакслі давно препаровано для університетського вжитку та розшарпано на цитати для масового споживача. І якщо на підтримку якогось обуреного ліберала запустити хвилю тематичного трешу (на кшталт «Теорії змови», «Коду Да Вінчі» чи «12 мавп»), у смітті «забалакування» зникне не лише його голос, але й він сам, попередньо перетворившись на посміховисько.Тож сприймаймо усе весело. Якщо є народи-терористи і держави-терористи, то чому б не бути «неполіткоректним народам» чи «неекологічним націям»? От, скажімо, українці: вже самою ідеєю власної державності вони обурюють імперські почуття росіян, порушуючи таким чином міжнародні норми political correctness; а їхні організми після Чорнобильської аварії адсорбували стільки радіоактивного стронцію (з періодом піврозпаду 365 років), що впускати їх у шенгенську зону (до закінчення піврозпаду) вкрай небезпечно. Такий от, із дозволу сказати, дискурс.Утім, підстави для оптимізму кожен може знайти собі сам. От я, наприклад, усе життя мешкаю в забрудненому «місті хіміків», за радянських часів споживав нітрати з овочів та целюлозу з м’ясних виробів, пив нефільтровану хлоровану воду з водогону, побував на будівництві чорнобильського саркофагу, а в часи теперішні маю вибір між модифікованою бразильською картоплею та китайським соєвим концентратом, тому шанс – нехай навіть невеликий – бодай загинути в екологічно чистому вибуху вакуумної бомби тішить мене несказанно, чого і вам бажаю, мої Великі і Невидимі Братове.